Правда і кривда - Стельмах Михайло
Марко посміхнувся невидимій пташині, відганяючи від себе надокучливу буденщину. Над житами, які зараз похитував не стільки вітрець, скільки роса, сумовито стелилися дівочі пісні, і прозора темінь тиховійно перехлюпувала їх з поля на поле, як погожа година переносить пилок хлібів. Скільки ж, чоловіче, тобі треба жити-працювати з людьми, щоб і хлібом, і оселями не журились вони і щоб на вечірніх мостах не тужили пісні, а стрічалось кохання? А буде ж це все! І мости щастя підведуться по всій землі.
Марко з лагідною приязню, як у молоді роки, подумав про тихі, сільські мости, бо й досі любив їх, і верби над ними, і калину під ними, м'яту і білозір над водою, і зорі у воді, які розколихує навіть дрібна верховодка. Він лише в дитинстві трохи опасався мостів у пізній час, бо під ними, казали старі люди, водилися чорти і всіляко збиткувалися над селом. Ну, то було ще до революції. А після вже не стело ні чортів, ні вояяїнків, ні упирів, ні відьомського роду, і взагалі всяка погань сипонула своєю останньою покрученою доріжкою аж в бюрократію. Бідного чорта і дядько міг обдурити, а бортів бюрократ усіх обдурює, б'є під серце усе святе і сухим з болота вилазить. Навіть війна ие втягла його з проклятущого кубла. Коли що до чого, яя іватія навіть прикривається нею:
— Нічого не поробиш, війна пройшла.
Марко знову зупинився перед житами в долинці. Тут вони були кращими, ніж на горбках, і цвіт на них був густіший. Нічого в цьому році озимина, а ярі стоять зеленою рікою. І дощі майові пройшли, як золото. Наче все показує на врожай. Ой, як він зараз потрібний людям: хай за всі роки злигоднів у них на столі тепло ляже добрий хліб. Аби ж авову не вочалися додаткові податки: різні дустрічні і різні добровільні, від яких серце умліває. Про них і в газеті можуть он як написати, а хлібороб знову буде сидіти на картоплі і в йоле не виходитиме.
Ех і розплодилося ж господарів біля дядьківського хліба, а одного, справжнього, нема. Коли робити біля землі — ти хазяїн до самої молотьби, а коли ділити хліб — ти вже стаєш поденщиком. Але кому про це скажеш? На самоті поспівчувають тобі, всі труднощі згадаються, а заїкнешся десь на нараді — ворожу вилазку пришиють. От-і мовчи, глуха, щоб менше гріха. Тільки й надії, що якось усе переміниться, знайдеться-таки хтось, що не тільки буде плани спускати і говорити "канай", а розбереться в цій плутанині, пособить селянину і сердечним словом, і святим хлібом. Як у нас деякі навчилися копійками притискати дядька, а на цих копійках губляться добрі мільйони і людська віра.
За житами фіалкове світився і дихав легеньким туманцем ранній пар. Марко зупинився перед його розливом, зірвав кілька стеблин суріпки і задумався. А що, коли тут зараз посіяти скороспілий горох? Нащо має дармувати земля? А так вродить щось людям і сама збагатиться.
"І чого раніше таке не спало на Думку? — аж розгнівався на себе. — Завтра ж хай Василь Тримайвода розшукує насіння. Добре, що за редиску і цибулю завелась копійчина в касі".
З цими думками Марко підходив до прогнутого мосту. над яким коцюрбились старі, з підмитим корінням верби. І дарма, що вітри і вода, як у прощанні, роз'єднували чи кидали їх у скорбні обійми, і дарма, що час і війна уже вибрали, випалили їхні душі, вони ще з любов'ю до світу підіймали вгору зелені руки і давали притулок птахам чи в дуплах, чи в підрубцьованих ранах. Під вербами, як сама юність, віночком стояли дівчата й вели свої сумні пісні:
Жалі мої, жалі,
Великі, хе малі,
Як майова роса
По зеленій траві.' Як вітер повіє,
То росоньку аює,
А моє серденько
В тяжкій тузі мліє.
