Правда і кривда - Стельмах Михайло

Сьогодні нічого не скажу вам...

— А 'завтра? — не відступав Поцілуйко.

— Я не знаю, чи доживу до завтра.

— Доживете! — пообіцяв Поцілуйко і багатозначно поглянув на попа. — Тоді, якщо ви такі делікатні, прощаюся з вами до завтрашнього дня. На добраніч. — Він знову зігнувся у три погибелі й вийшов із оселі.

Коли за ним зачинилися двері, отець Хрисантій з невимовним сумом пошепки сказав те, що співалось тільки в страсний четвер: "Нечестивий же Іуда не восхоті розуміти", — і знову почав руками віддирати від серця хижу птицю остраху.

XXXV

На одній половині небосхилу важчали і розросталися прекрасні по розмаху, величі й формі фіалкові хмари. Ось вони перегнулись через зеніт, відслоїлись од неба, розкривши частину його глибини і прихопивши з нього мармурово-білий вінець. Тепер і хмари, і небо над ними, і земля під ними, і останній жовто-імлистий просвіток з одного краю обрію, і перша блискавка з другого — все це скидалося на незавершені полотна геніїв про створення світу.

Григорій Стратонович захоплено вбирає в очі, в душу ці полотна і посміхається від насолоди. Посміхається і Марко Безсмертний, бо просторо, велично й гарно навколо. І, до того ж, травневий дощ провисає прямо над його полями — на радість, на хліб.

— Ідуть два напівголодні чудаки і чогось радіють, — покосився Григорій Стратонович на Марка і засміявся.

— А чому б і не радіти? — кидає веселе лукавство у зморшках під очима і підківку вусів. — Оранку закінчуєм, усе сходить і росте, як Дунай, дощі йдуть, наче по замовленню, у людей побільшало радості, і, знову ж, лісу дістали. А от чого тобі радіти — не знаю.

— Чого? — Григорій Стратонович підвів голову догори. — Небо ж яке! Божественне!

— Божественне.

— Гримить на зелене дерево?

— На зелене, на врожай.

— І щкола росте, і записка потроху пишуться, і до всього цього я сьогодні вже дав пояснення кореспондентові обласної газети.

— Про що? — одразу скривився Марко. — Те саме крутиться?

— Той самий відьомський клубок. Нова анонімка пришила мені картярство в партизанському загоні.

— Ну, а підстави були для доносу?

— Були. Поцілуйки завжди так роблять, щоб до зернини правди докинути жменю болота... В загоні, дійсно, зимовими вечорами хлопці грали і в дурня, і в очко — грошей було досить і радянських, і німецьких. Ми з комісаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а найзавзятіші картярі стали критися від нас. Раз увечері я наскочив на їхню теплу компанію. Вони саме банк метали і так захопилися,, що й не помітили, коли я сів біля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопці з місць, а я до них:

— Сідайте!

Сіли вони, одводять очі і від мене, і від банку, де лежить ціла купа грошей.

— Хто метає банк? — питаюся.

— Та... Ми більше не будемо... От побачите, товаришу командир.

—А чого зарікатися? — змовницьки подивився на них. — Дайте і мені карти.

— Товаришу командир, побачите, не будемо... — крутяться хлопці, мов на гаряче посідали.

Насилу я умовив їх зіграти зі мною і зразу ж зірвав банк.

— От цього не чекав од вас, — здивувався Марко.

— Та я й сам не сподівався, — безжурно відповів Григорій Стратонович. — Словом, за цей вечір я обіграв усіх своїх картограїв, напакував мішок грошей і заніс комісару. А коли до нас прибув літак з Великої землі, ми гроші передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а то тягали б тепер, іцо присвоїв собі отой бісів банк.

— Коли вже ми позбудемося цього терміття, що отруює життя? — обурився Марко.

— Цього, напевне, ніхто не скаже. Пливуть різні доноси, анонімки в усякі місця, і кожен дає їм хід, думаючи, що стає на захист правди. Отак і сходяться правда і кривда. Людина терпить, мучиться, а донощикові що? Не вигоріло в одному місці — строчить у друге. За доноси у нас не карають, донощик почуває себе майже недоторканною особою — персоною грата.

Саме вдарив грім.

— І на їхні голови прийде грім! — сказав Марко. — Це страшна, але тимчасова короста.

— І я так думаю.

З гінної дороги до них охляп під'їхав Дем'ян Самойленко, бригадир першої бригади, грізноокий чолов'яга з такими темними рум'янцями, що восени бувають на листі груш. Списаний по чистій танкіст, який палив, прасував і таранив ворога і сам горів, мов смолоскип, він уже до віку пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. І навіть тепер, коли у них відображалася людина, над нею теж палахкотіли відблиски далеких боїв і пожеж.

Дем'ян зскакує з коня і строго віддає честь цурпалком руки.

— Марку Трохимовичу, уже й просо в землі! Тепер, можна сказати, вискочили на сухе: оранку під ярові закінчили!

— Спасибі, Дем'яне, — поклав обидві руки на плече бригадирові.

— Аж не віриться, — радісно зітхнув бригадир. — Що далі робити?

— Тракторами підіймати пар, глибина оранки, — двадцять сім — двадцять вісім сантиметрів.

— Для чого так глибоко?

