Чотири броди - Стельмах Михайло

Обабіч заворушилася ніч, заворушились дуби, що тримали на своїх руках століття і зорі. . За якусь неповну годину в'їхали в оніміїе село і повз церкву ввернули до оселі отця Бориса, який з піввіку подував на одному Місці. Він і хрестив, і вінчав Магазаника, напевне, коли таке життя настало, й ховати буде. Лісник з жалем подумав про свій непевний вік, перехрестився.

— Умгу, — насмішкувато сказав на це крайсагроном і позіхнув.

У хаті отця Бориса ще світилося. Він сам, зі свічею в руці, відчинив пересохлі двері, пустив до оселі непроханих гостей, поставив свічу перед образом спасителя, який тримав у руці поколупану землю. Чи ж втримає тепер? Погорбатілий, оповитий сивиною, панотець зупинив великі, із імлою років очі на Безбородькові, і той, зирнувши на свічники з тяжкими узорами, уклонився йому.

— Доброго здоров'я вам, отче.

Не знаючи, що за гості в нього, старий відповів ухильно і мудро:

— Дай, боже, хлібові урожай, а людям здоров'я. Магазаника ошелешило це вітання: чи не відділяв батюшка їх од людей?

— Пробачте, отче, що ми запізно приїхали до вас, — уже починає гніватись Безбородько, бо панотець, стоячи біля обвитих виноградною лозою образів, і не думає запросити їх сісти. — Нова районна влада просить вас завтра в жалобній ризі відслужити панахиду за полеглих німецьких вояків.

Батюшка, зітхнувши, вплів у сиву прозелень бороди звосковілу руку, подивився поверх нової районної влади.

— Не можу.

— Чому ж не можете? — І знову шершні проклюнулися в погляді Безбородька.

— Бо ці вояки не нашої віри.

— І за многоліття та спокій душі нашого зверхника і пророка не відслужите молебня?

— За спокій душі нашого зверхника й пророка? — здивовано перепитав отець Борис. — Це ж який пророк об'явився у нас?

— Адольф Гітлер! — виструнчився Безбородько і шарпнув праву руку вгору.

— За нього теж не можу.

— І дарма, батюшко! — зашипів погрозою. — А от його преосвященство єпископ Мануїл служив і за німецьких вояків, і за Гітлера.

Презирство лягло на бляклі уста отця Бориса:

— Тоді і їдьте до єпископа Мануїла.

У Безбородька морозом взялися очі, і він вдарив старого кан^ чуками слів:

— Отче, ви не думаєте, що за цю мову ми відразу можемо вийняти з вас душу?

Старий здригнувся, приплющив вії, з погордою глянув крізь приплентача і твердо відповів:

— Хто загубив свою душу, відписавши нечистому, загубить і чиюсь. Іще одне тобі скажу: сідаючи на ханство, думай про дві кари — небесну і земну!

— Коли б ви не такий старий... — захлинувся ненавистю. — Сам би вас підвісив у катівні на гаки.

Отець Борис відхилився, вперся сивою головою в святих і непримиренно зиркнув на Безбородька:

— Скільки живу, а вперше бачу ката. Ізиді, породження єхидни, ізиді, дрібноголовий слизькоумець! Ізиді, чорнозрячий!

Безбородько в люті кинув руку до відстовбурченої кишені, але передумав, обернувся і, пригинаючись, вискочив з оселі.

— Умгу, — не то йому, не то мальованому, з панагією і патерицею патріарху промимрив крайсагроном, безнадійно похитав омертвілою головою і зашелестів словами, наче сухим листом: — У мене батько теж був батюшкою.

— Не вірю, чадо! — відрізав старий...

— Чого ж?

— А ти подумай, коли маєш не вивернуті мізки, і вирви з нутра нечестивість. Краще нікудишнім стати, аніж піти за такими, — і кивнув головою на двері.

