Правда і кривда - Стельмах Михайло

Так що навіть догана тільки утішила б мене — зняла б гріх.

— Інтересний ти чоловік, — не то з огудою, не то схвально сказав Борисенко. — Знаєш, і в мене раз отаке після догани було... Але тобі треба менше пиячити.

— Пиячити? — остовпів, а потім розреготався Марко. — Це вже щось нове. І Хотілось би іноді з досади потягнути добру чарку, так не можу: наперстками п'ю...

— А скільки про це в анонімках написали. — Борисенко поклав руку на папку. — Знаєш, хто це так старається?

— Хто чесно робити не хоче: екс-голова і його оточення. Ми з фашизмом скоріше покінчимо, аніж з наклепниками і дармоїдами, які навчилися хитро й мудро пожирати плоди соціалізму... Що думаєте робити з цим папір'ям?

— Колекціонуватиму для інтересу: заведу рахунок, скільки їх прийде за рік на одного завзятого голову, прикину, скільки вони забрали часу і грошей у держави, а потім прилюдно судитимемо запеклих донощиків.

— Такої ж статті в законі нема.

— А ми постараємося здерти з них хоч витрачені командировочні на роз'їзди і комісії. Карбованцем вдаримо донощиків... Ставок зарибнив?

— Зарибнив.

— Багато ловив риби до війни?

— По шість центнерів з гектара. Але ми тоді підгодовували її, а тепер нема чим.

— Підеш до голови райспоживспілки, він трохи випише макухи для вашої риби. За це хоч на рибалку покличеш?

— Побачимо, скільки дасте макухи.

Борисенко засміявся:

— Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось — прибуло на станцію...

І після цих слів Безсмертний і Борисенко одночасно потлянули на вікно, до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не про пальне, а про перемогу, що піднімала крила над усією землею.

XXXII

Марко повертався з дальніх полів, коли м'які вечорові долини почали проростати й заростати сизими кущами туману. Між небом і землею пролетіли темні грудочки чирят, а в тумані озвався деркач, здавалось, він запрошував у свої володіння гостей, раз по раз відчиняючи їм скрипучу хвіртку. Що й казати, немудра пісня деркача, але й вона вечорами, а особливо світанками веселить хліборобське серце. Ідеш, бувало, на зорі, прислухаєшся до цього "дир-дир" і відчуваєш, як трудиться у темряві птах — віддирає і віддирає ніч од землі.

На леваді вже темніли й зростались дерева, під ногами перехитувались роса й туман, а над усім світом стояла така тиша, що було чути, як плакала надламана гілка.

Марко зупинився, прислухаючись до цього плачу, потім підійшов до кладки, до того місця, де він колись, у молодості, вперше підняв на руки дівчину і переніс її на другий берег. Як не зійшлись береги з берегами, так не зійшлась і його доля з долею учительки. А під кладкою так само, як і колись, закохано воркує вода і так само плачуть над нею надламані гілки.

"Старію, — подумав Марко, — бо частіш потрібного згадую те, що звалось коханням, і частіш потрібного з сумом чи подивом зупиняю зір на жіночій вроді, і вже по-іншому хвилює вона тебе — як витвір мистецтва,, як диво природи, і частіше в книзі дівочий образ розкриває підтуманену синь далеких вечорів... Старієш, чоловіче".

Від цієї думки Марко нагло став біля кладки й озирнувся: чи не стоїть за його плечима старість? Верба хитнула над ним дівочим рукавом і струсила кілька росин, а здалеку знову обізвався'деркач.

Марко перейшов на той берег і примхливою стежкою подався на другий край села — треба було зайти до Маври Покритченко.

Коли він переступив поріг землянки. Мавра саме поралась біля невеличкої печі, в якій на пелені полум'я чорніло єдине, з кулак завбільшки, горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко повернула голову, здивовання і острах майнули на її обличчі. Ось на самі очниці налягли брови, під ними трепетно звузились дикуваті очі, а вії погасили в них огонь. Ще не вірячи сама собі, жінка випросталась, чомусь торкнулася руками живота і зразу ж злякано відсмикнула їх, опустила донизу.

— Чого так наполохалась? — здивувався Марко. Йому здалося, що Мавра останнім часом поповніла. З яких би достатків? — Добрий вечір тобі!

— Доброго здоров'я, — насторожено кивнула головою Мавра, і тепер на її красиво округленому обличчі заворушились упертість і болюча озлобленість. Вона поправила хустину кольору качиної лапи, потягнулась до кочерги, стиснула її в руках і глухо запитала: — Ви прийшли мене гнати на роботу?

Біля Маркових вусів ворухнулась задиркувата сміхотинка:

— А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась?

— Не боюсь, — глянула на чоловіка і знову убрала в очі відблиски полум'я.

— І я так думав.

— Що хочете, те й думайте собі, а я робити в колгосп не піду. І не агітуйте мене, агітували вже різнії — жінка рішуче й норовисто одвернулась од Марка, знову сунула в піч кочергу і так почала нею орудувати, що жар полетів на припічок і долівку.

— Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрічати людей, — посміхнувся Марко.

— Так, як вони мене, — відповіла од печі Мавра. Зараз усе її обличчя й збільшене погруддя були охоплені рухливим багрянцем. — Нікому, нікому я тепер не вірю.

— І це може бути, — погодився Марко, а Мавра здивувалась.

— Що може бути?

— Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить вдруге, от і захитається в неї віра... Тебе хтось зобидив?

