Правда і кривда - Стельмах Михайло

Сьогодні після пересварки з Киселем ці спомини вже вдруге збивали чоловіка на далекі, затуманені часом стежини. Відчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на ній поблискували цятки вологи і зворушливо лежали дві перші крихітки житнього цвіту, дві крихітки отієї надії і таємниці, що тримає на ногах чи валить з ніг селянський рід.

І одразу ж по житньому текучому мареві, де переливались тіні колосків, справжня і місячна роса, до нього крізь дівочу пісню і далекі роки долинув напівзабутий спів його дружини, коли вона ще не була його дружиною і він навіть гадки не мав залицятись до неї. Не вродою, не розкішшю брів і не станом, а піснею заворожила й приворожила його. На її голос він, уже немолодий парубок, поспішав з прокуреної сільради і підходив до того тину, з-за якого жовточубі соняшники, немов парубота, перехилялися прямо на вулицю, не боячись, що чиясь злодійкувата рука скрутить їм голови. І хоч як нечутно він скрадався до дівочої пісні, Олена відразу ж відчувала його ходу і насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.

Тоді він уже звичним кроком підходив до неї, здоровкався й починав прохати:

— Ну, заспівай, Оленко.

А вона, тереблячи дрібними потрісканими пальцями краї дешевенької, самими серпами замальованої хустини, відповідала одно:

— Не хо...

— І чого ж ти не хочеш?

— Чого? Бо при людях не можна.

— А при худобі можна?

— А при худобі можна.

— Дурне говориш.

— Зате розумне слухаю. ,

— Може б, ти, дівко, не соромилась мене?

— А чого б мені соромитися, хоча ви й начальство. — І її химерні, ледь-ледь припухлі уста або зітхали, або лише одними серединками сходилися докупи, і тоді обличчя дівчини дивовижно осявала не одна, а дві посмішки, які так веселили його, що він починав радісно гигикати:

— І звідки у тебе взялися аж дві посмішки?

Олена, не сердячись, тільки поводячи одним плечем, розважливо говорила йому:

— Треба щось і мені мати до пари. Ану, ще трохи погигикайте. От мій хазяїн каже, що ви дуже сурйозні, і в сільраді, і на людях. І хто б міг подумати? —і знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хміль.

Отак він і зустрічався вечорами з Оленкою, йдучи на її голос, як на принадний вогник, отак і стояв під соняшниками, які нахиляли над ними свої золоті пахучі решета. А якоїсь зоряної вечорини дівчина, не дивлячись на нього, а в землю, тихо сказала:

— Марку, що ви думаєте про мене?

— Що я думаю про тебе? — скоса глянув на тендітну постать наймички, дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому тілі міг оселитися такий незвичайний голос: стрепенеться він у селі, а його чують і косар у лузі, і орач у полі, і лісоруб у лісі. Навіть єхидний і скупий, мов дідько, Мелантій Горобець не раз говорив хазяїнам-господарям, що він своїй наймичці власноручно дає олії, щоб голос не засох, бо голос, конєшно, — це делікатна штука і дається навіть не всякому попу. — Думаю, Оленко, що ти соловей, та й більш нічого.

— Справді? — збентежено підвела очі, над якими сполохано билися вії.

— Справді. Славне принесеш милому придане: такого приданого на ярмарку не купиш.

— А більш у мене нічого й нема, — з вдячністю поглянула на нього. — І вам, Марку, добре, коли ви слухаєте мене?

— Як у раю, хоча його теперечки нема ні на землі, ні на небі. Восени я тебе безпремінно аж у саму Вінницю на якісь курси пошлю. І ти станеш співачкою, в жакетці шерстяній будеш ходити, а потім зі мною й здоровкатись перестанеш.

— Отаке вигадаєте, — доторкнулась рукою до соняшника, і він струсонув на неї пару перестиглих пелюсток. — Нікуди я не поїду з села.

— То чому, дівко?

— Не поїду, та й годі.

— Гадаєці, там гірше буде, ніж у Горобця?

— Гірше навряд чи де знайдеться.

— Тоді чому їхати не хочеш?

— Чому? — запнулась вона і приклала долоню до серця, немов боячись, щоб воно не випурхнуло з грудей. — А хіба ви, Марку, ніяк не бачите, що я... люблю вас? — зненацька випалила, густо зашарілась і одразу ж поблідла, немов русалка.

Він здивовано і вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дівча, над головою якого похитувався розпатланий соняшник, посміхнувся, крутнув головою:

— Ой брешеш, малечо. Кепкуєш з мене.

— Їй-бо. Хіба ж цим жартують? — правдиво, з острахом і мукою глянула на нього, і її голос забринів, мов трепет болючої пісні.

Він тоді ще більше здивувався, не знаючи, що й подумати про це дівча, яке ще й дівування не знало і ніколи не виходило вечорами на гулі.

— І коли ж це на тебе найшло?

— Одразу, Марку. Як грім серед неба, — і подивилась на небо, наче звідти й зараз із зоряним пилом сіялось в її серце кохання.

"Чи це насмішка, чи й справді оця малеча вже щось у любові петрає? То коли ж вона встигла? І де ця любов взялася: чи не в лузі за чужою худобою, чи не в полі за важкими снопами? Сам дідько цих дівчат розбере". Він крекнув і багатозначно поліз рукою до потилиці.

— М"да... Буває... І коли ж цей грім обізвався?

Олена стрепенулася, випро.сталась і так подивилася своїми очищами на нього, що він одразу побачив її розкриту, як свіжа рана, підкошену коханням душу.

