Чотири броди - Стельмах Михайло

От жаль тільки старої. Вона ж його жде сьогодні. Не дочекається до пізньої години, то й почне побиватись, виходити на подвір'я до двох тополь біля воріт і знову плакати, як і в двадцятому році, коли він, прибігаючи з лісів, ще наспівував їй, що вона найкраща...

І чар далеких років огорнув чоловіка, дарма що він ішов постарілим пастухом за відбитою худобою...

У пізню вечірню годину підпилі Магазаник і Кундрик підійшли до обори й остовпіли — хоч би тобі один хвіст залишився на розвід.

— Дивовижа!.. Що ти скажеш на таке?! — першим отямився Магазаник і підозрою зміряв пронозуватого лавушника: чи не хтось із його підручних вигнав корів? Бач, навіть дві півлітри привіз. Розщедрився!

Кундрик теж з недовірою глипав на лісника, бо він і не таку може зробити підлість, а потім ще й насміхатися буде, як з першого дурня.

— Оце так! — всвердлює лавушник скошені злобою очі в лісника.

— Еге ж, так, а не інакше, — промацує його обуренням Магаааник. — Що ж тепер робити?

— Треба по сліду піти.

— Нападеш на той слід уночі. От знайшлися зарізяки...

— Хто ж це міг нас так обдурити? — не вірить Кундрик жодному слову Магазаника. — І корова пропала, і, вважай, сіль корова язиком злизала.

— Та ти що?

— Та нічого я. От що ти?..

— Спіймав; бя — розчерепив голову.

— Тільки ж кому її розчереплюватй?" Лихі, мов нечисті, вони ладні вчепитися один в одного, але що це дасть?

— Спасибі тобі, Семене, за гостедюбвість, — нарешті вичавлюб Кундрик. — Що вже не кийшло, а гроші за сіль поверни.

Магазапик. спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо хто зна, що завтра буде.

— Добру маю кумерцію з деким.

— Отак і я.

Вони знову повертаються в літняк, тут Магазаник на хвильку засвітив світло, вийняв з гамана гроші і, жуючи губи, розрахувався з Кундриком; не грошей, а мордачів би надавати йому, щоб у голові загуділи джмелі.

Підминаючи траву і туман та чехвостячи в думках лісника, лавуншик подався у своє село. На шляху в темряві бурчали наші машини, а в небі гули чужі літаки. Чиї ж машини підуть завтра шляхом? Ох суєта суєт. І хоч стало людство рабом війни, та іидивідуальній людині треба якось жити, хоч у норі, а жити.

Добравшись до села, Кундрик пішов не до своєї оселі, а в крамницю, відімкнув її і тільки тут почув якусь полегкість за цей важкий день: від його турбот лавушника відділки— дух оселедпів, ремеяю, краму, печива, цукерок, смоли — уевого того, у що він вростав десятки років. Он ті дерева за вікнамх вростача " землю, а він у густі настої крамниці. Щось тепер э її утроб" моакна й перетаскати додому, бо хіба не видно по всьому, що завтра сюди принесе нових господарів? Сила силу ломить! Та яка сила! Гітлерівці ж ніби за приватну власність. То чом би і йому не мати приватної крамниці? Тут він показав би свій хист, бо за більшовиків уаееь час доводилось, тремтіти над хитрощами вичавленою копійкою. Що тільки Ольга заспіває? Зразу ж в'їсть: "Перекотиполе •е ззвае справжнього коріння..." А далі почне збиратися до матері. Нема гіршого, як ідейна жівка в хаті.

V

У досвіта з річки ириишов такий туман, хоч ножем ріж, і заскрипіли під його вагою старі кісточки вдовиного ганку. А може, то лихо вже підходило до оселі? З цією тривожной Думкою Сагайдак і в сон увійшов, і до нього повернулася молодість, і ті шляхи, і ті коні, яких уже нема, та ними ж він з шаблею в руці проскакав від Дінця до Збруча.

Коли Зіновій Васильович прокинувся, в його кімнаті стояла біла, як біль, Ганна Іванівна. Відчай тіпав зморшки на її обличчі, обезкровлені вуста.

— Що?! — скрикнув, схопився з діжка.

— Німці проїхали селом. На мотоциклах... — і заплакала.

— Самі бачили?

— Сама. Веселі такі, щось кричать, на губиих гармошках грають. Сміючись, забили з десяток курей і поїхали .далі. Що ж ми тепер .будемо робити?

— Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Іванівно, я —попрошу не ночувати тепер дома.

— Це ж чого?

— Я і в громадянську війну воював. Зваю, "кільки зазвали горе ті, хто допомагав аам. Отож, удень ва собі господарюйте, а ввечері — до донька.

— A XDQ я скажу їй?

