Правда і кривда - Стельмах Михайло
Але це тільки помилка.
— Це ви найстрашніша наша помилка! Надіюсь, уже більше вам не доведеться допитувати людей?
— Але чому? — здивувався і образився Чорноволенко.
— Хоча б тому, що'ви ніколи не страждали з людьми — ні до війни, ні у війну. Перейшли на іншу роботу?
— Я іншого фаху не маю, — по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
— Он як!.. Тоді їдьте до мене в колгосп. Я, поки не пізно, навчу вас ходити біля землі.
Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потім засміявся:
— А ви й досі не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! І це того, що всі думки ваші крутяться лише навколо землі, а комусь і інші треба вирішувати проблеми. Ви прямо розсмішили мене: уявляю картину — слідчий працює у колишніх підсудних...
— Це не страшно, страшніше буде, якщо колишні підсудні почнуть судити слідчого за його... неув язки, — з огидою одвернувся од Чорноволенка й попрямував до готелю.
Увечері подзвонив Дончак.
— Які ще, Марку, розумні плани вимішуєш у своїй голові? — запитав з доброзичливою насмішкою. — Ніяких? Диво дивне буває на світі. І не готуєш нальоти на інші установи?... А твій прожект, хоч і дуже, щоб не сказати гірше, химерний, таки вигорів. Начальство підтримало його, хоч і довго реготало, коли я детально розповів, що таке любов у твоєму розумінні. І вийшло по-твоєму: любов перемагає все!..Ти сльозу пускаєш? Справжню чи телефонну? Ну, будь здоров, причинний!
XXXVIII
Щось альковне, любострасне є в густосолодких і владних пахощах жасмину. Буйно розквітлий кущ його, немов коханка, заглядає у вікно молодого Киселя і струшує на підвіконня пахучу росу.
Недалеко від куща в затишному куточку заворкотіли, розбризкали сміх закохані молодята, і Юрій Андронович, сумовито похитавши головою, прочиняє вікно. На чоловіка з світлої темені білими очима дивиться кущ жасмину, а на підвіконні лежить обтрушена роса і крихітки жовтого пилку...
Ще так недавно і так давно і він біля цього куща говорив найкращі слова своїй сумноокій Мар'яні, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях, ближче до серця. То були найщасливіші хвилини в його житті, коли здавалося, що вія усе зможе зробити, коли ввижалося, що навіть шовковиста, прозора темінь ночі, і зоряний пил небесних шляхів, і місячне снування, і казкові силуети древнього міста творилися для них.
— Поглянь, Мар'яно, яка чарівна ніч... Але слово "ніч" завжди кидало дівчину в трепетний дрож.
— Чого ти боїшся? — підіймав її голову до неба, щоб і вона бачила всю первозданну красу ночі, щоб і в її очах пересівався зоряний пил.
Але дівчина в'янула від того, що радувало його, і знову ховала голову на його грудях, ближче до серця. А якось уночі Мар'яна ,випросталась перед ним і стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росі. Такою вродливою і такою зажуреною він ніколи не бачив її.
— Що з тобою, серденя? — пригорнув дівчину і гнівно поглянув довкола: чи не ховалась десь поблизу кривда. Ні, здається, ніде нікого, тільки вітер озвався за садом, тільки зорі стрепенулись, мов квіти од вітру.
— Юрію, милий, забери мене, — застогнав її голос, і недівоча скорбота прорвалася з очей.
— Куди тебе забрати?.. — розгубився, цілуючи її. Присмак сльози і жасмину він теж запам'ятав на все життя. — Куди,кохання моє?
— Куди хочеш, на край світу, аби подалі від свого батька, від... Чорноволенка, — знову хвилею в березі стогне дівочий голос.
— Чого ж, Мар'яно? — незрозуміле дивиться на неї і на небо, яке вже не може вмістити всіх розгойданих зірок і росою обтрушує їх на прочахлу землю. — Чого?
— І не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й від тебе піду.
— Що ти говориш? — обхопив її обома'руками, наче дівчина вже йшла від нього. Він і не здогадувався, яка драма стояла між батьком і донькою, але з книжок добре знав, що протиріччя між поколіннями є певною закономірністю, і одразу ж не злюбив Чорноволенка.
Тісно обнявшись, вони всю цю ніч пробродили і простояли, мов сновиди, на березі річки, на хвилях якої дрімало й розкришувалось місячне проміння. А вранці молодята розписались у невеличкому прибузькому селі, де народилась Мар'яна. В цьому селі вони справили скромне весілля, на якому ображений слідчий Чорноволенко до смерку сидів, ніби чорна хмара. А. ввечері невідкладні справи відірвали його од весілля, і на ньому відразу стало просторіше і веселіш...
З цього ж села вони обоє пішли в партизанські ліси, а повернувся з них тільки він. І от уже біля куща жасмину інша пара впивається щастям, а комусь од нього залишились тільки крихітки споминів.
Юрій Андронович знову присідав до столу, де лежить розгорнений рукопис Григорія Задніпровського. Тут сердечно і шанобливо згадується про партизанку Мар'яну, дарма що вона була в іншому загоні. Чоловіка знову вражають і події партизанського життя, і їхній опис.
Як у цій книзі водно зіткались і драматизм, і велич людської душі, і терпкий гумор, і золота нитка народної творчості. Хіба не реквіємом звучать ось ці слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро стає сіном, мертва людина не скоро стає травою... В нашій пам'яті Мар'яна залишилась лебідкою, і в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як поранена лебідка..."