— Пам'ятаєте, як вперше з вами в сільраді зустрілась? Тоді так віяло-хугувало, що й світу не було видно.

— Ну, пам'ятаю, — сказав, ніяк не можучи пригадати, коли ж вона його бачила в сільраді: хіба ж там мало різних людей товклося і в погожі дні, й у завірюхи?

— Я тоді принесла на люди свої сльози: хазяїн ні за що ні про що побив. А подивилася на вас, — одразу про все забула: і про свої сльози, і про того махомета: такі тоді у вас очі були!.. Ну, в саме серце дивилися.

— Справді? — подобрішав і лише тепер помітив, що її коси так блищали проти місяця, немов були виплетені з щирого сонячного проміння.

— Справді, Марку, — зітхнула дівчина.

— А чого ж ти про свого махомета нічого тоді не сказала? Я дав би йому такого духу... —одразу розсердився на Горобця і махнув кулаком.

Оленка боляче примружила повіки.

— Тоді я забулась, що й на світі живу.

— Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскільки я старший за тебе? —запитав, розуміючи, що дівчині не до жартів.

— Ну то й що? —просто відповіла вона. — Старший, то й розумніший.

— І що мені тепер з тобою робити? — вголос, як іноді в сільраді, подумав, насправді не знаючи, як йому бути: чи вистоювати біля цього милогубого, з двома посмішками дівчиська, чи скоріше чкурнути додому, бо в голови сільради немало різного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу — так, гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти біля неї — теж нечесно виходить.

Косуючи на вулицю, він одійшов з дівчиною в затінок, сів на призьбі, вона теж вмостилася на самий краєчок призьби, збентежена й тиха, ладна от-от струсити з вій свої перші сльози кохання.

Вона чекала його слова, немов присуду, і каралася, що виказала свою таємницю, бо ж хіба можна дівчині першій таке сказати?! Хіба ж не знає вона, що в селі так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона не змогла стримати свого серця і за це може каятися усе життя.

— Які у тебе гарні коси. І важкі, — не знаючи, що сказати, зважив на руці її коси, що мінились на місяці, мов пшеничний колос, і пахли невивітреним духом перестиглого поля та цвітом лаванди. Він знав, що і очі в неї були сині, мов цвіт лаванди. — Дуже гарні в тебе коси.

Вона нічого не відказала, ховаючи від нього обличчя. Тоді, охоплений жалістю до дівчини, поклав руку їй на плече, другу витер об рукав своєї святешної сорочки і бережно пальцями провів по її очах. Дівочі сльози обпекли його пучки, але принесли й повів бентежного зворушення: бач, як вона любить його! Воно, звісно, й не гаразд, коли дівчина сама признається в таких ділах, але, може, в п душі й любов така ж широка, як і пісня? Теж на люди проситься!..

Що ж, Марку, те дороге, сподіване, за яким ти гнався, — полетіло невідомо в які краї, а оце, може, й твоя тиха доля сидить? Хм, і невже вона буде щаслива з ним?. В його душі заворушилися і хвилі великодушності, і хвилі остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й насправді славна, дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дідька бідна дівчина справить той одяг? Бач, тільки й має приданого один голос і таку довірливу душу, що одразу вихлюпнулася з тіла. Добре, що вихлюпнулась до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звів би малечу з розуму.

І тоді йому стало страшно за долю Оленки, неначе справді чиясь хтива пика тягнулась до неї, і тоді він взагалі розгнівався на весь дівочий рід. Іч, бісової вдачі сороки: скільки не вчить їх життя, а вони ніяк не втямлять, що нашому братові можна звірятися в усьому лише після весілля і ніяк не раніше.

З приспаних подвір'їв і з закутків села на нього раптово налетіли весільні пісні Дружок і свашок, і серед них він побачив оце милогубе дівчисько у весільному вінку. Таки гарна була б з неї княгинька!

Під його рукою щулилось трепетне дівоче плече, оте саме, яке вона любила підіймати вгору, і навіть у плечі, у всіх його вигинах він відчував, як ' билося і завмирало наполохане серце. І чим би утішити його, щоб і дівчині стало хоч трохи легше, і себе не зв'язати назовсім? Але нічого путнього він не міг розшукати у своїй розумній голові й, поглянувши на босі ноги наймички, запитав: — У тебе, Оленко, чоботи є?

Вона здригнулася, напевне, здивована таким дурним запитанням, і похитала головою:

— Нема.

— А тобі треба чоботи.

— Влітку?

— Навіть улітку, щоб, коли нахолоне земля чи на росі, голос не простудила, бо він у тебе такий, що людям потрібний. Це розуміти маєш!

— На покрову мама справлять чоботи.

— Чого ж мама?

— Бо я їм віддаю увесь зарібок.

— Значить, дома велика сім'я?

— Восьмеро дітей і мама.

— Аж восьмеро! Батька нема?

— Нема. Врангелівці розстріляли.

Дівчина зітхнула.

— І мене денікінці розстрілювали.

— Знаю.

— Де ж твоя сім'я живе?

— Далеко, у степу.

— Бідує?

— Тепер нічого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тільки вижили — й досі не збагну, — пробігла Дрож по всьому дівочому тілі.

— Розкажи, Оленко.

— Що ж тут розказувати? — запитала, перемагаючи сльози.

— Усе-усе, що на душі лежить.

— Мало там доброго покладено, — невидющими очима, в які вже входили страхіття минулого, поглянула на нього, помовчала і зажебоніла, немов срібний струмок: — Залишились ми без батька, наче мальок на сухому березі: хіба ж мати своїми пучками вигодує таку сім'ю? Що можна було спродати — спродали, дожили до весни й почали з голоду помирати.