Правда і кривда - Стельмах Михайло

— Чого ж до тюрми чешеш?

— Там у мене один знайомий сидить.

— А-а-а, передачу завезеш? — прояснилось обличчя старого. — Ну, вези, та довго не затримуйся, буду виглядати, хоча тобі й байдуже до старого: що він? Гвинтиком назвали. мене, а я й досі не хочу бути безчуственним залізом: ні гвинтиком, ні шурупом, ні гайкою, навіть цілою шестірнею, бо в мене є хоч і стара, а своя душа. Хай не все в ній до ладу деякі оратори підігнали, сконтрогаїли, але ж це таки душа. Я і з президії подався, коли мене якось один представник почав гвинтиком величати, де тільки й гвинтило його? Надокучив я тобі контрреволюцією?

— Хтось збоку й справді подумав би, що ви елемент, — засміявся Марко, заходячи в стайню.

Погомонівши з дідом Євменом, Марко поїхав до Василя Тримайводи, віддав йому печатку й наказав завтра ж розшукати скоростиглий горох, а потім подався додому.

Тут він бережно почав упаковувати глиняні коники діда Євмена.

— Ти, Марку, на якийсь торг збираєшся з ними? — здивувалася мати.

— На великий торг, — серйозно відповів Марко.

— Та що ти вигадуєш?

— Хочу їх, мамо, показати в місті тямущим людям. Здається мені, що дід Євмен — талант.

— Коли послухати, сину, тебе, то багато є талантів по наших селах, — недовірливо похитала головою мати.

— Більше, ніж нам здається, — впевнено відповів Марко, любуючись коником, який, коли "скочить — Дунай перескочить".

— Хіба ж не красень?

— Глина та полива — оце й уся краса, — з недовірою поглянула на виріб старого.

XXXVII

В передмісті, недалеко від битого шляху, за муром і колючим дротом стоїть оця сіра, двоповерхова будова, будова людського падіння і підлості, нерозв'язаних пристрастей і неописаних трагедій, страждань і каяття.

Марко стоїть біля кованих однооких дверей, немов перед потойбічним світом. І тільки самотній недорозвинутий соняшник, який невідомо як виріс біля в'язниці, нагадує, що не лише тіні покалічених душ скупчились біля камінного муру.

"Ні, я не згадуватиму про вас, а триматиму в пам'яті вчорашній вечір, дівочі пісні і дівочу скорботу, бо тільтси через неї я приїхав сюди", — наказує Марко собі. Одні видіння відходять од нього, а натомість наближаються тіні тридцять сьомого року, він морщиться од самої згадки про одну з найтяжчих, як він у глибині душі вважав, людських трагедій: це коли невідомо ким виплоджена гадюка підозри проповзла між людьми і вчорашнього друга назвали ворогом, бійця — шпигуном, творця — запроданцем, а хлібороба — хлібогноїтелем. Але й тоді, коли лиходійство щоночі пакувало у тюрми ні в чому не повинних синів, а скрізь по оселях стояла печаль, коли злобний донощик вимізернів до самого краю підлості, а вірна душа приймала муки, свято вірячи своїй Батьківщині, коли губили голови й найрозумніші люди і коли на плаху піднімались орли революції, в найнесподіваніших місцях і умовах можна було зустріти по-своєму незабутніх людей. Отаким був і начальник тюрми, потомок донського козака Степан Петрович Дончак.

Чистою совістю, розумом, правдивістю і навіть хитрістю він врятував не одну людину в той по-біблейськи трагедійний час. Допоміг він тоді й Безсмертному. Уже з волі Марко прийшов з подякою на квартиру Степана Петровича, а той відмахнув здоровенною косарською рукою і подяку, і клуби тютюнового диму, а потім невесело сказав:

— За правду, чоловіче, не дякують, — це закон нашого життя; ха неї і я пербив шаблю від Дону аж до Варшави. І не приписуй мені зайвини. А коли, може, і я стану арештантом, випий чарку за моє здоров'я чи, може, й душу.

— Невже і вас хочуть з'їсти? — аж затремтів.

— Хочуть, Марку, — відповів з довірою. — У мене, виявляється, в тюрмі менше ворогів, аніж хочеться одному чоловічку. Він зі свого кабінету рознарядки спускає: кров з носа, а вияви стільки-то ворогів...

— Невже це правда? — жахнувся Марко.

— Навіть це правда, і тому кривда нависла над моєю головою. От і не знаю, куди, в який бік завтра хитнуться мої терези. Ну, будь здоров. Сій, Марку. Наше діло сіяти: і зерно, і правду, а головне — людей любити і вірити їм. — Високий, трохи сутулуватий, з першою сивиною в підкучерявленому чубі, він підвівся з-за столу в поношеній сорочці котовця, на якій тьмяно поблискував орден Бойового Червоного Прапора...

От уже вісім років пролетіло з того дня. Скільки води і скільки крові збігло у ріки і землю! Чи ж дуже змінився за ці літа старий котовець Степан Дончак?

Біля брами скрипнули одноокі двері, і перед Марком з'явилася висока постать начальника тюрми. Він трохи роздався у плечах і стані, сизуватим рум'янцем виповнились щоки, зовсім посивів підкучерявлений чуб, а в карих колючих очах і в зморшках навколо них залягла неспокійна втома.

— Здоров, Марку, — простягнув руку, пильно придивляючись до чоловіка.

— Доброго здоров'я, Степане Петровичу. Наче сумніваєтесь: я чи не я?

Дончак посміхнувся:

— В тобі, Марку, я ніколи не сумнівався. А просто ж придивляюсь до твого іконостаса. Багато заробив ти благородного металу.