— Сам подумай: минулий і цей рік щедрі на дощі, то треба чекати, що наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться так: на два вологі роки третій припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви з ним, не прогадаємо.

— Будуть трактористи бунтуватись.

— А ми з ними по-доброму повинні поговорити й домовитись. Коні ж сьогодні пустити на пашу, а завтра — орати людям городи.

— Оце діло! — Самойленко схвально кивнув головою. — Скільки за оранку брати? Сусіди платять по чотири карбованці за сотку.

— Впустимо карбованця. Старим і сиротам орати безкоштовно.

— А коли хто не виконує норми?

— Тим поки що не орати.

— А Безбородькові?

— Безбородькові? Хай він спробує доносами орати. Ще раз загриміло, все довкола притихло, і враз травневий дощ широко пустив над землею сизувато-синю сітку.

Самойленко вискочив на коня і поїхав до своєї бригади, а Безсмертний і Задніпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.

— Скільки за ці дні прибуло води, — здивувався Григорій Стратонович.

Вони перейшли греблю, притулились до розложистої, з вибитим серцем верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над самою водою пролетіли два кулички-травники, в дзьобах вони тримали сухі стеблини трави. Ось пташенята припали до води і через хвильку з жалібним попискуванням відлетіли вбік.

Чи не цих пташенят він зустрів на снігу, коли повертався додому? Травники, які вже були у весняному одязі, поблискуючи білими дзеркальцями на крилах, знову з стеблинами опустились до води і знов у тривозі подались на луг. Чому так непокоїлись вони?

Марко, скрадаючись, обережно пішов понад берегом. І те, що він побачив, схвилювало і вразило його. Прямо на траві лежало вимощене з сіна невисоке гніздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири світло-охристих крашанки. Вода вже добиралась до них, і дрібні пташата марно старалися стеблинами сіна підняти вгору, захистити од хвилі своє нетривке кубелечко, своїх майбутніх дітей. Ще хлюпне вода раз-вдруге і забере з собою і гніздо, і крашанки.

Ось травнички побачили нового ворога — людину, випустили з дзьобів стеблини і затужили безпомічною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на них, витягнув ніж, не торкаючись гнізда, вирізав навколо нього землю, вийняв її і переніс на вище місце, куди не дійде вода. Тут, між купинами осоки, він і примостив гніздо, не знаючи, повернуться до нього пташата чи ні.

Мокрий, оброшений, він занепокоєно пішов до верби, з якої грім вибивав останнє борошно зітлілої серцевини.

Біля неї посміхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами і їхнім гніздечком.

— Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на світі, — міцно стиснув у обіймах чоловіка.

— Диваки ми з вами обоє, — ніяково сказав Марко. — Найшли чим турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнізда.

Вони навпочіпки сіли під вербою, придивляючись до того місця, куди Марко переніс кубелечко. І ось над ним, попискуючи, з'явились пташата, покружляли, помаяли білими дзеркальцями і впали донизу, знову злетіли і знову опустились.

А над усім широким світом, над заштрихованими лісами, над першою прозеленню полів, над повеселілими луговинами, над пригнутими вербами, над принишклим птаством, над вінчиками цвіту і над двома простими і добрими людьми димів надійний дощ.

XXXVI

Край прогнутого вечорового неба, врізаючись у зорову імлу, і досі трудиться старий нагорблений вітряк; в обрисах його є упертість заповзятої роботящої людини, і життя його теж схоже на життя людини. І дарма, що вітряк має камінну душу, але яким вона береться теплом, коли меле тобі, чоловіче, на хліб. А якщо холоне людська кров од безхліб'я, то крижаніє і душа вітряка. І стоїть він тоді на бєлебні, мов хрест, поставлений на упокій усього села.

Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до праці тепер єдиного, не скошеного війною вітряка: між його розгонистими пораненими крилами раз по раз виростають пухнасті, місяцем вибілені хмарини і, здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стільки борошна витрусив мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям. А то за мішок якогось зерна, що продимилось війною, то старцем оббиваєш пороги усіх установ, то хитруєш і викручуєшся, немов циган на ярмарку. Але війна і цього навчить. Хоча, яка ж війна, будь ти тричі й навіки проклята! Скрутили ж, звернули голову їй, костомасі, а вона ще скрізь дає про себе знати: не відходить од життя, як ворон од крові. Вже не можучи вбити чи попелом розвіяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її сни. Тепер і добрих снів стало обмаль, як і хліба.

Марко в задумі погладив житні колоски, і вони осипали на його руку свій тихий трепет і оту добру наважнілу росу, з якої буде в'язатись зерно. І саме в цю хвилю від далекого, невидимого за вербами містксі сумовитим зітханням прибилася дівоча пісня. Чи вона вся, чи її основа була зіткана з невидимих сліз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це була навіть не пісня, а сама жіноча скорбота, яка всюди шукала і ніде не могла знайти своєї долі.

Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвіту,

Що розвіяв вітер

По всім білім світу.

Про який же вишневий, цвіт співають дівчата: чи про той, що в свою пору опадає з білих дерев, чи про тих хлопців, яких без пори, без часу по всіх світах розвіяла війна і неволя?

Від приторку цієї пісні біля Маркового серця ворухнувся болючий хододок, отой, на якому набухають нелегкі спомини.