т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
І бачив Вперед, що не було вогневої нитки між ними, а був тільки дим, а в диму горіло по вогнику: один вогник задоволення, а другий поганенький жовтий вогник роздратовання.
Хлопчик знову зупинився, поклав ногу на лаву і, неначе поправляючи, став гратись блискучими, міцними гадюками. Залізо брязкало різко, дзвінко, огидливо.
Жовтий вогник спалахнув у грудях блідого чоловіка й раптом виштовхнув цілий пук слів:
- Годі вам брязкати там своїми ідіотськими кайданами! Що це таке справді? Давайте ж спокій нам.
Хлопчик перестав гратись і, повернувшись до блідого чоловіка, здивовано спитав:
- Що таке?
- Таке, що ви надокучили з своїми кайданами! Спати через вас не можна. Дістали, то й лежіть тихо, а любуватись нема чого.
Ті, що сиділи за столом, ті, що мертво лежали, заворушились і стали дивитись до блідого чоловіка. Хлопчик ніяково посміхнувся і зняв ногу з лави.
- Хай пограється,- байдуже-насмішкувато вилетів з темного кутка чийсь голос.- Він як родився, все ждав їх та аж тепер дістав.
Хлопчик сів на лаву і, почервонівши, мовчав.
І бачив Вперед, як стиснулись груди йому, як видавили вони гарячу сльозу, і сльоза та впала на серце, і прорізала великий слід у йому. І клубом піднявся дим у грудях йому.
А чоловік з блідим лицем устав з помосту й заходив по клітці, злісно одкидаючи з лоба блискуче волосся.
- А ви теж не ходіть! - раптом вилетів од помосту новий голос.- Чого ж сами стукаєте ногами?
- Інтеліґентам можна,- засміявся насмішкуватий голос.
Чоловік з блідим лицем ходив, одкидаючи з лоба волосся, не дивлячись туди, звідки вилітали голоси; він пильно дивився собі в груди, де горів жовтий злий вогник.
- Інтеліґентам усе можна,- задумано сказав чоловік з смуглявим, як стара кістка, лицем: - їм усе можна, так усе можна, що вже й кайданами не брязкай. А робочий... Плювать на робочого... Він звик свинею жити...
- Правильно...- тупо сказав його сусіда й посунув рукою чорну баньку.
- Ви говорите дурниці! - глухо сказав, не зупиняючись, чоловік з блідим лицем.
- Та звісно, ми - дурні, не вчились. І справді дурні, що не вчились, а робили весь вік, щоб ви могли вчитись...
Тоді чоловік з блідим лицем зупинився, ще більш поблід і почав говорити.
І бачив Вперед, що він говорив те, що йшло йому від жовтого вогника й диму. І бачив Вперед, як ці слова, нагріті жовтим вогником і прокоптілі димом, влітали в мозок і груди тим людям, а в грудях тим людям починали горіти теж жовті, злі вогники і вогники ці виштовхували з язика колючі, ущіпливі слова, несправедливі, смердючі. Слова ці гасали по клітці, поганили повітря, і важко стало дихати від їх.
- Ну, що? Де їхній жар? - спитав Назад Впереда.
- Дим їм у грудях...- сумно промовив Вперед і пішов з тої клітки.
- Ти - або впертий, або сліпий! - сказав Назад і повів його в другу клітку.
Тут теж боязко блимала залякана лямпочка й теж повзла на неї тьма з кутків клітки. Люди ж ходили, сиділи, лежали, і всі вони не мовчали й не балакали, а тупо дивлячись поперед себе, роззявляли роти й виштовхували з грудей довгі, голосні низки звуків. Вони співали.
І бачив Вперед, що темно було їм у грудях і не було в них навіть вогників, а тільки дим.
Вони співали про Впереда й Назада, двох синів Життя; але не горіло їм світло у грудях. Вони байдуже, мляво й тупо співали про пекуче горе, про радість побіди, про батька двох синів Життя. Вони палкі слова гніву, горді слова боротьби обгортали сірими, крикливими низками звуків і мляво, одноманітно виштовхували їх у клітку. І слова ці, ці іскри вогневі, що втягають в єдине полум’я жарини сердець, ці горючі слова не гріли їм серця задимленого, не кололи мозку сплячого: вони бились об стіни клітки й верталися в вуха цим людям холодним порохом. А люди знов виштовхували їх, волочили їх задимленими вустами, і не горіли від їх, і не чули їх. Вони співали.
І страшно було від цього в цій клітці, як від мертвяків, що з блідо-холодними лицями танцюють своїми задубілими, безживними ногами палкий, жагучий танець Життя.
- Ну, що? Де їхній жар? - спитався Назад.
- Дим їм великий у грудях...- сумно промовив Вперед і тихо вийшов з тої клітки.
- Ти - впертий! - з досадою скрикнув Назад і повів його в третю клітку.
___________
Тут було шумно, люди не лежали мертвими трупами і тьма наче одсунулась у кутку, боячись крику. Ці люди рухались і рухались думки їх. Думки їх напружено пнулись, робились гострими і цупко хапались за кожне слово, що літало в цій клітці. Тут балакали й змагались про двох синів Життя, Впереда і Назада.
- Для побіди народу треба насамперед його з’єднання! - з притиском і запалом говорив один з тих людей, шарпаючи себе за борідку.- Треба кожну прояву життя його використовувати для цього. Треба кожний атом сил його бережно збирати і складати докупи. І от з цього погляду я не можу признати певною тактику наших противників. Ні, помиляються ті, що думають, ніби сила народу в тому, щоб заплющувати йому очі на Життя. Ми бажаємо повного життя, ми бажаємо повного щастя, треба ж і повними силами здобувати його!..
Він говорив з притиском і запалом, подивляючись часом на чоловіка з кучерявим чубом, що ходив по клітці і злісно ловив його слова, покручуючи вуса. Чоловік з кучерявим чубом хапав ці слова, поспішно, як яблука, перевертав їх туди й сюди і, знайшовши гниле місце, злорадно одкладав їх убік. А чоловік з борідкою подивлявся на нього і злісно посміхавсь.
Вони змагались про Впереда й Назада, про з’єднання людей Впереда, але бачив Вперед,
