Правда і кривда - Стельмах Михайло

Що, ніде не напишуть про такого діда?

— Хто його знає? — задумався Марко.

— Не напишуть, — упевнено сказав старий, — бо не входжу я в картинки, де всі посміхаються, не зрозуміють спроста мене і мою гірку любов — не зверху лежить вона. Ну, а за хату і за великі вікна спасибі, Марку. Ти збираєшся кудись?

— На пасіку.

— А я знаю чого, — пожвавішав старий.

— Чого?

— Слухати перших солов'їв. Правду кажу?

— Чисту правду: там найкраще співають солов'ї.

— Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю і красу: і ставок з чистоводом, і калину з солодкою росою, і хиже птаство не водиться там.

Пізнім вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасіка. Солов'ї вже розбудили м'яку вологу тишу, і здавалось, що синя темінь аж перехитувалась і хлюпала їхнім співом.

Марко став під трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу і спів, і чари вечора, і несміливий рух туману, що не знав, куди йому податись з улоговини.

"Шах-шах", — пролетіли качки, торкнулись крилами зірки, і вона, розсипаючись, упала на землю.

В посмішці, чомусь радіючи, Марко пройшовся між вуликами, прислухаючись до невиразного бджолиного гудіння. Недалеко від куреня він побачив простенький ручний станок, яким нарізають стружку. Біля станка валялись обкоровані осикові полінця і лежало кілька пачок зв'язаної стружки, що напрочуд пахла свіжою рибою.

— Розглядаєш мою саморобку? — обізвався позаду Зіновій Петрович. — А я думаю, хто це забрався на пасіку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.

Марко однією рукою поручкався з пасічником, а другою простягнув до нього стружку.

— Що робитимете з нею?

Зіновій Петрович затягнувся цигаркою, і на його сивині заворушилась гаряча цятка.

— Що робитиму зі стружкою? Піде, як миленька, на покрівлю хати. Соломи ж тепер нема, а бляхи або черепиці не докупишся.

— І як вона показує?

— Вистоїть п'ятнадцять-двадцять років, коли добре вкрити.

— П'ятнадцять-двадцять років? Це діло! І скільки її треба на хату?

— Купиш за сімдесят карбованців два кубометри осикового гілля — і вистачить з нього стружки на добру покрівлю.

— Справді? — зрадів Марко. — То це ж добре, Зіновію Петровичу! Це вже якийсь вихід для нашого села. Чого ж ви досі мовчали про стружку?

— А ти відаєш — знаю чого? — здивовано сказав чоловік. — Якось за різними ділами і не подумалось про це. Марко з докором поглянув на старого:

— Коли маєш добро, віддавай його, не думаючи, бо це добро! В лісництві є зараз осикове гілля?

— Повинно бути.

— Тоді пішов до лісника, щоб притримав цю розкіш.

— Для себе?

— Для колгоспу і людей.

— І вночі підеш колошкати Корнієнка?

— Лісник уночі має не спати. Вулики ще робите?

— Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння і медогону.

— А що ви з доброго не любите? — засміявся Мар-ко.т— Насіння медоносів маєте?

— Маю. З ним і в окупацію не розлучався. От липи дуже поменшало за війну. На личаки безбожно дерли її.

— Сюди залітають чужі рої?

— Залітають.

— Про це теж треба подумати. І побалакати з людьми, які мають вулики, щоб частина роїв дісталась нам. Та й бувайте здорові, — і Марко швидко подався стежиною у глибінь діброви.

На просторому подвір'ї лісника, що викруглилось між садом і лісом, стояли два вози, біля одного дзвенів уздечкою кінь і копитищем бив м'яку землю: його теж непокоїла весна. Біля катраги, зачувши людину, люто загавкав, загримів залізом собака, і незабаром з хати, смачно позіхаючи, вийшов кряжистий лісник.

— Гей, обережно там, бо дід моєї собаки вовком був!

— І чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?

— Це ти. Марку? — здивувався лісник, підходячи до хрещатих воріт. І хоч дивується чоловік, а обличчя його сміється. Відколи Марко пам'ятає лісника, тон завжди, навіть у годину великої злості, не розлучається з посмішкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломлені вуса, що підважували вгору заглибини біля рота. В громадянську війну, подейкували люди, від котовця Остапа, коли той з шаблею мчав на ворогів, з жахом сторонилося все живе. В двадцятому році його малював навіть столичний художник, але Остап подивився на свій портрет і тюкнув:

— То цим сміхом когось проти ночі можна й перелякати.

—Ви ж і лякали ним ворогів..

—— Але ж малювали ви не для ворогів, зробіть мене, товаришу, душевним, яким я є серед людей, а не серед погані...

— Не розбудив тебе, Остапе? — ручкається Марко з лісником.

— Та ні. Оце мав сьогодні цілий вечір мороку з Поцілунком. Чув про такого перевертня?

— Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого йому треба від тебе?

— А нечистий второпає такого крутія. Він же прямо й не говорить і в очі не дивиться, а все вивертом випитує. То тінь на нашого вчителя. Задніпровського, кине, то все допитується про партизанів Мироненка, то про мого брата Віталія. І аж наче радіє, коли скажеш, що такий-то вбитий чи закатований. Або в цього Поцілуйка розум догори ногами перекинувся, або він збирає для чогось мертві душі. Новий Чичиков, та й годі.

— А де він, дідько слизькоязикий? — розгнівався Марко. — Я йому покажу і мертвих, і. живих!

— Нагнав його. Повіявся кудись отруту збирати. Гадюка за рік, чував, дає півграма сухої отрути, а з Поцілуйка кілограми, напевне, можна вичавити. Що тебе сюди принесло?

