Правда і кривда - Стельмах Михайло
—Чим?
— Цибулею, редискою і самими ранніми огірками. Може, поїдем у село — поглянете на квитанції? — шанобливо сказав Марко, ще не знаючи, що йому далі робити: чи розсердитись, чи розреготатись.
— Он як! — вже спокійніше говорить Кисіль. — На цибулячому хвості далеко не заїдеш.
— Теж так маракуем. Я радий, що ми думаємо у різних місцях, але сходимося на одному, — ще більше підкреслив свою пошану до Киселя.
— І на чому збираєтеся виїжджати?
— На коров'ячому хвості. Але спершу треба чимось ухопитися за нього.
— Зубами, — буркнув Кисіль.
Але Марко до кінця вирішив не зчіплюватися з ним і коротко відповів:
— Спробуєм.
— Що спробуєм?
— Виконати вашу пораду.
— Який ти сьогодні добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?.. — вголос прикидає Кисіль, не дивлячись на Марка. — Ну, веди—показуй своє царство-государство. Щось дуже деякі розхвалюють його.
— Що ж вам показувати? Те, що зараз під косу має лягти?
— Як ти угадав?
— Характер ваш знаю.
— Занадто багато знаєш ти. Жати, звісно, й не думав? — їв слова, і в погляд Кисіль умістив усю отруту, яку мав.
— Думати — думав, але не починав.
— А Іванишин уже косить, аж гай шумить, бо він не так мудрує, як деякі мудрагелі.
— Йому легше, то й косить, — похмурніло обличчя і голос Марка.
— Чого ж йому легше?
— Бо він для зведення переводить зелену озимину, а ми у зведення не поспішаєм.
— Знаємо ці "зелені настрої", — поморщився Кисіль, — а потім зерно починає осипатись на пні.
В долині жита справді були зеленими, і Кисіль, наскрізь промацуючи їх підозріливим поглядом, нічого не сказав. Але на пагорбі він пожвавішав. Хлібами просунувся на маківку горбка, вирвав колосок, двома пальцями вилущив з нього зернину і, не куштуючи її, сказав:
— Ось тут зараз же мені, чоловіче, й починай вибіркову косовицю.
Марко уперто похитав головою:
— І не подумаю.
— Бо не буде чим — голову за це зірвем! — Кисіль обома руками показав, як хтось буде зривати голову Безсмертному.
— Тоді багато залишиться безголових. — Уже лихі іскри затрепетали в Маркових очах, але Кисіль не помітив їх.
— Ти що, з державою жартуєш? Зараз же починай косовицюі В зеленій голові завжди зелені мізки, та вони швидко можуть пожовтіти.
І Марко не витримав. Він пригнувся, немов перед стрибком, і, відкушуючи кожне слово, сліпим гнівом подивився на недобре, пихате обличчя Киселя:
— Забирайся зараз же з поляї Чого прийшов сюди толочити хліб і людей? Ще не натолочився? — Він рукою поліз до кишені, і Кисіль з жахом згадав, як Безсмертний пістолетом учив Безбородька. Рій думок увірвався йому у мізки і жалив їх по всій площі. Бо що цьому анархісту й тепер підняти зброю? Пиха одразу ж здмухнулася з його виду. Кисіль, незважаючи на свою опасистість, вискочив із хлібів, крутнувся на дорозі і тут відчув себе безпечніше.
— Ти з глузду з'їхав? Ти знаєш, чим це пахне? — заговорив майже пошепки, прислухаючись до гудіння в голові. — Ти знаєш, кого женеш із поля?'
Але Марко вже закусив вудила.
— Знаю! Не робітника, а перекотиполе, погонича. Оранка настає — поганяєш на оранку, сівба прийде — поганяєш сіяти, жнива настають — поганяєш жати, бо це треба для папірця. Йому, папірцеві, а не людям служиш. Геть із нашого поля!
