Правда і кривда - Стельмах Михайло

Я тоді всі навколишні села обходила — може, найме хтось. Та де там було, хоч за харчі, якусь роботу знайти! Прибилась одного надвечір'я на багатий хутір. На мене спочатку накинулися вовкодави, а потїм вийшов господар. Зміряв мене з голови до ніг і не прогнав, а повів до кати, і тут так запахло стравою, що я мало не зомліла. В хаті й господиня була, червоняста, мов з печі витягнена. Подивився якось чудно господар на неї, підвів угору кошлаті брови, а жінка кивнула головою й почала розпитувати, звідки я, що і до чого. Вони довго і ніби зичливо придивлялись до мене, потім господиня, горблячись, полізла до печі, дала пообідати і навіть коси похвалила: певне, не побачила, що я аж дві скибочки хліба кинула за пазуху для братиків і сестричок своїх...

На другий день, дивлюся, до наших воріт під'їжджають коні, не коні, а змії, запряжені у високий новий шарабан, а на ньому сидять у святешному одязі вчорашні хуторяни. Я спочатку аж вклякла серед подвір'я — перелякалася за ті дві скибочки хліба. Та бачу, хуторяни приязно закивали головами: він у брилі, мов соняшник, а вона в темних хустках, ніби качан вчорнілої капусти. Поволеньки позлазили з шарабана, ще переглянулися поміж собою й заходять у двір. Тут вони почали пильно придивлятися до нас, дітей, і до пухлих, і до висхлих. Потім викликали матір, теж обміряли її, мов кравці, й на самоті заговорили, що вони заможні, але бездітні люди. Вчора їм до вподоби припала Оленка, то хай мати віддасть її, каятись не буде, а вони зарятують сім'ю: привезли за мене цілий мішок зерна. Тільки ще одна умова, щоб ніхто до мене не приходив, бо маю бути їхньою донькою.

— І навіть у велике свято не можна буде її провідати? — зажурилася мати.

— Навіть на святий Великдень, — строго відповів господар. — Ми хочемо, щоб душа дитини не розривалася між вами і нами. Всюди має бути порядок.

— Хіба ж це по-людськи? Я ж матір їй.

— А оцим не матір? — хуторянин обвів очима всю малечу. — Думайте про них, а ми про Оленку краще за вас подумаємо. То будемо сватами? —і простягає матері руку, велику й чорну, наче лопата.

Поглянула мати на нас, заплакала, витерла очі подолком і каже до хуторянина:

— Зносьте зерно, будемо темними сватами.

— Чого ж темними? — дивується і хмуриться господар.

— Бо я не бачитиму ні вас, ні своєї доньки, а ви нас і зараз не хочете бачити.

— Ми не силуєм і не неволимо тебе, жінко добра, — обізвалася молодиця, ще більше запинаючи темними хустками гарячі краї повних рум'янців.

— Так мене горе силує, — застогнала мати і рукою сорочку і серце згрібає. — Де ваше зерно?

— За цим діло не стане...

Зніс господар мішок, скинув з плеча, поставив рівно посеред хати, ми всі обліпили його, мов рідного тата. А мати кинулась до скрині, знайшла свої дівочі коралі, витерла їх об груди.

— Оце тобі, донечко, і пам'ятка, і придане, — чіпляє мені на шию, а по щоках н сльози котяться, завбільшки як оці коралі.

— І в них я поїду?

— Їдь, їдь, донечко, уа не проклинай свою маму, що не вона тебе, а ти її од смерті зарятувала.

І похапцем, певне, щоб я не збагнула всього при ній, випроводжає до воріт. Господар висадив мене на шарабан, вмостив між собою і жінкою і злегка торкнув віжки. Коні форкнули, вигнули піиї й рушили з місця. Глянула мати на мене, зойкнула, вибігла за ворота, руками за колеса чіпляється:

— Віддайте мою доньку, віддайте, люди. І зерна вашого не хочу... — Навіть не помічає, як руки на шпицях перекручуються.

