Правда і кривда - Стельмах Михайло

От і почнемо пересівати вашого брата на сито, відділяти чистих від. нечистих.

— Тоді й вона підлістю і гноєм набита! — гнівно відкусив Юрій Андронович. — Тепер і на мене напишете доноса?

Мертва тиша була йому відповіддю. Навіть Чорноволенко поблід, і під круглими окулярами в нього округлилися очі... Чого він тільки прийшов у цей дім? І що тепер робити? Він поглядом шукає свій портфель і картуз, а страшні слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До цих слів ше по-дурному чіпляються й інші: "Лебедів тільки злочинці поїдають". Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не скажи?.. "Лебедів тільки злочинці поїдають..." Після цього й тобі можуть скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вікном. Давно не було такої нічки...

XXXIX

Надходили жнива.

Надходила пора гарячого марева і гарячої праці. Про це на сторінках поля свідчив посивілий житній колос і крихкий позублений вус ячменю, ковані золоті мішечки на пшениці і молодий спів перепелиних виводків, а найбільше — сторінки різних рішень, розпоряджень, циркулярів, відстуканих на цигарковому папері, несамовиті телефонні дзвінки, накачування райуповноважениУ, наскоки заїжджих та проїжджих інспекторів і невсипуще радіо. Воно без почуття гумору повчає та й повчає, хліборобів: "Збиральна кампанія, — як учить товариш Сталін, — діло сезонне".

Ось уже великими літерами на першій сторінці газети набрано телеграму спеціального кореспондента, що на півдні почалась косовиця хліба. І очі господарів поля поверталися на південь, наче звідти з-за хлібів от-от мав вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилі, з пишними колосками замість вусів.

У різних установах теж починається лихоманка пора: не один керівний товариш і сяк і так лимірковує, як би наблизити південь до його місцевості, як би поперед сусідів вискочити у газету й зведення. Але сусіди також не сьогодні народились на світ божий, та й горбаки в них вищі. І вже ранкове радіо до глибини душі обурює Киселя: бач, який лукавий Клименко! Ще позавчора казав. Що почне косовицю лише через тиждень, сьогодні вже говорить про вибіркові жнива на згарищах і пагорбах. І Кисіль одразу ж з головним агрономом вилітає у шв-денні райони, робить нищівний рознос усім, хто має "зелені настрої", і, нарешті, косовндя починається і в їхній області.

Ці дні Кисіль теж гасав ло районах не за страх, а за совість, до полудня зриває голос — і вже не говорить, а хрипить або шкварчить. Одного він страхає судом, другому вправляє мізки, третьому натякає, що до скошеного сьогодні можна доплюсувати завтрашнє, на четвертого стукотить — "давай, давай, Пушкін за тебе працювати не буде", на когось складає акта, але нікого не хвалить, бо це розмагнічує народ. Після його наскоків меншає радості й людей, зникає святковий настрій у косарів та женців.

Нарешті Кисіль добирається до полів колгоспу, в якому головує Марко Безсмертний. І вже це викликає невдоволення і в душі, і на обличчі, і навіть у животі починає . так бурчати, ніби туди кинули старого рябка. Давні слова Марка ще й досі печуть і пересмикують його. Чекай, голубчику, і я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого на чомусь не можна було б схопити за зябра.

— Може, заїдемо до Безсмертного на безплатний борщ, — обертає до Киселя запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дівочі гарним рисунком рота і рухливими комами біля нього.

Киселя одразу насторожують і мова, і коми шофера — і для чого вони здались йому?

— Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?

— А ви хіба не чули? — дивуються дівочі, з яскравою вогкуватістю уста шофера. І він уже з пошаною додає: — Марко Трохимович організував таку їдальню, що дай бог кожному. Всім, хто працює у полі, безкоштовно відпускається борщ, правда, поки що без хліба. Інший голова не догадається підвезти в поле води, а цей...

— Говорила-балакала, та все чорті-що, — відрізав Кисіль. —-Ану, повертай — вези на дармовизну до того казана.

Машина ще проїхала кілометрів зо два і з шляху вихопилась на польову, в голубоцвітті Петрового батога дорогу, що одразу ж закурилася, мов хто підпалив її. Обабіч неї в золотих полумисках соняшників бенкетували бджоли, на синюватих стеблах сизіли дзвіночки вівса, прив ядали сердечка листя рясного стручкуватого гороху. його кучері чимсь нагадували розкішний чуб на голові шофера.

— Ого, який тут горох уродив! — вирвалось у зовні флегматичного головного агронома. — Прямо — цар-горох!

— Президент-горох, — зневажливо кинув Кисіль. Але головний агроном пропустив його слова повз вуха й захоплювався далі:

— Такий горох, дивись, центнерів по тридцять п'ять видастьі

— По п'ятдесят! — у Киселя поміж двома "п" бризнула повна зневага. На цих полях навіть найбільший урожай не порадував би його, бо тут господарював непоштивий і в'їдливий Марко Безсмертний.

— По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне, — в захопленні чоловік не вловив жовчі в голосі Киселя. — Пофортунило Маркові.

— І це, Іване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж є щось горохувате: що не кажи, що не роби, як не довби йому, — відскакує від нього, неначе горох од стінки. Хохлацький норов.

— Хм, — скосив очі Іван Гнатович. В душі він не погодився з Киселем, але заперечувати не став йому: не поможе це, та й ліньки було в таку спеку розмовляти. Незабаром він знову зрадів. — Дивіться, Безсмертний і на парах посіяв горох. Не молодець?