Кисіль оглянувся. До нього під'їжджала машина, і на ній анітрохи не печалився ні шофер, ні Іван Гнатович — напевне, й не побачили його поразки. Він похапцем виліз на сидіння і вже звідти кулаком посварився на Безсмертного.
— Анархіст! Сьогодні ж сядеш у тюрму. Хай там тебе годують безплатним борщем.
— Троцькіст! — кинув йому навздогін Марко ще й свиснув з доброго дива.
Кисіль задихався од гніву, навіть темні дужки синців під очима зсередини затіпались злістю.
— Ви чули? Він троцькістом обізвав мене! Дасте свої свідчення! Він відповість...
— Невже троцькістом? — флегма'тичне здивування пройшло по округлому виду Івана Гнатовича. — Невже він таке випалив?
— Хіба ви не чули?
— Ні, такого не чув.
— А ти, Володимире?
— Щось він крикнув, а що — не розібрав. Здається, на кінці було "іст", а що спереду — не розшолопав, — безневинними очима поглянув шофер, а на його дівочих устах залукавився прихований посміх.
— Чи ви оглухли разом?! — аж скригнув зубами Кисіль. — Та Марко такий правдивий дурень, що й сам підтвердить свого троцькіста. Жени до слідчого.
Віліс вилетів на шлях, перекотився через місток, і недалеко від трьох ставків Кисіль поперед себе побачив машину секретаря обкому, що йшла назустріч.
— Зупинись! — кинув шоферу, пригинаючись, вискочив на узбіччя й підняв догори обидві руки.
Чорний лискучий ЗІС, темно переганяючи на собі шматки неба і сліпучого сонця, з шипінням зупинився біля блакитних гнізд чебрецю. І не встиг з машини вилізти перший секретар обкому, як Кисіль, хвилюючись і не спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками:
— Я більше не можу працювати! Я, Михаиле Васильовичу... всьому є межа...
— Чому ви більше не можете працювати? — неждано запитав хтось збоку.
Кисіль оглянувся, отетерів і з несподіванки подався назад. Приходячи до тями, він побачив перед собою секретаря ЦК. Він був у сірому костюмі, у звичайному легенькому брилі, одверті веселі очі йото одночасно тримали в собі розум, і сміх, і насмішку.
— Я... — до решти розгубився Кисіль, видобуваючи догідливу посмішку, але вона одразу не могла змести всі попередні вирази гніву й обурення і тому вийшла жалюгідним недоноском.
— Кажіть, не соромтесь, товаришу...
— Кисіль, начальник обласного управління сільського господарства, — підказав Михайло Васильович.
— Я, бачите, нічого не можу зробити з одним дуже норовистим головою колгоспу, — терпнучи до самих ніг невпевнено заговорив Кисіль. — Він нікого не слухається...
— Чим провинився цей голова? — погляд в секретаря ЦК стає строгішим.
— Анархіст у всьому: і в плануванні, і в роботі, і в побуті, — трохи почав одходити Кисіль. — Ось він щойно відмовився жати, мене троцькістом вилаяв і прогнав із свого поля, бо нема на нього управи.
— Прогнав? Із поля? Нічогенький норов має. Це, Михайле Васильовичу, вже непорядки.
— В нього кругом таке, — пожвавішав Кисіль. — Колгоспне добро розбазарює, відкрив на полі богадільню — видає безплатно борщ.
— Безплатно? — здивувався секретар ЦК. — І добрий чи поганий?
— Я не куштував.
— Даремно, а я на дурничку не посоромився б, — засміявся секретар ЦК, і в силувано-підлесливій усмішці скривився Кисіль — Поїдемо поглянемо на цього анархіста...
Безсмертний почув бурчання машин, коли звернув з озимини сусіднього колгоспу, але навіть не озирнувся бо лютився чоловік і з болем поглядав на зелений пучок скошеного жита: доки ж так будуть нівечити хліборобську працю? І доки перед киселями будуть гнутися навггь розумні, але полохливі чи занадто обережні голови? Та ось машини повернули прямо до нього, зупинились, і Марко першим побачив секретаря ЦК. Радість, здивовання і острах ворухнулись у душі чоловіка.