Хуторянин зупинив коні, зліпив докупи волохаті брови и з-за плеча понуро кинув матері:

— Виходить, не будемо сватами?

— Ой не будемо, повік не будемо. Яка вже з нас рідня... Хай вам ваше багатство, а мені мої діти. Хуторянин понуро глянув на матір.

— Ну, що ж, вольному воля, а спасенному рай. Коли маєш таку охоту носити їх на цвинтар, хай буде по-твоєму.

Зліз він з шарабана, зсадив мене на землю і поволеньки, щось бурмочучи, пішов до хати, вхопив мішок за гичку, кинув позад господині і так вдарив по конях, що аж здимілись і вони, і хуторяни. А мати притулила мене до себе, обціловує, наче вік не бачила, і коралі не знімає.

Знову пішла я другого дня по селах, от на шляху й зустріла дівчинку років дев'яти. Аж з-за Волги прибилась вона сюди із своєю ріднею. Чужі люди поховали і матір, і батька, а сама Василинка вже від голоду не може ходити. Доплентались ми якось додому, показала дівчинку матері й благаю:

— Мамочко, хай Василинка буде з нами, вона ж кругла сирота. Де ж їй у світі прожити?

Одвернулася мати од нас, а я наперед забігла, до її висохлих ніг чіпляюся:

— Вона ж кругла сирітка, та ще й з далекого краю. Чуєте, мамо, хай у нас живе!

Мати безнадійно похитала головою:

— Хай живе, коли виживе.

Отак у нашої матері і стало восьмеро дітей. Ще не встигла вона нажуритися моєю знахідкою, аж у двір з картузиками в руках поспішають наші хлопчики: Сергійко, Іванко й Петрусь. Раді такі, що й не сказати:

— Мамо, чуєте, ми тепер не помремо! — гукають і очима прядуть на свої картузики.

— Що ж у вас там, шибеники? — перелякалася мати, чи не вкрали чого, бо за це в нас тоді й дітей убивали.

— Воронячі крашанки. От скільки надерли! Сирих напилися досхочу, а тепер будемо пекти. Вони добрі. Ми ще принесемо! Або й гав наловимо! — і починають хвалитися своїм добром.

А через кілька днів комнезам зарятував нас пудом муки. Якось і вижили, ніхто не помер. А мати й досі кажуть, що у мене такий голос од воронячих крашанок узявся.

І ця тиха, до краю довірлива розповідь перевернула чоловікові душу і видобула з неї не тільки співчуття, але й першу хвилю кохання.

— Ох ти, горенько моє співуче, — пригорнув до себе дівчину і міцно поцілував.

— Ой не треба так, Марку, — злякано відсунулась Оленка від нього.

— А чого не треба? — він знову потягнувся до дівчини.

— Бо так не годиться.

— Годиться, — впевнено відповів. — То любиш мене, Оленко?

— Ще й питаєте. Люблю, як душу.

— І я тебе... трохи.

— І?

— Насправді.

— Дурите голову.

— Не навчився цього, Оленко, й досі.

— І справді трошки любите? — і в своїй надії навіть поглянути боїться на нього.

— Справді трошки люблю, а любитиму ще більше. Це теж не зразу приходить. — Свято повірив, що тільки так мусить бути.

— Ой, — зітхнула і вдячно, з невимовною радістю подивилась на нього. — Чи це сниться?

Вони незчулися, як розчинилися хатні двері й на порозі з'явилася мішкувата, в полотняних штанях і довгій полотняній сорочці постать розпатланого Мелентія Горобця.

— Хо-хо-хо, — не засміявся, а хрипко закудкудакав дукач. — Сплю я собі спокійненько й не того, що до моєї наймички сам товариш голова підсипаються! Так вона ж після государственої любові не захоче в гною бабратись або и засне на хазяйській загінці. Уводите ви мене, товаришу голова, в розорєніє податками, то не розоряйте любов'ю.

