Правда і кривда - Стельмах Михайло

І що було б послухатись куховарку — покуштувати її борщу? А в цей час машина з секретарем ЦК поїхала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю. Так хіба вгадає чоловік, на чому він має спіткнутись?

Кисіль підводить зів'ялу голову. На дорозі вже влягається пил, а за ним прозорими прожилками розщеплюється пропечене скляне повітря, і марево тремтить за житами, на які він якийсь час не приїде начальником. Ну, а потім якось перемелеться. Кисіль почав забігати думками наперед, але одна збоку вжалила його. "Приїхав-Поїхав", — з невимовною гіркотою згадав своє прізвисько і мало не застогнав. Ось і все, що залишилось од його діяльності...

Біля кожного поля, біля кожного клину зупинявся ЗІС, і секретар ЦК обома руками то пестить, то розгортає, то пригортає хліборобську працю. Вона тішить і радує його серце, а ось на клині припаленої гречки засумувало воно.

Розгубленість уже відійшла од Марка, він зовні стає спокійним, хоча в голові зараз вирує коловорот думок.

— Для першого року господарювання зовсім непогано, навіть добре, а з городиною — прямо-таки чудово! І молодці, що не обдираєте покупця. Марію Тримайводу і її бригаду неодмінно треба відзначити! — Секретар ЦК одночасно говорить і до Михайла Васильовича, і до Марка.

— Не забудемо, — щось записав у блокнот Михайло Васильович. — А що з головою робити?

— З цим анархістом? — засміявся секретар ЦК. —Подивитесь восени, коли урожай буде в коморі. А чого ж ви, Марку Трохимовичу, обізвали Киселя троцькістом? Він в опозиції був?

— Ні, не був, — зам'явся Марко.

— Доказуйте, доказуйте.

— Ми його так прозвали за те, що не розуміє чи не любить він хлібороба, усе чекає од нього політичних помилок, вишукує в нього другу душу та .аж трясеться, щоб той, бува, не мав зайвого шматка хліба чи яблука для дитини. Для нього селянин — це тільки виконання норм, хлібозаготівлі, позики, молока, м'яса, шерсті, яєць і слухач його виступів. На всьому, без потреби, економить Кисіль:

і на дитячому рум'янцеві, і на жіночій красі, і на хліборобській силі.

— Ще не перевелись такі знавці села, — задумано сказав секретар ЦК, погляд його потьмарився і полинув кудись далеко-далеко.

Мовчки проїхали якийсь час, придивляючись до полів і марева над ними.

— Борщем своїм, голово, почастуєте? — неждано почув Марко.

— Борщем?.. З охотою, тільки, пробачайте, без м'яса, пісний він.

— Нам уже навіть корисніше споживати пісний, — з якоюсь насмішкою поглянув на себе і дебелого секретаря обкому.

До польового стану вони під'їхали саме в обідню пору, коли притомлені люди сідали на землю, а здивовані соняшники нридивлялись до внх і до мисок з намальованими соняшниками.

— Тут безплатний борщ видається? — підійшов секретар ЦК до Катерини Павлівни.

— Ой... боженьку мій... — клекотом вирвалось у тої, і вона, округляючи очі, для чогось тихо запитала: — Це ви?..

— Здається, я. Почастуєте своїм борщем?

— Та я зараз...

Катерина Павлівна побігла по миску, лаючи себе в. думках, що навіть хліба не має почастувати гостя. Вона йде разів зо два оглянулась, чи нема тут якогось обману, але обману не було.

Біля соняшників, поруч з усіма хліборобами, сів секретар ЦК, до нього потягнулись кілька рук із сухим чорним хлібом. Він узяв шматок хліба в діда Євмена, переділив його й, повертаючи половину, подякував старому.

— Звиняйте, що такий темний, з домішками, як наша доля, бо труднощі... — звичайно, з перцем сказав дід Євмен.

Секретар ЦК пильно поглянув на старого. — Це вірно, що доля наша іще з різними домішками: було кому натрушувати їх. Але тепер ми й за ці домішки візьмемось, — сказав переконано. — Домішки мають згинути, а доля рости!

XL

П'ять днів і п'ять ночей гуділи в полях молотарки. Над ними, як безконечні жертви, злітали золоточубі снопи; шевські ножі барабанщиків били їм під саме серце, й обезсилене колосся сторч головою летіло в ікласті пащеки, в ненаситне гудіння і в скажену круговерть, де стогнало, дзвеніло, плакало і солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлі, з степовим пилком жіночі руки ворожили над ним, неначе передавали йому родючість, вагарі не встигали зважувати, а водії та їздові вивозити його, і в степу з жита, пшениці та ячменю виростали золоті вулкани.

На старих дорогах і нових шляхах побільшало птаства. А великий хліб їхав і їхав і на елеватори, і в землянки, і в свіжі оселі. В селі запахло житнім духом, і тому обнадіяні хлібороби не відходили ні вдень ні вночі від молотарок.

А коли не вистачало снопів і коли зобижено почали стихати машини, люди самі снопами валилися біля них, падали на золоті вулкани зерна, на підсинені місяцем стерні і одразу ж з посмішкою чи зітханням входили в сон. І там над ними знову злітали чубаті снопи, біснувались молотарки, а білії них дитячою мовою жебоніло зерно.