Жалі за чимсь пройшли по мерхлому обличчі Рогині. І навіть їжак підборіддя взявся сумом.

— Дайте, отче, покуту.

— Приїдеш іншим разом, — на щось натякнув старий і поклав руку на срібні защібки замкненої біблії. Назад вони поверталися, ніби з похорон.

— Ох і попа маєм, — ніяк не міг заспокоїтись Безбородько. — Такий і в підпілля може піти. Забув я його настрахати наказом начальника штабу верховного головнокомандування Кейтеля. .Чув про нього?

— Про Кейтеля чув, а про наказ не знаю.

— То послухай, що там чорним по білому написано, я це виучив напам'ять. Німцям, значить, "наявамх збриіших сил для підтримання безпеки вистачить лише тоді, коли всякий опір буде каратись не пудом, а створенням такої системи терору збройними силами, яка буде достатньою для того, щоб знищятв в населення усі наміри опору. Командарм ловднш винайти засоби для виконання цього наказу шляхом застосування драконівських покарань". Чуєте — драконівських!

— Драконівська порода — невиразно, ніби крізь дрімоту, сказав Рогиня.

— Ти про що? — стрепенулась погроза в голосі Безбородька.

— Про те, що ви читали як вірш.

Коли доїхали до лісникового дворища, Безбородько похмуро прорік:

— Отож, Семене, прввиай на нічліг. Поліцаї хай сплять у клуні, а ми — в хаті.

— Нотуйте, — збайдужіло сказав лісник, бо відчував, як пропадав його доля: запівдарма чи задарма продав її.

— Ех, і вічі — глянув на небо Безбородько. — Це б до якоїсь потягухи забратися, та й заснути біля її боку.

На цю мову Рогиия скривився і норовисто одвернувся від жеребила.

В оселі гості знову накинулись на їжу та горілку, але тепер найбільше нив лісник, чуючи, як у голові почивав кружляти ярмарок.

Безбородько дивився, дивився на нього й, нарешті, не витримав:

— Ти що, Семене, отак заливаєш мокрухою? Страх?

— Ні, ае страх, а безвілля та рештки людини. Бо що наше життя? Одне ошуканство, одна облуда...

— В усьому? — гостро запитав Безбородько, стискаючи в руці склянку :з горілкою.

— Вважайте, у всьому, окрім жіноцтва. Аіба те жіноча віряість, те не мала б наша душа жодвего доброго пристановища, — знову згадав свою недосяжну мрію, що навік згордувала ним, Може, з нею і його життя не вскочило б у такі лещата.

Безбородько не сподівався таке почути від Магазаника, який замолоду був падким і до дівчат, і до молодиць. Що ж воно таке" запізнє каяття чи сум за тією честивістю, що оминула його?

— Це тебе цілонічні сантименти карають?

— Чого ж сантименти? — глухо обурився Магазаиик... "Високого ти роду, та песького ходу*.

— Бо вже настав час, коди в іяпшх країнах иавіть письменники не згадують про жіночу вірність. Скоро і в нас по ній правлять аомднки. Час високої техніки і чистогану розтліває все, і жінку також. Недарма хтось видумав: красу навіть роаух ве адо дає, а гроші можуть.

— Філософія завсідників борделів, — на витримав Рогиня і, неважливо обминаюча Безбородька, поплентався спати у ванькир. — Голова глипнув на лісника і кинув злим оком вслід агроному:

— Тип! Чж ве з тих, що сюди — гав, а туди — дзяв!

Магазаник теж кагороїжився:

— Щось вам сьогодні ніхто не догодить, навіть жіноцтво. А ще — про свою колишаю жінку скажете? Ви ж так шукали її" а тепер забули? — згадав оту чорнобривку, що так його вразила якоїсь далекої зимової днини.

— Не забув, — негадане посмутніли Безоорадькові печаті вочи. — Коли приїхав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню її мої урвителі шомнолами сікли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стіни летіла, і вона таки розв'язала язика: зізналась, що моя не поїхала в евакуацію, а залишилась тут — і к паріизавах, чи в підпіллі.

