Чотири броди - Стельмах Михайло
Ось на черідку і на три яарв тажей та 'на три вози розжився. І санки одяі маємо.
— Санки?! — же повірив Сагайдак.
— А чого ж, аима ще прийде, — спекійяо відповів Чигирин. — Також вісім цинкових —скриньок 'в набоями вихоияли. А з села
притаскав пияку, три сокири, кілька полумисків і трохи муки, бо ж і їсти щось треба. Коржі печем, а хліба нема. Та й на сіль сутужво. Неодмтате треба навідатись до німців на продуктовий склад.
— Хто з наших прибився? — І Сагайдак завмер у трявеаі.
— Першими, звгсяо, Грямячі прянивтіли. От уже отряхи — справжніх партизанів маємо. Вони десь кулемета "максима" дог'яхи, води ж і Куядрика порішили. Тільки тасжн цього два дні яяого їсти ае можуть, усе нудить хлопців. І Петро Саламаха вирвався з лапищ доліди. Мирон Бересклет з молодшим брато учора прийшов, в тим, що в окру не попав. Не з порожніми руками, а з німецьким автоматом прибився. Це треба резушів...
— Журиться хлопці після того, що сталось?
—Як вам сказати,— задумуеться Чвгирин і ще більше став схожим на гріба-боровика. — Журби в вас вагато, а ненависті ще більше, бо ковтнули всі ківш лиха. Підемо будити партизаяську рядів?
— Заяідімо трохи, тгодума'ємо, як новий день зустріти. Обиятчя старого прояснилося — одразу згадалося, яка в иях мав вути мова, і все одно тихцем запитує:
— Що маєм робити?
— Драконові зуби рвати! З корінням!
— Зуб зубові не рівня — є передні, а є кутні, — хитро мружиться Чигирин. — То з чого почнемо?
— З передніх! Треба хоч якусь машииу, що наперед сюди визвалась, підйяти. Всяке діло повинио мати початок.
— Вірно! — охоче погодився Чигирин. — Треба, щоб люди я"" чули про нас... Ось ходіть, погляньте, яку ми землянку аробили, 'навіть сяку-таку піч поставили. Це за якийсь кілометр од першого місця. Тепер і про лазню, і про стайню треба подумати.
На цю мову Сагайдак тільки посміхнувся, бо хто, слухаючи господарчі клопоти Чигирина, міг би подумати, що він у громадянську війну був грозою контрреволюції?.. А як одного разу чоловік піддурив скоропадчиків! Коли завірюха по самі стріхи замела соло, Чигирин з лісів приїхав до своєї Марини. Хтось присочив його, доніс у державну варту, а та кублищем влетіла в соло, щоб, нарешті, живцем захопити партизана. Тільки домчали до подвір'я Чигирина, а той з гребеня хати і жбурнув па них кілька гранат, наробив шелесту, а далі скинув з другого боку стріхи пару десятків сніпків, вивів з горища коня, скочив на нього і подався в ліси. Скільки тоді сміху було в селі, а дехто ніяк не міг повірити, що без нечистого можна було заховати на горищі коня.
Згодом деякі забобонні, набравшися за чаркою сміливості, запитали про це Чигирина. А він, пригасивши посмішку, так почав віднікуватися, що всякий зрозумів про його знайомство з тими, які в греблі чи в болоті сидять.
— Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було, — мало не зі сльозою в голосі попрохав страшенно віруючий у всяке чортовиння Гнат Кирилець. — Пособляв тобі хоч трохи нечистий?
І тоді Чигирин оглянувся навколо і, наганяючи страху, зашепотів:
— Пособляв, Гнате. І не один — аж двоє їх було тоді: один біля даху порався, а другий, старіший, підліз під коня, взяв його на плечі і, хекаючи і валячись із копит, потаскав на горище. Думав: підірветься нечиста сила, аж не підірвалась...