— Дивлячись із якого боку. Чи не пахне це комбінаторством? — буркнув Кисіль.

— Коли б усі комбінували отак.

— Хваліть, хваліть його, та озирайтеся на всі боки. — Кисіль несхвальне подивився на пари і задумався над своїм.

На польовому отані біля соняшникового товариства вони застали саму куховарку, розжарену сонцем, вогнем і цибулею. Соняшниковий пилок лежав на її білій хустинці й вивітреному обличчі. Молодиця одразу пізнала Киселя, витерла фартухом чоло і приязно посміхнулась веселою зеленкуватістю очей, на яких розсипалось кілька темних цяток — в одному більше, аніж у Другому. Ця непропорційність здивувала Киселя — і тут у Безсмертного не так. як у людей. Але жінка славна — від неї і пісний борщ будеш залюбки споживати. Чи не дружина це Задніпровського? Здається, вона. А чи знає Задніпровський, які хмари нависли над ним?

— Варите? Добрий день вам, — ласкавіше звичного пробурмотів до молодиці.

— Аякже, варю, бо таке моє діло, — весело відповіла Катерина Павлівна. —От добре, що нагодилися на борщ. Саме умліває.

— Умліває? — для чогось перепитав Кисіль, з опаскою заглядаючи в чорний казан, ніби там принаймні варились вибухові речовини. —І ви його зовсім безплатно даєте-розливаєте?

— Атож, — з гордістю сказала жінка. — Сьогодні і перші квашені огірочки даватимем. Вродило їх стільки, що дівчата не встигають виносити.

— Куди виносити? — знову насторожився Кисіль.

— І на заготівлю, і на продаж.

— Значить, безплатно? — щось роздумуючи, сказав сам до себе Кисіль. — Іване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте своє причандалля.

— Еге ж, таки не завадить написати, — довірливо подивилася на Киселя Катерина Павлівна і схрестила руки на грудях. — А знаєте, почім у нас огірки й помідори відпускатимуться своїм людям?

— Не знаю.

— Такої дешевої ціни ще не чули в області — по собівартості, значить. Напишіть і про це. Хай у інших селах теж так роблять.

— Так не робитимуть! — гримнув Кисіль, крадькома пасучись очима на повних грудях молодиці. — Розбазарюєте колгоспне добро ще й радієте?

— Ми розбазарюємо? — жахнулася Катерина Павлівна, і в її очах поширилась весняна зеленкуватість. — Чим? Ось цим борщем?

— І борщем, і такими дурними цінами. Ми ще присмалимо за них вашого Безсмертного. Він замість карбованця кладе копійку в колгоспну касу. Думати треба над цим!

— А над тим, як жити людям, не треба думати? — спалахнула Катерина Павлівна. — Чи вам нашого бурячка і капусти шкода? Не добра ви, не душевна, хоча й чиновна, людина. — Молодиця ображено відійшла від машини і стала під захист золоточубих соняшників. Гнів і невидимі сльози пощипували її повіки.

— Складайте акта! — наказав Кисіль головному агрономові.

— І навіщо нам папір переводити, хоч він і все стерпить? — флегматично запитав Іван Гнатович. — Невже вам шкода для людей їхнього ж борщу?

— І ви заодно з розкрадачами колгоспної власності? — обурився Кисіль.

— З такими розкрадачами і я заодно, — так само флегматично відповів Іван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останній мент завагався попросити в неї боршу.

В Киселя сталевими замочками замкнулися очі, тіпнулися уста.

— Доброго маю в себе помічника під боком.

— І я не зобижаюсь на себе.

— Від сьогодні почнете зобижатися. Досить у демократію бавитись...

—У вас побачиш цю демократію, —насурмонився Іван Гнатович.

Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний.

— Ось він, діячі Поперед батька в комунізм скачеш? — одразу ж в'їв його Кисіль. — Безплатним борщиком авторитет роздуваєш? Лопне цей пухир!

— Ви ніби щось сказали? — Марко демонстративно поглянув на сонце, скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно і кумедно, ідо Катерина Павлівна приснула зо сміху, гигикнув шофер, повеселішав Іван Гнатович, аг Кисіль почервонів, і вся його постать стала загрозливо-бундючною.

— Не чув, про що питаю?

— Таки не чув, — безневинно відповів Марко, бо і поля, і робота, і погода радували його. А що йому, зрештою, зробить Кисіль? Покричить, постраха, ну, зварганить акта і повіється далі, бо навіть вникнути у помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди так прозвали його: Приїхав-Поїхав.

Кисіль ткнув пальцем на казана:

— Щоб сьогодні, зараз же, закрив цю самодіяльну комедію з борщем.

— Нам не сумно від неї, хоч вона й самодіяльна, — анітрошечки не розсердився Марко.

— Ой гляди, як засумуєш, коли сюди загляне слідчий, — знищив поглядом Безсмертного.

— Хай заглядає, — і далі посміхається Марко. — Може, він веселіший має норов?

—.Норов слідчих відомий! Це ж додуматись: борги на шиї, а він добро з димом пускає.

— І боргів уже нема на шиї, — поправив Марко.

— Як нема? —насторожено, з недовір'ям спитав Кисіль. — Де ж ти їх устиг подіти? У воду кинув?

— Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались.

— А чим ти їх ліквідував? — підозріливе обмацує поглядом Марка, чи нема тут якої каверзи.