— Діла, Остапе. В тебе гроші є?

— І сам не знаю, — потис плечима лісник.

— Як не знаєш? — оторопів Марко. — Щось такого не чував, щоб людина не знала, чи є в неї гроші, чи нема.

— А я й жінка не знаємо, — така трапилась халепа. Послухай тільки. Як ми жили й живемо — усім видно. На великі маєтки не зібралися, ощадних книг не позаводили, в землі грошви не гноїли, а яка була копійка — посилали дітям, щоб краще учились і по інститутах, і по технікумах, і по курсах та вченими і совісними людьми ставали. І скажу, всіх дітей ми хвалили, крім Олександра.

— Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.

— Що гарний, то гарний, але не по тій лінії пішов. Сам подумай; чого і нащо йому заманулося стати артистом? Це ж діло таке: чоловік один, а живе в десяти чи й більше шкурах, і сам собі ніколи не господар. Йому, наприклад, хочеться веселитись, а він мусить плакати і добувати хоч печіночну, а сльозу. Словом, це життя не серйозне, а навиворіт. І от раптом, якийсь місяць тому, присилає він мені аж дванадцять тисяч карбованців. В район ходив з жінкою за ними, покрутили ми той переказ в руках, пожурилися, відправили гроші назад, а Олександру написали:

"Сину, в нашому роді ніхто не ставав на ледачу стежку. Просимо, не ставай і ти, не зобижай людей — де взяв гроші, туди й поклади, чи з каяттям, чи хоч тихцем. І щоб ніколи цього' не було, бо ми Не витримаєм такого сорому..." І що ти думаєш? Пару днів тому знову приходять ці гроші і лист. Клянеться дитя, що заробило їх на ролі в кіно, і просить їх витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас гроші, чи нема, — сумує і сміється одночасно лісник.

— Це, Остапе, чесні гроші, і можеш гордитися своїм сином: видать, талант він.

— Ти так думаєш? — пожвавішав лісник.

— Тут і думати нема над чим. Позичиш мені трохи грошей?

— Скільки ж тобі?

— Рівно стільки, щоб закупити всі осикові гілляки. Багато їх у тебе?

— Та кубометрів шістдесят-сімдесят нашкрябаєм.

— От і гаразд. Заплати за них завтра у лісництві.

— На стружку береш осичину?

— На стружку.

— Хай буде по-твоєму, — по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.

— Ну, спасибі, Остапе, що уважив. Сину привіт передай. Та й будем розходитись...

Над поріділими лісами підіймалась і темно-синіми клаптями розповзалась підворушена ніч. В її розщелини затікав ніжний трепетний світанок, він уже відокремлював дерево від дерева, народжував нові кольори і зворушливо перехитував защепнуті голівки .ніжних невісток, яких навіть росинка прихиляла до землі. В тихій і святковій задумі стояли діброви, в них весільним одягом пишалися черешні і темно рожевіли напухлими устами дикі яблуні.

З лісу Марко вийшов на яровий клин, де над землею крихітними корабликами підіймався світло-зелений горох. На кожному своєму парусі-листочку він теж тримав ще натемнену за ніч росину. Схід якось одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, і по ньому розгонисте шугонули промінці. Вони своїми теплими пальцями підворушували й зігрівали білосніжну в'язь хмарин. Жайворонки першими привітали сонце і почали натягувати між небом і землею свою срібну основу, і під їхній спів кульбаба розкривала свої вологі золотисті повіки.

Щось затемніло на дальній дорозі, і незабаром Марко побачив, що то між полями од самого сонця, переганяючи тіні, мчав вершник. А ось і на другій, і на третій дорогах з'явилися вершники. Щось незвичне було у їхньому легендарному леті, у їхніх поставах і рухах. В Марка шалено, в передчутті чогось великого, забилося серце. З стежини він подався до перехрестя доріг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на ішщці, підлітаючи до нього, високо підняв руку вгору:

— Перемога! Перемога! Перемога! — тричі вигукнув він, вихором промчав, улетів у синю далечінь і розтанув між небом і землею.

А вже другий вершник мчав на перехрестя і, забачивши Марка, теж переможно підняв руку догори:

— Перемога! Німеччина капітулювала!.. Під копитами гуділа весняна земля, а на всіх шляхах врівень з сонцем летіли вершники, по всіх шляхах поспішала слава до тих, хто все віддав для неї, найменше думаючи про себе.

Марко, мов заворожений, ще довго придивлявся до доріг, до вісників перемоги, не помічаючи, як сльози обривалися з його вій і падали на крихітні кораблики гороху. Потім, притримуючи серце, він хутко пішов до села, до людей. І першою на царині ітобачив Мавру. З сапкою за плечима вдова самотньо йшла на роботу. Марко підійшов до жінки, пригорнув її до себе, поцілував:

— З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...

Мавра спочатку злякано зіщулилась, потім зойкнула, жалісно посміхнулась:

— Спасибі, Марку Трохимовичу, спасибі.

— Іди в село, порадуй людей.

Але молодиця наче прикипіла до місця і страдницьки запитала Марка:

— А як же мені тепер бути?

— Ти про своє? — незрозуміле поглянув на вдову.

— Про своє. Передумав Безбородько. Вночі сьогодні прийшов і сказав, що не запише дитя на своє прізвище.

— То на Степана записуй.

В Маври зморщилось обличчя.

— Хіба можна на вбитого?

— Тоді пиши на моє ім'я! Головне ж не ім'я, а життя! — Він швидко пішов у село, а вдова в оціпенінні ще довго дивилася йому вслід.

На майдан уже сходились і збігалися люди, обнімалися й цілувалися одне з одним.