"Щедрий, Григорію, ти чоловік", — задумався Юрій Андронович над рукописом, пригадуючи, що партизани Лебедем назвали самого Задніпровського. Можливо, що хтось і пожалів би віддати іншому своє чудесне прізвисько...
А в цей час за тоненькою стінкою в другій, більшій кімнаті дзенькають чарки і голосніше випліскуються слова підпилих сватів. Дарма що вже поночіє, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодість, бурчати мало не на все сьогоднішнє і глухо обурюватися, як вони при своїх заслугах і талантах зупинилися на проміжних станціях. І хоч боляче так думати про свою рідню, але він розуміє, що і його батько, і тесть — дрібні, омертвілі світила, світила без жаркого вогню у грудях, без високих поривань у голові. Очевидно, колись у них теж було щось свіже, талановите, поки вони, досягши якогось службового рівня, не вчепилися зубами й руками в крісла, поки вони не почали боятися, коли гриміло, за свою шкуру, не відсмикнули свої плечі від ноші, яку порівну мали нести наші , люди, поки не забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та не стали потроху жати не сіяне ними. А тепер з подивом і обуренням помічають неповагу до себе і не розуміють, чому стає хистким грунт під їхніми ногами. І марно сподіваються, що їхнє ще візьме. Ні, з холодної душі не вродиться гаряче діло.
— За твоє здоров'я, свате, за твою службу після евакуації, — глухо, мов осінній дощ, бубонить батько.
— Спасибі, Андроне. Вже, можна сказати, якось і влаштувався, хоча й підбивали деякі під мене клинці. Ех і важку маю фортуну... Живу, як нічна птиця.
— А в кого тепер легка фортуна?
— Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'їжджаєш між хлібами, дихаєш нектарами, любуєшся, як ореться, сіється, росте, квітує та наливається. А я мушу з нутрощів виривати інші наливи.
— Коли треба, то треба.
— Про це ж і кажу. Я, коли треба, і рідного батька не пожалію, фах у мене з гуманізмами не чоломкається. За твоє здоров'я. А знаєш, що про мене в характеристиці написано? — в Чорноволе,нка прорвалося п'яне самозадоволення.
"Значить, уже до чортиків допиваються", — поморщився Юрій Андронович. Він хоче зосередити увагу на рукописі, але самозадоволення Чорноволенка густо натікає й сюди.
— Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових викривань. О!.. Були колись у мене різні справи. І ще будуть!
— Та невже й тепер?.. — навіть з острахом перепитує батько.
— Аякже. Війна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким чорноволенкам, як я. От нещодавно один чоловік приніс мені різні матеріали, що не снилися і тим письменникам, які про шпигунів вигадують всячину. Розумієш, не матеріали, а золотий берег.
— Інтересно. І хто ж сидить на цьому березі?
— Ніколи б ти при своєму житі-пшениці і різній пашниці не придумав! Вчорашній командир партизанського загону! Нагородами тебе засліпити може, а сам — замаскований шпигун.
— Та що ти, свате!?
— Ще в Туреччині його завербували. От які можуть бути історії.
— А партизанив цей... у нас?
— У наших лісах. Твій Юрко повинен знати ного як облупленого.
— Хто ж він?
— Григорій Задніпровський, — стишив голос Чорноволенко.
— Задніпровськийі? І я його знаю! — вражено вирвалось у Андрона Потаповича.
— Якщо знаєш, то тримай язик за зубами, пригодиться... — і не доказав, бо в кімнату увійшов блідий од хвилювання й гніву Юрій Андронович.
— О, зятьок прийшли! — з удаваною радістю потягнувся до нього з чаркою Чорноволенко. — Посидь, нарешті, з нами, хай наука трохи почекає без твого двіженія вперед.
— Який вам негідник подав матеріали на Задніпровського? — тремтячи, Юрій Андронович їсть очима Чорноволенка.
— А ти підслухував? — на мить розгубився той.
— Чув усю мерзоту, яку в нашій хаті виливали на кришталево чисту людину.
— Гляди, щоб за цей кришталь і сам не попав туди, де козам роги правлять, — засичав Чорноволенко. — Ти, може, з ним і панібратство вів?
— За честь вважав би дружити з Задніпровським. Головою присягаюсь: Задніпровський чистий, мов лебідь. А лебедів тільки злочинці поїдають. Ви копніться в душі того, хто писав доноса.
— Не вчи ученого! — спогорда відповів Чорноволенко. — Самі під чубом лій маємо. Тобі відомо, що загін Задніпровського був самочинним?
— І що з того?
— А ти знаєш, що такими загонами, як правило, керували чужоземні розвідки?
Страшна і дика підозра одразу чорною плямою лягла на сотні вірних синів Батьківщини. Задихаючись од люті, Юрій Андронович. обрушився на Чорноволенка:
— Звідки це вам знати, хіба ви з своєї схованки бачили, як боровся народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
Чорноволенко скочив з стільця, наче його швайкою штриконули, і стис кулаки. Обличчя і кола поржавлених рум'янців на ньому перекосились од люті, і очі, здавалось, навіть на окуляри насочили злоби.
— Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у житті і його перипетіях? Потинявся трохи в лісах і думаєш уже когось учити, а на когось тінь кидати. Губи раніше обітри! Це сказав не хто-небудь, а та голова, що не перший день по нашій лиш керує!
І після цих слів насторожена тиша залягла у кімнаті її першим розірвав Юрім Андронович:
— Так сказала ваша висока голова?
— Так сказала наша голова.