— Хто ж нашу сестру не зобижає! — з стогоном вирвалось у Маври, але й тепер вона говорила до вогню, а не до Марка. — Доброго чогось не допросишся, від лихого не відіб'єшся, та ще тоді, коли вдова має обличчя, а не пику.

— .Чисту правду кажеш: ще дуже свинуваті ми, чоловіки, — погодився Марко.

Ці слова боляче вразили жінку, вона вихопила з печі кочергу, що вже курілася димом, обернулась до гостя, хотіла щось відповісти на його мову, але одразу передумала і заговорила про інше:

— Наговорили, набалакали вам три мішки усячини про м'ене?

— Сама розумієш, не маленька.

— Не маленька, — полохливо повторила жінка, притулила руку до грудей і на мить з мукою на обличчі полинула в ті літа, коли була маленькою, а потім знову озлобилась. — І хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час прожити? От і ви стали головою, почали порядок наводити, вже комусь лісом пособили, людям городи орете, а хто мені його зоре? Оці пальці? — простягла гарні, але потріскані руки до Марка, у відблиску вогню вони тремтіли, мов осіннє кленове листя.

Щось у її рухах, у погляді й полохливості стурбувало Марка.

"Ей, жінко добра, видать, не оранка, щось більше поїдом їсть твою душу, тремтить вона в тобі, як рибина у сітці.

— Завтра тобі оратимем город.

— Завтра? — недовірливо перепитала і гостро, всією дикуватістю очей, зміряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила її чоло, але Мавра відкинула її, нервово приклала руку до красивих, з подихом гніву уст. — За яку ж таку ласку будете орати мені?

— Не за ласку, не за твою роботу, а за твою судьбу, — тихо відповів Марко.

— За мою судьбу? — здригнулася Мавра. — А ви знаєте, яка вона?

— Чому ж не знаю — вдовина...

І це підкосило жінку, вона заточилась назад, з мукою подивилась на Марка; у погляді її сірим туманом ворухнувся біль, а куточки уст жалісно засіпались двома складками. Враз Мавра зойкнула й невтішно заголосила, сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках і високих грудях з різко окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але незабаром сльози пробились і крізь пальці.

— Ти чого, жінко добра?.. — розгубився Марко. — Що з тобою? — Він підвів Мавру до столу, посадив на стілець, і вона, поклавши голову на руки, наплакалась і нахлипалась, мов окривджене дитя. А Марко сів з другого кінця столу, підпер обличчя рукою і скорботно поглядав на жінку, не вміючи втішити її. Нарешті вона трохи заспокоїлась, рукавами обтерла сльози і не очима, а їхнім туманом поглянула на гостя:

— Тепер ви все знаєте про мою долю.

— Нічого я не знаю.

— Так будете знати. І всі будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой господи, господи, що мені з ним робити у цьому світі? — В голосі її озвалася така мука, така скорбота, що Марко мимоволі здригнувся і підвівся з-за столу. — Того й на роботу не виходжу, відтягую од себе людський поговір, та не можу відтягти своє безталання... Дитя незаконне у мене.

Марко зіщулився, жіноча скорбота всотувалась у кожну клітину його тіла. Хіба ж не знає він, скільки ось такій матері доведеться випити гіркоти? Він підійшов до вдови, поклав їй руку на міжпліччя, і воно напружено прищулилось, і зіщулилась жінка, чекаючи не вдару, а хоч крихітки співчуття, хоча й знала — не буде його до неї...

— І не говори, і не думай, Мавро, такого. Чуєш?

— Ч... — тільки один звук зірвався з уст удови.

— Чого не буває в житті? Усяке трапляється, усяке... Тільки знай: любов може бути незаконною, а діти всі законні. І ми вже не судді їхні, а батьки, вихователі. Розумієш?

— Справді? Ви так думаєте, що всі діти законні? — стрепенулася жінка і теж підвелась, похнюпилась перед ним. — А я його вбити хотіла.

— І як ти могла таку погань у толову впхнути? — обурився Марко. — Ти ж мати, чуєш — мати!

— На яку всі пальцями будуть тикати, — застогнала Мавра.

— Зовсім не втішу тебе — всякі є ще люди, і дурень може пальцем чи словом розітнути душу, як ножем, але від цього розуму в нього не побільшає...

— Коли б так батько говорив, — знову сльози забриніли на віях удови.

— Хто він?

— Хіба ще не чули, не догадуєтесь? У селі ж нічого не втаїш... Антон Безбородько,

— І що він?

— І просить, і погрожує, і гроші дає, щоб не робити йому сорому. До однієї баби посилає, від якої половина жінок переходить на цвинтар.

Марко зціпив кулаки.

— Плюнь у вічі йому... А він же дітей не має. Чого б і не порадуватися цим?

— Порадуватись? — і вперше в очах Маври ворухнулась краділинка далекої надії. — Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу, що мені робити... Вже з монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справді податись туди?

— І не здумай! — гнівно поглянув поверх жінки, туди, звідки приходили посланці схими. "Іч, почули круки, що горе в жінки, й одразу закружляли навколо її душі... Як ще мало ми вміємо вчасно допомогти людині в тяжкий час..." — Це ж народиться дитина, і зовсім інше життя почнеться в тебе. От і доглядай свою кровинку, а вона тобі спочатку посміхнеться, далі забуркоче, потім щось залепече і говорити почне, — і сам посміхатися став, згадуючи ті часи, коли його донька лежала в колисці.

— Наговорите такого, — похитала головою Мавра.