— Було на чому, було й за що, Степане Петровичу.

— Молодець, Марку, молодець, хоча й досі, як дехто подейкує, ламаєш дрова.

— З дровами тепліше.

— Гляди, не доламайся до дрючкування. Ну, ходімо до мене, — махнув рукою на тюрму. — Яка нужда пригнала тебе сюди? Тільки не кажи, що приїхав мене побачити, все одно не повірю. Мене стараються поменше бачити.

— Справи пригнали, Степане Петровичу.

— Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремні харчі?

— Хай їх дідько згадує.

В невеликому прокуреному кабінеті вони сіли за стіл, на якому ще поблискував ранковою росою жасминовий цвіт.

— Закуриш, Марку? — присовує цигарки й дістає запальничку тюремної роботи.

— Спасибі, і досі не навчився.

— А я й досі відвикнути не можу, — пильно придивляється до Марка. — Значить, знову головуєш, ореш, сієш, навіть чужі рої переманюєш до себе.

— І це знаєте? — щиросерде здивувався Марко.

— І навіть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилів.

— А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засміявся:

— Можна й медом. Але ти чоловік затятий, і я радий за тебе. Якою волею чи неволею прибув до мене?

— Любов принесла, Степане Петровичу.

— Говори-балакай! — здивовано зиркнув і тріпнув сивою чуприною. — Чи, може, твоя любка, якщо обзавівся такою, ненароком потрапила в мої покої?

— По жіночій лінії я не мастак, — прихмарилось Маркове чоло. — Тут складніше діло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за тим, що може стати любов'ю.

— Щось ти загадками заговорив.

— Почну простіше. Скажіть, Степане Петровичу, як ви розумієте любов?

— Облиш, Марку, свої жарти! — весело наморщився чоловік. — Ти ще через двадцять років задай мені таке актуальне питання, коли я вже з печі не буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякі фокуси я більше чував, аніж ти думаєш. Ще не всипали тобі добре по одному місці?

— Кому з нас не перепадає по тому місці? Так не хочете, сказати, що таке любов?

— Краще тебе послухаю, ти ж молодший.

— Хай буде по-вашому, де мое не пропадало. Любов, я собі мислю, — велике діло!

— Чи ти ба, яке відкриття! — засміявся начальник тюрми. — Ти це з якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.

— І скажу! — загарячився Марко, рум'янці на його щоках почали доповзати до нерівної підківки вусів. — Що сталося б з людиною, якби у неї якийсь недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою твариною, а може, навіть і тварюкою. І недарма вже при капіталізмі були Ромео і Джульетта.

— Ще раніше — при феодалізмі, — поправив Дончак, — уже з цікавістю слухаючи Марка.

— От бачите, навіть ще до капіталізму так любились люди, — наче зрадів Марко, хоча й навмисно переплутав формації', щоб краще втягнути в розмову Дончака. — Але тоді все було простіше: не було таких страшних воєн, як тепер, і тому було більше і Джульетт, і Ромео. А хто тепер напише про таку любов, коли є Джульетта, але нема кому їх любити? Це не тільки дівоче горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в ній любові. Чи не так мислю?

Степан Петрович знизав плечима і розвів руками:

— Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш — ніяк не второпаю.

— До чого я веду? До самого найпростішого: що до дівчини і тепер неодмінно має ходити хлопець, вуркотіти щось їй, мов голуб, шептати в одне вухо правду, а в друге, може, й прибріхувати...

— Чого ж прибріхувати? — насторожився Дончак.

— А хіба ж ви колись не прибріхували своїй, що вона найкраща у світі?

— Ох, і хитрий ти дідько! — розреготався Дончак. — Навіть я за таке перебільшення. Добре прядеш свою нитку, що тільки вшиєш нею?

— Це вже залежить од вас. Треба, щоб життя кружляло, як життя: щоб вечорами молодята любувались і зорями, і вербами, і дорогами, треба, щоб хлопець дівчину тулив до себе та й руку їй клав на груди і щоб потім до цих грудей тяглося дитя і засинало біля них, як і ми колись засинали. Тоді наші діти ростимуть спокійними, лагідними і добрими, а не істеричними найдами, яких гірка любов чи баловство підкидали під чужі двері. Це я говорив у широкому масштабі, а тепер хочу про дівчат свого села. Чахнуть вони без кохання. То відпусти мені, Степане Петровичу, тих хлопців, які мають невелику і не дуже погану статтю.

— Оце так вивів кінці! — оторопів Дончак. — Чи ти при своєму розумі, чоловіче, чи ти з похмілля приїхав до мене!?

— Я при своєму розумі, а в роті й росинки не було, — анітрохи не збентежився Марко. — То не дійшло до вас моє слізне прохання?

— Ні, це неможливої Це нечувано по своїй сміливості і, пробач, нахабству! — Дончак підвівся а стільця, пройшовся по кабінету і зупинився перед Марком, докірливо похитуючи головою.

— Справді, це нечувано, — погодився Марко, — але, коли подумати, можливо.

— Як ти все швидко і з плеча вирішуєш, — поморщився Дончак. — Скис уже?

— Від цих слів і молоко скисне.

— Ну, припустімо, я пошлю в твій колгосп кількох арештантів...

— Не арештантів, Степане Петровичу, а вже звільнених і рівноправних громадян, які мають чесною працею відробити свої сякі-такі грішки, — делікатно поправив Марко.

— Хай буде так: вільних і рівноправних, — забриніла насмішка. — І ти скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти цим свій чудернацький намір і чи не забагато даєш честі новоспеченим женишкам?

—Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намір ніхто, крім нас, довіку не знатиме.