Правда і кривда - Стельмах Михайло

В цей час тихо, по-злодійськи, відчинилися двері, і в землянку навшпиньках увійшов Безбородько. Побачивши Марка, він злякано кліпнув повіками, опустився на обчаси, зірвав картуза з голови і зразу ж рукою почав обтирати спітніле чоло.

— Хоч тут зустрілися, коли не можемо на полі побачитись, — крізь вії поглянув на нього .Марко.

— А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче сюди й не по дорозі... — розгублено пробелькотів Безбородько, сторожко впиваючись очима в обличчя Марка і Маври: чи говорили вони щось про нього? Цій дурепі, практично, тепер вистачить совісті розказати про те, чого він найбільше спасався.

—Чого я тут? Прийшов сказати Маврі, щоб виходила на роботу.

Безбородько полегшено зітхнув, тихенько хукнув, роблено посміхнувся:

— От воно що! Роботу, роботу підганяєш, за все хапаєшся, щоб не прогавити? Стараєшся знову заробити якусь медаль чи орденок? З нашими людьми не заробиш. А я, грішним ділом, подумав собі: чи не сподобалась, практично, тобі Мавра? Чом не красуня вона?

Це блюзнірство пересмикнуло Марка, але він стримав себе, а в Маври болісно затіпались повіки.

— Та чого ти журишся? — хотів поплескати її по плечі Безбородько. — Став на стіл якусь паленуху і частуй нового голову, коли не хочеш старого. З новим головою, та ще з удівцем, гарна вдова ніколи не пропаде, — пасучи поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смішок, думаючи ним хоч трохи розвеселити жінку, але не розвеселив, а ще більше запечалив.

У Марка ж біля очей виразніше окреслились пучки зморщок.

— Розумну ж ти, Антоне, маєш голову на плечах, розумну.

— Спасибі й за це. Від тебе, чоловіче, не так легко дочекатися похвали, — пожвавішав Безбородько. — Може, й справді нам хильнути по чарчині?

— А чого ж, можна, — пронизливо подивився на Безбородька. — І знаєш, за що я хотів би випити?

— За якісь нові ідеї чи за те, щоб рослозеленіло? Вгадав? — безтурботно питається Безбородько.

— Ні, не вгадав. Ми вип'ємо за твого сина чи доньку, що народить Мавра.

Безбородько від несподіванки, задихаючись, похапцем ковтнув повітря, поблід, обм'як, наче з нього вийняли серцевину. В очах спочатку майнув переляк, а потім його змінило страшне запустіння.

— Ти... ти все, практично, знаєш? — на скривлених устах, мов прив'язані до них, жалюгідно тремтіли слова.

— Знаю.

Безбородько долонею провів по чолу, з безнадійним докором поглянув на Мавру.

— Сказала? Нащо ти?..

Вдова забилась у куток, схлипнула, а він важко запитав Марка:

— І як ти? Радієш?...

— Радію, Антоне. Але не так, як подумалось тобі. Хіба ж це не радість, що в тебе нарешті буде дитина, що ти теж стаєш батьком, а не безплідним деревом?

— А може, краще без неї?.. Ех, Мавро, Мавро, довела ти мене до біди і сорому, — сказав невесело, а з оЧей не сходило запустіння. — Іще, гляди, й не пізно щось зробити, а ти до людей з наветами, наговорами...

Мавра мовчки заплакала, Безбородько трагічно махнув рукою, розщебнув піджак і витяг з однієї кишені пляшку, а з другої шматок залежаного сала.

— Ну от, вип'ємо, чи що? — звернувся до Марка. — Бо більше нема чого робити... Ситуація...

, — Неодмінно вип'ємо, Антоне. — Марко на миснику знайшов глиняні кварточки, поставив їх на хиткому столі, сам налив горілку. — За твоє дитя, за продовження твого роду І

— Ет, — безнадійно зморщилось усе обличчя Безбородька. Думаючи свою думу, він підіймав чарку, мов камінне жорно. — Ти ж поки нікому нічого не говори, бо, може, дитя й неживим буде, а поговір зарання піде по всьому району.

Марко гостро зміряв Безбородька:

— Що це в тебе за дурні розмови?

— Мавра ж хотіла позбутись дитини — в льох падала. А це діло таке... делікатне... Помовч поки що, братику...

Марка аж затіпало, він підійшов до Маври, якось умовив її сісти за стіл...

Важкою була ця ніч для Марка. Перед ним сиділо двоє людей, які мали сяку-таку любов, а тепер обоє проклинали її і кожне вважало себе зобиженим. Маркові негадано довелось бути і суддею, і захисником, і порадником, і набиватись у хресні батьки. Він навіть піддобрювався до Безбородька, щоб викресати з нього скупу іскру батьківського почуття. А той хмурився, журився, викручувався, останніми словами кляв у душі і Марка, і Мавру і сидів біля ненародженої дитини, мов на похороні. З горем навпіл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки.

Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю, в цій тиші роїлось глибоке бездонне небо, поміж його роями до самого надзем'я гнувся Чумацький Шлях, просіваючи в луки срібну пергу. Небесна пасіка нагадала Маркові про їхню теперішню, убогу, всього на двадцять один вулик, і він городами, а потім полями пішов до діброви, де в передпіллі загубилася невеличка пасіка.

В лісі стало ще тихіше, тут пахло прілим листом і гіркуватим соком леверди. Уся діброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось — небо вловило її у свою золоту сіть і задумалось: що йому робити з цим уловом.