Забута лісова просіка, де між коліями гарно піднялася шовкова трава, а в ній знайшли притулок ромашка і деревій білий та рожевий. Крізь дерева на дорогу впали надвечірні сонячні сіті, а далечінь аж грає чистим барвінковим небом. І ніде ні голосу, ні душі.
Та ось на просіку вискакує свіжа тачанка і дві підводи. На гачанці з близнюками сидить Сагайдак, далі править кіньми незворушний Саламаха, а позаду з братами Бересклетами сивіє мудрий Чигирин. Старими вузькуватими очицями він перший помічав поміж деревами якусь постать, неквапно прикладає до плеча гвинтівку й одразу ж опускає.
— О! Та це ж Гордій Горбенко! — пізнає свого давнього знайомого.
Тепер усі помічають старого, а він знічено, з гладущиком у руці йде ближче до просіки, щоб не подумали про нього недоброго.
— Діду, чого никаєте тут? — зіскакує з тачанки Сагайдак.
— Ліс великий, то й никаю, — і вже несе посмішку Чигирину. — Добрий день, чоловіче.
— І тобі добрий, Супиці збираєш?
— Та ні, перевозив у село Магазаникове добро, а вам, оглашенним, крадькома скинув мішок солі, — може, знадобиться.
— От спасибі, Гордію, де ж вона?
— За двадцять кроків од вас, під тими трьома березами, що з одного кореня виросли.
— Діду, звідки ж ви знаєте і про нас, і про сіль? — дивується Сагайдак.
— Бо я з Михайлом Івановичем стрівся цими днями в лісах, коли він тільки сам на безхліб'ї та без солі пастушив. То й бувайте здорові.
Чигирин торкається рукою плеча Горбенка.
— Гордію, а ти не зможеш нам розжитися на коні, щоб такі були, як змії?
— Помізкую, оглашенний.
Партизани прощаються зі старим та й рушають у свою дорогу. Хто тільки повернеться з неї, бо що ця жменька зухвальців супроти навали Гітлера? Та, бач, самохіть ідуть на смерть.
Старий, сумно похитавшії головою, повертав до оселі Магазаника, а партизани беруть на узлісся, ближче до того путівця, що через якихось півтора-два кілометри добігав до чорного шляху; на нього тепер не поткнешся, бо там і камінь утомився від чужого заліза, на путівці ж можна підстерегти машину-другу. Тут не так їдуть війська, як нишпорять заготівельники чужого.
Біля густого березняка, який острівцем підходить до путівця, партизани зупиняють коней. Гримичі миттю зносять з тачанки "максима" і примощуються біля нього в улоговинці, а ліворуч і праворуч залягають брати Бересклети і Чигирин. Все це робиться в цілковитій тиші, наче не люди, а тіні впали на землю. Перший урок засвоїли побратими. Жаль, що так мало у нього бійців.
Сагайдак присідає біля близнюків.
— Все чин-чином, — пошепки заспокоює його Роман. — Патрони підрівняли, щоб не було перекосу...
— І вода в кожусі джерельна — хоч сам пий, хоч гостей пригощай, — приховуючи хвилювання, посміхається Василь.
Гарні хлопці, недарма він узяв їх у загін. Обійшовши усіх побратимів, Сагайдак іде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тіней лісу, а з другого — до задуми колосків, і прислухається, як відходить день. Чи ж попадеться хто?..
І, неначе відповідаючи на його думки, від чорного шляху заклубочилась курява. Сагайдак притуляє до очей бінокля. Ні, то не ті, кого він очікує: дорогою трюхикають низькорослі коненята, а на возі підстрибує кілька житніх снопів і сидить чорнява молодиця, однією рукою вона держить віжки, а другою притримує біля грудей немовля. Ось уже і плач його чути. А матір, прихиляючись, то агукає йому, то вйокає неквапним коненятам, які тягнуться до колоса. Видать, пішов чоловік воювати, а дружину й дитя залишив напризволяще. Риби, жінко, крутися біля землі, рости дитину та чекай мужа з війни. Чи дочекаєшся тільки?
