Правда і кривда - Стельмах Михайло

І радість, і сльози світились у їхніх очах. А отець Хрисантій без ряси і підрясника — у людському вбранні — виліз на дзвіницю і вдарив у всі дзвони. З дзвіниці злетіли голуби і закружляли над селом, підіймаючи вище й вище його радість і нові надії.

XXXIV

Співала вечірня година, виспівували і сумували вогкі землянки. За одним столом у них сходились велике щастя і велика печаль, одна й та сама пісня з одних очей кресала іскри радості, а з інших — вибивала сльози, і вони росою скорботи падали в святкові чарки.

Не одна мати, не одна вдова в цей великий день заламувала руки й підбитою птицею підіймалась із землянки прямо в круговерть радісних вигуків, гомону, пісень, надійних розмов і сміху і застигала наче камінь, і вдивлялась у примерклі дороги: а може, повернеться, а може, прийде убитий муж чи спалений син.

Вулицями, як сама молодість, проходили дівчата, їхні вимиті коси пахли цвітом, лугом і солодкою росою, а над тихим світом тремтіли весняні нерозстріляні зорі. І хоча багато ще було суму і горя на землі, але вона вже пливла і творила під зорями новий літопис, виколихувала в сповитку иовий колос для миру і зачинала, можливо, не для воєн нове життя.

Сьогодні, як ніколи за ці роки страждань, восковіли серця переможців. Люди сходились із людьми, разом ділили останній шматок хліба, разом переживали велику радить і разом утішали тих, у кого ця радість була затьмарена смертю. І нині в самоті залийтеся тільки отець Хрисантій. Навіть макухуватий церковний староста і пронозувата проскурниця не захотіли трапезувати з ним, а пішли до рідні, дарма що цього дня отець Хрисантій отримав телеграму від сина на радощах нахвалявся пропити відро горілки і навіть ризи.

Коли за' титарем і проскурницею зачинилися двері землянки, панотець одразу відчув себе нікому не потрібним, і глибокий сум почав заповзати в його немолоде тіло.

От і міркуй, чоловіче, на старості літ, що воно й до чого. Ще в годину смутку й смерті ти потрібний вірянам, а в часи великої радості їм не до тебе і не до твоїх молитов... Побільшає в людей добра, щастя, і ти залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полі.

Отець Хрисантій поглянув на мармурове розп'яття вкляклого Христа і, шкарьогаючи кованими німецькими черевиками, тихенько заспівав предначинательний псалом:

"Благослови душа моя господа", потім з докором покивав головою На товстобоку, іноземного походження пляшенцію, наче вона була винна, що біля неї не розкошує беседа. В такий день він радісно повечеряв би навіть з келійником епіскопа, від якого має тільки гірку турбацію: все младоумне чадо нашіптує і нашіптує владиці, що отець Хрисантій безбожно обдурює єпархіальне управління. А хіба він обітницю давав нічого не заробляти на свічечному ящику? І який дурень не гендлює на свічках?

— Ну, що ж, "повечеряю сама, коли милого нема", — розмірковуючи, говорить отець Хрисантій словами пісні. Він здоровенною заволохаченою рукою охоплює горло пляшенції і підіймає її вгору. Вино сказало "говть" і пахучим оксамитом полилось у срібну чарку, з якою панотець завжди ходив і на хрестини, і на вмерлини. Отець Хрисантій поставив пляшку на стгл, понюхав вино і вже намірився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливі кроки. Вони спочатку обізвались попідвіконню, а потім зашаруділи на східцях.

— От і гостя послав мені бог. — Задоволене поставив чарку біля пляшки, надав обличчю заклопотаного виразу і взявся перечитувати телеграму від сина.

Таки вижило в цій смертоносній завірюсі його чадо, ще й майором стало, навіть у газетах кілька разів писалось про нього. Чи думав батько дожити до такого свята? І отець Хрисантій гордо підіймає очі на велике фото, з якого мало не виходить молодий веселоокий майор, обвішаний урядовими нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому ходу, а це, дивись, як пішов угору. Талант, їй-богу, талант, і за нього треба зараз підняти добру чарку. Сум до решти височується з грудей панотця, і туди затікає тільки батьківська гордість.

З скрипом відскочили двері землянки, і хтось довготелесий, зігнувшись у три погибелі, переступив поріг. Коли невідомий випростався, в. отця Хрисантія од подиву на лоиовите чоло полізли волохаті павуки брів: перед ним стояв і злодійкувато нишпорив очима по землянці Гнат Поцілуйко. Чого йому треба в його оселі та ще в такий день? Оце послав спаситель гостя, здимівся б він у преісподню.

— Добрий вечір, панотче, добрий вечір вам, — полегшено, з усмішечкою привітався Поцілуйко, пересвідчившись, що тут більше нікого нема.

— Добрий вечір і вам, — глухо, відчужено говорить отець Хрисантій, він ніяк не може збагнути, яким це вітром занесло до нього богомерзкого Поцілуйка, і одразу відає, його: — Ви прийшли привітати мене із днем перемоги?

— Ні... але й так, — спочатку розгублюється Поцілуйко і починає сердитись: "Бач, попище, опіум для народу, а на язиці тримає не молитви, а насмішки". В Поцілуйка злішають очі і прив'ялі повіки.

Отець Хрисантій помічає це, бере в руки чарку і звертається не до гостя, а до віконця, біля якого голубами б ються клапті якоїсь пісні.