— Так це ви Марко Безсмертний? — пильно придивляючись, вітається з ним секретар ЦК. На мить на його чолі вигинаються зморшки, .а погляд кудись шугає вдалину. — Здається, я наче зустрічався з вами?
— Зустрічалися, — жвавішає обличчя Марка, а на вид Киселя падає тінь.
— А де ми зустрічались?
— На фронті. Ви мені вручали орден Леніна.
— Приємно знову побачитись, — сердечно посміхнувся секретар ЦК, але зразу й похмурнів. — Що ви тримаєтев руці?
— Пропащий хліб.
— Пропащий?
— Так. Це хліб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивітрився.
— А яке горе заставило жати хліб... для зведення? Марко зам'явся, а Кисіль поблід.
— Кажіть, кажіть, не крийтеся.
— Це я сказав жати, — насилу вимовив Кисіль — йому перехопило подих і мову.
— Для чого? — обернувся до нього секретар ЦК, і очі його потемніли. Кисіль знітився:
— Воно, я думаю, повинно дійти в покосах.
— Коли не дійшло в голові, то де вже йому дійти в покосах?! — гнів блиснув у погляді секретаря ЦК. — Ви щось тямите у хліборобському ділі?
— Я сільськогосподарський інститут закінчив.
— Навіть? — здивувався секретар ЦК. Він узяв у Марка жмуток колосся, простягнув Киселеві. — І у вас не боліла совість, коли кидали під косу хліборобську надію?
— Пробачте... не додивився. . згубив його... Секретар ЦК похмуро, з глибоким докором поглянув на Киселя:
— Не тільки це жито — святість до праці, до людини згубили ви. Порожняком їдете в соціалізм! — І обернувся до секретаря обкому. — Я думаю, товариш Кисіль правильно сказав, що він більше не може працювати на своєму посту... Сідайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство.
Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Він хотів щось сказати, але стримався, озаддям вперся у віліс і тоскно дивився, як зачинились дверцята ЗІСа. До нього, мов крізь окріп, донісся сміх з машини — невже в когось тепер і радість могла бути? Кисіль тремтячою рукою вийняв з кишені хустинку і почав обтирати піт, що вичавлювався не сонцем, а болісним смутком. Коли ЗІС рушив з місця, він потягнувся до нього тулубом і обома руками, але зразу ж і опустив їх, бо хіба благанням можна повернути втрачене? Для цього, очевидно, щось інше треба. І від цієї думки тоскно заворушилися інші, вповзаючи в його краєчки'життєвих доріг. Але одразу ж нагнав їх, бо хіба ж він для себе старався, хіба йому особисто потрібне це жито, бодай би на пні уклякло воно! Та знову до краєчків його доріг поповзли сумніви, і він мовчки викорчовував з себе двобій думок, визнавав — і визнати не хотів своєї провини, бо ж не сам він так старається... тобто старався на керівній роботі... Де там було думати про святість до роботи, коли більше думалось про те, як би не схопити "строгача" за це ж недосіяне чи незібране жито.
Тепер він уперше за довгі роки подивився на поле не як той керівний працівник, якому треба когось розносити за оранку, сівбу чи хлібозаготівлі, а як звичайний смертний... Та з цього нічого не вийшло... Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрі, де нагло обірвалась частина його біографії, і колос — не співав, не співчував йому, а шипів на нього...
— Так до слідчого їхати чи додому й до хати? — запитав із кабіни шофер. В руці його самотнів зелений., марно загублений колосок жита, і Кисіль чомусь здригнувся й безнадійно махнув рукою.
— Їдь, куди хочеш, тепер все одно...
— Може, до куховарки з весняними очима? — пожвавішав Іван Гнатович, якому знову заманулось побачити ту жінку, від погляду якої хотілося стати молодшим і кращим.
Кисіль стрепенувся, наче його вжалив шершень...