Ось молодиця притримала гнідашів, притулила дитину до пазухи, і оцей білий вузлик, припавши до грудей, одразу заспокоївся, а па смаглявому обличчі матері пробилась зажурена посмішка, та враз і зникла: позаду забурчала вантажна машина.
Прикипіли партизани до землі, а кулемет і гвинтівки повернули на ціль.
— Відставити! — тихо дає наказ Сагайдак, бо ж поруч їде мати з дитям, хай до самого твого дому, хай крізь усе життя шумить вам пшениця. І зітхає коли б то воно було так у цьому світі, якому не вистачає розуму на життя.
Машина, викидаючи з-під себе клуби пилюги, переганяє воза, з вікна кабіни висовується голова немолодого солдата, він махає рукою жінці, щось весело кидає їй та й зникає, навіть не підозрюючи, хто його зараз порятував од смерті.
І знову неспокій і напруженість очікування. Лежіть, хлопці, на грудях зеленої землі, це не те що лежати в снігах на морозі. По крапельці дрімотно вростають тіні, ио крапельці дрімотно сканує час, ио крапельці тотжть тіло дуряі питання: чи треба було пропускати оту першу машину? Мабуть, не треба.
Вже осмерк із лісу перейшов ва йоле і погасив червінь пшениці, коли на дорогу гордовито, хизуютася своєю ошатністю, вискочив свіженький, ніби щойно народжений "дюзенберг". Якого високого чина заколисуєш ти на курнім подільськім путівці? Чи не того барона, що приїхав міряти тлустий чорнозем для свого маєтку?
Ось воно й підійшло — перша зустріч з ворогом. Що ж, ти кліщем вгризаєшся в чужу землю, то її відміряють тобії
Коли машина майже порівнялась із Сагайдаком, він махнув рукою побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж пальці побіліли. Затремтів кулемет, затремтів і кулеметник, божевільними метеликами навколо дула зафахкотів огонь.
Машина дзенькнула склом і, крутнувшись, з дороги вскочила в пшениці, жеручи і захлинаючись ними.
Стріляють дверцята, з них шпарко вискакують двое військових у чорному і гладун у цивільному. Він, як плавець, руками і головою пірнає у пшениці, а військові спритно, навіть кіби гоноровито, обертаються до небезпека, завчено прикладають до животів автомати і віялами вганяють черги в ліс, з якого вибігають партизани. Ще дві черги, ще посвист куль, ще перестук "максима", і перший скрик, а падає двое — Один до машяиж, другий від машини. Чигирин першим нахиляється до нього, підіймає перегрітий автомат і чує, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлиці ще хрипить кров.
А цивільний і досі, наче плавець, борсається в пшеничних хвилях і виборсатись не може. Та ось і він, несамовито зойкнувши, хилиться, осідає у колосся, а руками намертво затискає дві жмені пшеничного стебла.
— От і маємо початок! — каже Сагайдак, поволі підходячи до вбитого, і похитує головою: чи треба було тобі за ці дві жмені пшениці забиратись аж сюди?
Партизани, крім близнят, що залишаються біля кулемета, кидаються до машини, де, звісивши голову, лежить, теж у чорному, водій. Льняна чуприна закрила йому обличчя, закрила світ. Саламаха з-під носа Івана Бересклета вихоплює новенький парабелум, що лежав на передньому сидінні.
— Нечесно так, — невдоволено каже Бересклет і витягає з машини величезного, на мідних замках портфеля. — Міняюсь не дивлячись.
— Найшов дурнішого. То шкурлят розцяцькований, а це — зброя!
— Що в ньому є? — нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
Іван клацає замками, добуває цупкі з гербами папери і дивується:
— Аж баронські! І парфуми є, французькі!
— Скоріше в ліси! — квапить Сагайдак.
На небі прорізається вечірня зірниця, а вечір, спроквола починав росити рову.