Йде Марко степом, наче завороженим царством, і засинає на ходу, потім стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо ворушиться сріблясто-синє місячне снування, як під ним розкішна, — голови у зерно, а ноги на стежку — щасливо спить чубата парубота, прислухається до росяного шепоту і сам промовить собі:

— Я люблю вас.

В ярині озвалася перепілка, і чоловік спросоння говорить до неї:

— Я люблю тебе, пташино, люблю твій спів. Перед ним у кружлянні проходить зоряна карта неба, і він теж говорить, що любить небо, і почуває, що вся любов не вміщається в його тілі.

У долині над ставом зафоркали коні. Марко зупинився, зовсім прокинувся і, дивуючись, засміявся і до коней, з темних грив яких осипалося місячне проміння, і до ставу з затонулим у ньому небом, і до клаптів туману, що навшпиньках скрадалися над очеретами.

Давно не було так відрадно на душі в чоловіка, бо там добре вмістились і люди, і земля, і ніч, і оці коні з темно-срібними гривами, і зерно, і надійні розрахунки, які тримав у голові. Коли все буде гаразд, люди матимуть і хліб^ і до хліба. Це вже видно по озимині і ячменю. А льон і коноплі, єй-єй, повинні вивести його в якісь мільйонери. Правда, про те цього року більше, ніж він, дбала, спасибі їй, сама природа: прямо всі свої щедроти поприносила і на поля, і на луки, й на городину, і на сад. Поталанило йому, та й годі. Ну, а тепер, чоловіче, не роззявляй рота, думаючи про завтрашній день... .

От і йде полями новий мільйонер у поруділих кирзових чоботях, у вибіленій солдатській сорочці, похуділий і голодний, і посміхається до всього широкого світу, і до людей, що сплять на землі. І славно йому з ними, як зерну в одному колосі, що разом стрічає і грози, і сонце.

З однієї кишені Марко виймає засіяний цифрами блокнот, а з другої — томик поезій Шевченка. Та ні цифр, ні віршів при мерехтливому місячному світлі він не може читати й впівголоса звертається до темних з місячними гніздами верб: .

Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дізнавшись, умираєм,

А залишаємо діла.

Дерева здивовано слухають чоловіка, кивають йому своїми вінками й осипають на воду синю росу. Коло самого берега скинулась риба, знову заіржали коні, і далеко-далеко за самотнім вітряком обізвалася дівоча пісня. За ким вона журиться, кого шукає в цьому зачарованому світі?

Колись отак ночами його в полі з піснею шукала Олена. І він прямував на її голос, а потім на якійсь стежині бачив тонку постать з білим вузликом у руці. Уздрівши чоловіка, Олена обривала спів і починала докоряти, що він, Марко, і не обідав, і не вечеряв, і забувся за жінку, і сам перепався на смик. А він поглядав на миле, з ображеним вузликом уст обличчя, посміхався, розгортав білу хустину і доти підхвалював усе, що знаходив у ній, поки в жінки не розпогоджувались уста. Тоді вона обзивала чоловіка хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що він отак якогось дня звалиться з ніг, і знову потихеньку починала щось співати. А він під її спів, бувало, й засинав. Невже це було?

Дивується він, і дивуються верби. За ними здригнулося небо і наче осіло за вінця землі... А то він знову засинає... Як солодко, струмочками, затікає сон у його тіло і так приплющує повіки, що вже нема сили їх розтулити. Ось тут, може, й лягти біля верби з вибитою серцевиною і вузлатим корінням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на землю. Але що це?.. Пісня повертає до нього, наближається, і він ясно вчуває, що це Оленина пісня, це її голос! її!.. Що ж це робиться з ним?

Широко в подиві розплющивши очі, вірячи й не вірячи, він прислухається до голосу, що напливає на нього, топить його в спогадах і б'є під серце, як ніж снопа. Ні, не може бути такого. То мариться йому... Він піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього, співаючи, йде його Олена, а в її руці біліє вузлик. Жах охоплює Марка. Небо й земля похитнулись в його очах і стали меншими. Він подається назад, розгублено оглядається по боках і в цей час чує надривний зойк:

— Тату!

На стежину падає білий вузлик, а по стежині, надломлюючись, розпливаючись, біжить, летить тонка постать і, сміючись і плачучи, падає батькові на груди.

— Тетянко, це ти? — ще не вірячи собі, вражено і тихо питає Марко, як питали тисячі батьків у цьому році. Він охоплює доньку обома руками і біля свого серця чує стукіт її серця. — Тетянко, це ти? — більше ніякі слова не приходять до нього.

— Я, тату, я, — цілуючи його і плачучи, теж більш нічого не може сказати дочка. Вона, мов перепілка, здригається в його обіймах, і здригається її золота коса, така сама, яка була в Олени.

Марко піднімає до місяця доньчину голову, вдивляється в її обличчя, пальцями витирає її сльози і не радісно, а жалісно посміхається до неї.

— Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. — І на його очах Тетянка вперше бачить сльози, і вона теж обтирає їх пальцями.

Отак і стоять вони якийсь час, неначе вимурувані з каменю самої історії.

— Як ти на маму схожа, пташино моя!.. І коси такі самі.

— Не такі, тату, — з зажурою подивилась на нього, і в її очах і сльозинах одразу пройшли усі минулі страждання. Вона опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо.

— Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? — аж застогнав, притуляючи до себе худенькі плечатка.

— Нелюди, тату...