Майова роса без вітру накрапала з похилених верб на дівчат, які співали не пісню, а своє життя, бо ж хіба було тут хоч одне серце, що не мліло в тяжкій тузі? І ніхто, ніхто, хіба тільки час розвів цю тугу.
Марко сумовитим поглядом вбирав легкі дівочі постаті, милі, довірливі і так окривджені війною обличчя; вони зворушливо мінились тією прозорістю і таємничістю, яку уміє нагойдувати місячне марево.
Чоловік відчув, як біля нього по-голубиному бриніли юні душі, бриніли сподівання і любов... І світ змінився в Маркових очах. Може, він підходить не до звичайного натрудженого і місяцем завороженого мосту, а до порога своєї далекої юності, коли так само дівчата після війни співали журливі пісні, а місяць так само, наче люблячий батько, вродою огортав навіть тих безталанниць, які й на Великдень не виходили з полотна. І жаль стало Маркові і своїх далеких років, що зникли за місячним туманом, і оцих дівчаток, на утлих плечах яких і досі лежав непосильний тягар війни. За добрих чоловіків і за себе трудяться вони від зорі й до зорі, і не одна з них заплаче на чужому весіллі, не дочекавшись свого. А ти, чоловіче, нічим не зможеш допомогти оцій юності, до якої з-під мосту білими рукавами тягнеться калиновий цвіт. Найбільше, що ти можеш зробити, — це знайти для них найлюдяніше слово і так господарювати, щоб вигнати безхліб'я та злидні з людських осель і і щоб з сорока жіночих років не визирали тіні старості.
Але й для цього варто віддати все, що маєш. Тепер це не так уже й мало, бо коли десь за морями чиясь спесива доля на тушонці тлустими пальцями лічила грошву, то наша голодна, змучена, але волелюбна доля ломила залізний карк війни. І зломила, панове, хоча й не дуже ви цього бажали. Тепер ви трохи дивуєтесь, а більше хапаєтесь за наші деякі невміння чи недосконалість і грішними язиками наводите тінь на саме сонце. Якої б ви заспівали, коли б самі хоч місяць посиділи у війну на нашій воді та біді?
Пристрасна душа Марка вже обрушилась на служителів злоби і кривди, які не в чорнило, а в наші рани почали вмочати свої отруйні пера. Аж кулак сам по собі стиснувся, та до нього прихилився ніжний, з росою віночок калинового цвіту і відразу повернув думки до того, що було ближчим і дорожчим чоловікові.
Саме завмерла пісня, хоча відгомін її ще бринів над півсонним полем. Дівчата, побачивши голову, тісніше збились кружка, а печаль проспіваного і дум лежала на їхніх, мов з далекого сну вихоплених, обличчях.
— Добрий вечір вам, дівчатка. Як славно співали ви, тільки дуже сумної. Трохи веселішої не могли?
Дівчата мовчки ззирнулися, хтось тихо зітхнув, і неждано уперто і з болем заговорила Ольга Бойчук.
— Не могли, Марку Трохимовичу, ніяк не могли, і не вам про це питати.
— Чому ж не могли? — Марка здивувала не так сама відповідь, як якась відчайдушна рішучість у голосі вдовівни. — Нещодавно ж ти якої співала В районі на сцені?
— Так то на сцені, Марку Трохимовичу, — з докором відповіла дівчина, мовляв, як цього не розуміє їхній голова. Гнучка й насторожена, стояла вона під темними вербами і місячною імлою, наче на сцені. Таки недарма Ольгу називають артисткою. — А ми співаємо зараз для себе, тільки те, що в душі щемить.
— Невже там сама печаль?