— Чи не пішли б ви, Мелентію, під три чорти і четвертого сатану? скипів тоді він, підводячись із призьби.

— Ай-я-я-й, товаришу голова, — ехидничав Мелентій. — итак говорити-балакати біля моєї наймички і хати? Що ж тоді село і довєріє мас подумає про свого голову? Не візьме воно його за гичку? Ану, марш, недотепо, у свій закапелокі Бач. їй тільки із начальством заманулось вістоювати, і пересудів не боїться! — визвірився на Оленку.

— Не квакайте, Мелентію, як ропуха в болоті. Олена до вас більше не піде, — обома руками пригорнув дівчину, а вона, золотокоса, притулилась до нього, мов осіння вербичка. — Вона до мене піде.

— Аж на цілу ніч? — вкусив дукач.

— На цілий вік...

...З того часу, здається, справді пройшов цілий вік. От уже и нема його Оленки: чужий горбатий автомат кількома грудочками свинцю обірвав її життя, мов і не було його.

— Хоча б не стріляли, іроди, в очі, — сказала вона перед смертю.

І їй іроди не стріляли в очі, а вдарили в самі груди, де материнство і її прекрасна пісня...

Марко зціпив зуби, похитнувся, болісно повернув голову набік, наче міг її одвести від ударів споминів. Мороз шорсткими лишайниками вбивався йому в коріння чуприни очевидячки, лишав на ній свої сиві сліди. Марко запустив руку в чуба, щоб прогнати звідти холод, і примружено поглянув удаль.

Під обрієм так само уперто трудився самотній нагорблений вітряк, а поміж його крилами золотим кошем тремтіло небо, неначе ладналося осипати своє зерно всередину вітряка. І дарма що на цьому ж полі війна до самих хрестовин скосила його вітряковий рід, покалічила йому руки, він і не думав кинути праці, він утішався і вітром і роботою і утішав нею людей, хоча вони й зробили йому камінну душу.

Подумавши про це, Марко насупився: знову згадав пересварку з Киселем, якого він у думці називав "лукавою душею". І хоч липкий Кисіль, а пост має високий. Бач, заліз на трибуну, наче в дот, прикрився окулярами й папірцями і почав стріляти по ньому, по Маркові:

— Це анархіст, а не голова! На цьому посту його рятує тільки Золота Зірка.

— А як же інакше, товаришу Кисіль?! — не витримав з місця. — Зірка не тільки мене рятує.

— От бачите, — зрадів Кисіль і обвів очима всіх присутніх. — Безсмертний навіть узагальнює...

— Узагальнюю про зірку! — підвівся з місця лихий і норовистий. — Сотні років тому вона рятувала бідних не-вольників з татарщини, Туреччини й з африканських берегів. Бідні невольники не мали тоді ні карти, ні трибуни, ні окулярів, ні папірців, а мали свою зірку і під нею бачили за тисячі верст рідну землю. І я бачив її за тисячу верст, бо в мене була зірка не тільки на грудях, а ще вище. А вам від області до землі нашого колгоспу рівно п'ятдесят два кілометри, і не веде вас до неї зірка, а веде анонімка. Хотів би я, щоб з неї, проклятої, хоч раз закувікали ті поросята, за допомогою яких Безбородько знову хоче стати головою колгоспу.

Тоді в залі піднявся такий регіт, що Киселю було вже не до анонімки, і навіть його погрози ніяк не могли втихомирити сміх.

— Тепер з'їсть, чоловіче, тебе Кисіль, — підходили під час перерви голови сусідніх колгоспів. — Він злопам ятний. Але поголив ти його добре: навіть рум'янці виголив на щоках.

"І звідки беруться такі дріб'язкові душі? І вищу ж освіту має, і в ще вище крісло пнеться, І витьохкує з трибуни, мов соловей, та своє гніздо він в'є не на землі, а в усяких паперах, де й анонімка стає будівельним матеріалом".

Край самої дороги запідпадьомкав перепел, потім чогось злякався і, втікаючи, зашелестів житами.