— Ще по знайомству у вас кулю вліпить.

— Не жартуй так страшно, — повторив колишні слова лісни"к". — Я увесь район, як стіжок, розмотлошу, а таки знайду її. От і поговорили, а тепер вора снати.

— Пора.

— Тільки подивлюся, чи вартовий чатуєКоли Магазаяик прокинувся і а шомнолівкої" вишиоа на. подвір'я, то в"к" "нице в лісах рраюгітало касу. Так про небеісне світило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в чорне кустрате гніздо ворона орівервуло його увагу. Лісник приклав дй плече рушхмцю, прицілився. Гримнув постріл, здригнулося вороняче гдіади, з нього посипались цурпалки галуззя і чорне пір'я, та ворона в гнізді не було.

Між деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.

— Ти з ким воюєш, Семене?

— З вороном.

— Забобони?

— Може, й так.

— А чого заспав?

То хміль у мене заспав. Ми вчора не жаліли його. Особливо ти.

— А де ж вулики подівав? — кивнув головою на пяротіле пасічисько.

— Мусив заховати від розбою.

— Ти ще візьми та й при німцях брязни таке, то донесхочу ковтаєшся лиха.

Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снідати?

— Шинку, пане і добродію найшановніщий, її сльози й зараз стоять мені в очах, жіночі так не стояли, — засміявся Безбородько. — Аз чого ти почнеш старостування?

— Втечею з лісу, щоб не залишити тут голову.

— Тільки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогодні добрячу вечерю барону.

— Якому барону?

— Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньої Померанії приїхав назовсім жити барон. Він зараз підбирає собі наділ, щоб глустий чорнозем, і річка, і луг, і лісок теж були. Вже наче й знайшов біля горілчаного заводу. А будуватись хоче на замковищі — щоб старожитністю пахло.

— Може, він і завод намірився відхопити?

— Таки вгадав. Його рідня колись мала на Поділлі броварні, а тепер барон буде горілчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним прибуде його супровід, а перед цим приїде крайсляндвірт і я.

Магазаник нахмарився:

— Чим же я маю вигоджувати і частувати таких велебних гостей?

— Шинкою, свіжим медом в щільниках, щоб навіть бджола повзала на них, варениками з вишнями та сметаною. Барон — мисливець і любить, щоб за столом усе було просто, як у лісі. То шинку батуй шматюгами, щільники клади нерізаними, вареники ж став у макітрі.

— Хто ж їх наліпить тепер?

— А Василина? — згадав давню історію і трусонув своєю вовною, яку вже приперчили роки.

— Її тепер і золотим калачем не затягнеш до лісу.

— Тоді я з ресторану пришлю помогача — таку молодичку, що має не очі, а стріли: однією вцілює в залицяльника, а другою — в його добро.

— Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гості?

— За випивку не журися — самі привеземо, свою ж коренкову не став: барон до чужого зілля має дурну підозру. От ніби і все. А після втечі з лісу, що будеш робити?

— Я ще не думав над цим.

— Так ось тобі моя рада: завтра ж візьми майстрів і посеред майдану зведи шибеницю, щоб кожен чув руку нової влади. А яка має бути шибениця, ти по скоропадщині знаєш, тільки ми її механізуємо блоками Круппа: пальцем смикнеш мотузку — і вже людина несе голову і душу під саму перекладину.

Знову страхіття вісімнадцятого року наблизилося до лісника. Він аж поточився, почувши, як на плечах скоропадчиків шелестіли шлики, а на шибеницях — молоді чуби.

— Ні, я шибеницю робити не буду.

Безбородько пильно глянув на нього, насмішкувато викривив синюшні губи:

— Не тикай мені під ніс перекорище, а рубай під корінь свої сумніви, бо вони до добра не доведуть.