— А де ж тій радості взятись? — аж затремтіла Ольга. — І вам живеться не на солодкому меду — на голому пожарищі вибиваєтесь із кривди. Але ви терпите все. Терпимо і ми своє горе. Вашому — пособити можна, а нашому ніхто не зарадить.
— Да, в одному — ніхто не зможе. — І дівчата аж стрепенулись, що він збагнув усе надоказане, болюче і, видно, не байдужий до їхнього гіркого талану.
— А нам же, дядьку, любити хочеться, в глибокій довірі забринів низькуватий голос Галини Кушніренко. Такий світ навколо гарний, наче малярі малювали його. І сонечко, і цей місяць такі, що тільки б дивитись та и дивитись на них, іти з кимсь під ними, так хлопців зовсім нема... Як нам не хочеться без весілля на все життя залишитись удовами.
В глибині Галининих очей він побачив гірке сподівання любові і материнства і острах, що їх уже не діждатись. Велика трагедія жінки-страдниці стояла перед ним в образі звичайной чистої дівчини, до якої білими руками тягнувся калиновий цвіт.
"Діти мої дорогі", — хотілося пригорнути до себе ці милі, довірливі голівки, прошепотіти якісь добрі, заспокійливі слова. Але що дасть така утіха? Хіба за отим селянським розсудом, що вміщався в словах "якось то воно буде", не крилася б фальш?
Перед ним ще, наче в напівсні, пропливли дівочі постаті, і міст, і в скорботно-прощальних обіймах дві верби, і шматок ясноводої річечки, просвітленої згори і знизу місяцем. І все здавалося б таки напівсном, коли б і досі не бринів у душі голос Галини: "А нам же, дядьку, любити хочеться..."
"Будьте ж прокляті навіки, вбивці дітей і материнства, вбивці роду людського і земної краси!" В болючому пориві, уже бачачи перед собою й далекі світи, Марко нахилився до Галини, мовчки приголубив її, обернувся і, як дозволяла нога, швидко пошкандибав дорогою до колгоспної стайні.
Ніхто з дівчат не обізвався позад нього, лише почулось чиєсь тихеньке "ой". А попереду жита так само пересівали тіні, росу й місячне сяйво, і тільки на дорозі воно лежало чистим, як літнє золотисте марево.
— Не спиться, чоловіче добрий? — допитливим поглядом зустрів біля стайні Марка дід Євмен і скоса поглянув на місяць.
— Не спиться, діду.
Старий погладив куций бурячок борідки.
— Чи то вже начальство тобі сну не дає, чи такі літа підходять?
— Літа, діду.
— Літа, Марку, — аж зітхнулось. — І які не є вони: добрі чи лихі, а так летять, що ніяким способом не зупиниш і ніякими кіньми не здоженеш. Ось уже, чую, і смерть крутиться недалеко від мого порога, а я, коли подумати, і не нажився. Усе життя кращого сподіваюсь. І так хочеться хоч збоку, але недалеко від щастя сісти, ну так, як сідають на чийомусь весіллі.
— І таки ще сядемо не збоку, а поруч із ним! — підвів угору кулака.
— Утішаєш старого?
— Вірю в це!
— І я ще вірю, — признався старий. — їй-бо, вірю... Тобі коня запрягти?
— Запрягайте.
— Ох, і непосидючий ти. Марку, — похитав головою дід Євмен. — Спав би собі зараз без задніх ніг, так де там.
— За спання не купиш коня.
— І це вірно, — аж посміхнувся, що згадалось про коня. — Далеко ж зібрався ?
— В тюрму, діду.
— В тюрму?! — здригнувся і стривожився старий. — Невже, Марку, знову якась комісія хоче окривдити тебе? Тоді ми всім селом... Доки ж можна так в'їдатись?
— Спасибі, діду, поки що сам одбиваюсь од усякої нечисті, як Марко Проклятий од чортів.
— Одбивайся, Марку, одбивайся, сину, і сам переходь у наступлєніє, бо дуже ти нам потрібний чоловік! — потис його обома руками.