Марко вийшов на пасіку, окинув її пильним поглядом. Поміж рамочними вуликами, наче скам'янілі рицарі, стояли високі дуплянки. Вони, мов шеломами, були накриті великими полумисками. Марко притулився до одного вулика, і він обізвався мелодійним гудінням. Зараз у прохолодну годину тисячі бджіл ставали дбайливими матерями — огрівали собою соти з ненародженою дітворою. І це знову перенесло його до землянки вдови, паче він звідти прихопив частку її журби. Нелегко, ох і нелегко тобі буде, жінко добра, не одні очі, не один язик окривдять твоє нещасне материнство, але ти не маєш права скривдити дитя. І, може, в тебе ніколи нічого кращого в світі не буде, аніж воно.

XXXIII

Сьогодні діду Євмену будівельна бригада закладала хату, і сьогодні ж на ній виросли віконні варцаби.

— Марку, а чи не завеликі намудрував ти мені вікна? — турбувався старий. — Такі вигилювали тільки в нашого пана, який утік до капіталізму.

— А тепер нехай красуються в колишнього наймита. Хай сонце побільше гостює у вас, тоді й коники будете веселіш ліпити, — посміхався Марко.

— Воно-то так, для коників це добре, а як буде для старого взимку? Не доведеться самому конем від холоднечі застрибати?

— Не опасайтесь: коли поставимо віконну раму від рами на шість сантиметрів — все тепло збережемо.

— Наука, — похитав головою старий. Він поглянув на зруб, що ніжно-ніжно пахнув прив'ядаючим соком, зітхнув і з вдячністю сказав: —Як будуть отак скрізь господарювати, то я за соціалізм.

Марко з подивом зирнув на старого, згадав колишні слова Киселя і засміявся:

— А до цього ви були не за соціалізм, а за капіталізм?

Дід Євмен одразу розгнівався, войовниче підняв угору бурячок борідки і кулак:

— Партійний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навіть ти своєю вченою макітрою не розкусив старого. А хтось же й мене повинен розуміти, окрім жінки.

— Та ви таке, діду, зморозили про соціалізм, — весело розвів руками Марко.

— Зморозив, зморозив, — перекривив старий. — Батько гримає на своє дитя не того, що не любить, а тому, що кращим хоче бачити його. А ти мені одразу ж капіталізм, неначе дулю, тицьнув під носа, ще й регочеш: мовляв, прищипнув діда на слові. То ти хоч смієшся, а інший за якесь тобі слово, не розібравшись у ділі, може на саму душу наступити ще й вихвалятиметься, який він передовий та ідейний. А я думаю, що я теж по-своєму ідейний, а не елемент, і про мене, для інтересу,' десь написати можна. Бо про яких дідів пишуть у нас? Про дуже розумних і політичних або про чудакуватих, а про середніх, яким не все відомо, нічого не знайдеш. От візьми нашого Зіновія Гордієнка — він як ударив у революцію у свій дзвін, то й досі стоїть гордим дзвонарем, на інше не нагнеш і не схитнеш чоловіка. Скажи йому, що десь у якомусь нашому законі є хоч один кривуватий параграф, він тобі горло перегризе. І це, з одного боку, дуже добре, а з другого — і не дуже, бо при Гордієнкові, при його довірі до всього гарного неважко присмоктатись до нашого святого і кревного якомусь хитрому поганцю. А я дід з критикою, з недовірою, але з любов'ю до своїх людей і до влади. А як же я можу бути без любові до неї? Заглянь у мої літа, і ти побачиш таку анкету: тільки зіп'явся я на ноги, так і пішов свій хліб заробляти. В сім років збивав я вже босоніж і ранішню, і вечірню росу, топтав весняні приморозки і осінні заморозки. Потріскаються, порепаються, бувало, ноженята мало не до самої кості, а матір тихенько вмовляє мене: "Піди, синку, за клуню, помочи їх, то й полегшає, бо де ж я візьму того лікарства?" А через якусь пару літ у найми пішов. Тоді вже репалась шкура не тільки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазяїна знала милосердіє лише в ту хвилину, коли несла свічку до церкви, тоді, Марку, хочеш вір, а хочеш не вір, стільки діла робив, що й заплакати не було часу. Після такої куркульської каторги навіть економія здалася розкішшю: тут і на товариство вірне розжився, і свою любов зустрів, щоб не переводився старець у світі, — з доброю насмішкою згадав свою молодість. — Далі війна, революція, голодовка і, нарешті, свій клапоть землі. Уже й почалось потроху вилазити з нестатків, хліб за хліб зайшов, хоч і тяжко зароблявся він. А тут і колективізація підоспіла, зробили її суцільною аж за два місяці, а по ній пішли і запаморочення від успіхів, і від неуспіхів, і перекручення, і недокручення. Хіба ж ти сам не бачив, як деякі представники підлітали на бричках до сільради і, не скинувши картуза перед святим ділом, навіть без "добридень" гукали з порога:

— Чого відстаєте?

— З чим відстаємо?

— З процентом! Нема суцільної! Жміть на всю желєзку! — і знов у бричку — на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не дурний і вже тоді журився під таким чисто процентним керівництвом. Хтось, Марку, і тоді не зрозумів нашого дядька до овнованія, хтось не зрозумів його і потім. І не раз я прикидаю так собі в голові: може, хтось і там, на високому версі-міністерстві кривдить нас. Приміром, сидить якийсь великий пройдисвіт, розкошує, наче отой черв'як у яблуку, і все вигризає такі ходи, щоб я у безсоння сушив собі голову і ходив з різною критикою, коли мені легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не так,, а маємо накручене розкручувати і господарювати краще, як досі. Я теж хочу бачити соціалізм і в полі, і в домі, а не тільки читати про нього, в газеті.