— То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! — Він, ледве стримуючи посмішку, випив, поставив чарку на стіл, а гостеві й не думає наливати. І в того по сірому обличчю розповзається мстивість, видушує на ньому печаті недоброго рум'янцю. Він рукою хоче їх стерти і через силу починає посміхатись:

— Може, й мого винця покуштуєте? — виймає з кишені пляшку з такою етикеткою, що до неї одразу прикипають очі богослужителя.

— Що воно таке?

— Французька дивина.

— Французька? — прицмокнув панотець.

— Налити вам? — заходився Поцілуйко біля пляшки.

— Ні, такого не п'ю, — відказав отець Хрисантій, переборюючи спокусу.

— Це ж чого? — ошелешено запитав Поцілуйко.

— І сам не знаю чого, — насмішкувато дивиться поверх гостя.

— Щось занадто веселі ви, панотче, сьогодні, — заклекотіла у голосі погроза. — Глядіть, щоб після такої радості не засумували, мов у судний день.

— І не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у моїй келії? — втуплює презирливий погляд у непроханого гостя.

— Мені треба од вас тільки одну фактичну довідочку. — Поцілуйко знижує голос до зловісного шепоту, а потім, як ножем, б'є під серце панотця: — Скажіть, чи в анкеті вашого чада було чорним по білому написано, що він син попа?

Від цього питання похитнулась огрядна листать отця Хрисантія. Він побілів, поточився од Поцілуйка. Страх хижим птахом вчепився в його душу: над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.

— Навіщо це вам... і в такий день? — не сказав, а прохрипів богослужитель.

— Навіщо? Тільки для порядку! — солодкістю ошкірилось обличчя Поцілуйка. — Я не думаю, щоб Василь Хрисантійович, майор Радянської Армії, похвалявся своїм соцпоходженням і писав у різних анкетах чисту правду. А як ви думаєте?

— Про це я не питався у сина... Він рядовим пішов на фронт.

— Рядовим, думаю, і повернувся б, якби не підчистив свою анкету. — Поцілуйко підійшов до фото і з удаваним здивованням вигукнув: — Та й орденів нахапав! .Чи довго доведеться носити їх?.. Не будете настільки ласкаві сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в когось іншого дізнаватися/

Кордубата постать отця Хрисантія здригнулась м'якла.

— Що вам треба од мене? — запитав, зітхнувши, і сів на лаву.

— Що мені треба? — обернувся до нього Поцілуйко. — По-перше, щоб ви запросили мене сісти у вашій келії.

— Сідайте, — зітхаючи, втомлено махнув обважнілою рукою отець Хрисантій.

— От і гаразд, у нас так завжди запрошують гостей. — Поцілуйко опустився на стілець, ліктями вперся об стіл, заставлений різними закусками, і підпер долонями свою богомерзку пику. — Ви таки нічогенько підготувалися до свята.

— Може, вип'єте вина? — принижено запитав отець Хрисантій.

— Вашого чи свого? — безневинно запитав Поцілуйко.

— Якого хочете.

— Коли частують добрі люди, то варто й випити за їхнє здоров'я, — великодушно погодився Поцілуйко. — Можна и вашого скуштувати.

Отець Хрисантій підвівся, дістав з полиці Другу чарку, налив у неї вина й тремтячою рукою подав Поцілуйкові.

— Прошу, не погребуйте.

— А ви ж, отче?

— І я теж. — Він випив трунок, неначе отруту, і вже затуманеним поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи від ньоге нового удару.

Поцілуйко довго і ретельно закушував, примовляв якісь блазнівські примовки про страви, а сам з приємністю відчував, як перед ним міниться господар оселі. "Тепер із нього можна й свічки сукати, а то, бач, як спочатку дер носа. Піп, і той свій гонор має. Ну, здається, прикоротив його тобі". Після другої чарки він уже навіть з співчуттям запитав отця Хрисантія:

— Чого так посмутніли, панотче? Я не думаю кривдити вас...

— Що ж ви хочете від мене?

— Зовсім трохи, дріб'язок, і тоді хай ваше чадо навіть у генерали вискакує — не буду заважати. Мені треба, щоб ви документально посвідчили, що вчитель Григорій Задніпровський водить з вами дружбу... Ну, випиває по чарці, веде розмови про спасіння душі, ремствує на труднощі чи владу або щось таке подібне...

— Але ж це чиста неправда! — вражено скрикнув отець Хрисантій.

— А ваш син правдою доскочив орденів і чину?

— Він кров'ю їх заробляв.

— Але він у анкетах не писав, що має попівську кров!

— Я не знаю, що він писав у анкетах.

— Не вдавайте, отче, з себе святу наївність. Все ви добре знаєте, не я, а ви навчали своє дитя, як йому жити в класовому суспільстві. От і живе воно тепер, як люди, і хай здравствує комусь і вам на втіху. А щоб не підмивався корінь вашої дитини, за це ви дасте мені своє авторитетне свідчення про Григорія Задніпровського, бо він мене ріже під корінь. Хіба ж це дорога ціна?

Отець Хрисантій аж руки приклав до серця, щоб віддерти від нього хижу птицю остраху, але вона глибше и глибше впивалася в нутрощі й аж перевертала їх.

— Як же я можу таку кривду валити на людину?

— Потім відмолите її. Вам тільки треба черкнути кілька слів на білому папері, — майже весело сказав Поцілуйко. — По руках, панотче?

— Бійтесь бога, в такий великий день вимагати доноса.

—Як ви сказали? — насурмойився Поцілуйко. — Ви не хочете щастя своїй дитині?

Але обличчя отця Хрисантія потверділо:

— Ідіть од мене...