— Скажете, a тепер боїтесь самі ночувати. , — Зли буде по-твоєму. Піду ще на розвідний, бодай нікому не .ходити на вих. — Вона відчинила двері, сторожко стала ва порозі. — Чуєш, як гуде ва шляху? Аж землі важко. То вже гарлсата або танки пішли.

Завмерши, він почув рокотання чужих машин І все одно не .вірив, що відтепер його земля ставала полонянкою, що наїхали вороги відбирати в людей неодіймане. І стогнала душа від смутку та безсилля...

Отак минув страшний тиждень, коли день був не днем.аиач не бачю. Ночами він усе поривався піїи в ліси, а днями метався клітках оселі, не знаходячи собі від журби і болючих думок міоня. Наступив і новий тиждень. Уве Гайна Іванівна пішла ноіати до доньки, а він, як неприкаяний, тинявся від віква до іа, припадав гарячою головою до шибок, придивлявся ;де молоду — і знову мірив кроками свою кімнату. Пора б уже сдам, та по приходить соп до нього, як приходив у громадянську півну. Тоді він міг заснути і в сідлі, і на дощі, і в снігах. Що то молодість!

Несподівано від села почув гудіння мотора. Сагайдак одразу схопився за зброю, всунув у кишені лимонки і прикипів до вікна. На вулицю в'юнко вискочила темна машина, вона легко добігла до вдовиних воріт, майже притерлась до них і зупинилася. Вистрелили дверцята, з них вистрибнуло чотири постаті: троє військових у високих кашкетах, четвертий у цивільному.

"Зрада!" — молотом гупнуло єдине слово. І не переляк, а страшне обурення охопило Сагайдака. Він трохи відхилив голову од вікна, пильно слідкуючи за тим, що робилось на вулиці.

Без метушні троє навзгинці увійшли на подвір'я, а четвертий з автоматом пішов до дверей, що виходили на вулицю. Цього він не зачепить, бо, поки відчинять двері, його скосить з автомата. А троє вже стало на порозі й прикладами так загупали в двері, що в хаті забряжчали всі вікна.

— Відчиняй, партизан! Відчиняй!

"Зрада! " — знову било в голову те саме слово, і серце почав стискати холод. Одначе спокійно, на диво спокійно він став у сінях, ліворуч од дверей, і чекав, коли вони відскочать чи злетять із завісів; пальці до болю впиваються в рукоять пістолета.

Ще удар. На нього посипався тинк. Сагайдак пригнув голову, щоб не запорошити очі. Ось хряснув, зламався дерев'яний засув, відскочили двері, і в рамці одвірка хитнувся молодик, заворушилися три постаті: дві з автоматами, а третій з голими руками.

Майже не цілячись, Сагайдак вгатив у них цілу обойму. Почувся стогін, лайка, зойки і глухе падіння тіл. Він перескакує через них, зачеплюється за чийогось картуза, мало не падає, далі натикається на старого човна і кидається на городець, за яким спросоння зітхає вода. Позаду озвалася автоматна черга, а далі — розпачливий крик. Напевне, той, що стояв на вулиці, побачив своїх.

Сагайдак зупиняється біля соняшників, переводить дух. І тільки тепер його пронизує холод страху: а що з усіма партизанами? Чи й на них отак полюють, як на нього? І нічим же, нічим він не може допомогти... Ні, може! Повинен! Знає ж він адреси деяких партизанів. Негайно до них! Найближче звідси до вчителя Ярошенка. Отож, до нього.

На вулиці загурчала машина, їдь на зламану голову!

Через пару годин Зіновій Васильович добрався до невеличкого, розкиданого на глинястих горбах села, що славилось яблуневими садами. Мертва тиша стояла довкола: ні тобі людського голосу, ні пісні, ні навіть собачого валування. Тільки біля греблі несміло озивалася вода, неначе й вона боялась когось.

З пагорба в долинку, а з долинки на пагорб підіймався, біг він до школи, де жив Ярошенко. Ось і шкільне подвір'я, і чотири кутпик молодих тополь, і пришкільпий будинок для вчителів... і моторошне жіноче голосіння.

"Зрада... Кундрик..."

І невже на білому світі не стало красеня Івана Ярошенка, що так снив партизанською героїкою? Та не з героїкою, а з чорною зрадою зустрівся ти. Забирала вона найкращих людей колись, забирає й тепер.

Хоча все вже було зрозумілим, одначе він підходить до вчителевого будинку і в двох вікнах бачить тьмяне світло. В кімнаті на столі блимає свічечка, а за столом надривно плачуть дві жінки — стара і молода. І ніхто вже не втішить їх, ніхто, тільки, можливо, час якось зарубцює болі.

Вклонившись жінкам, Зіновій Васильович рукою витер очі і повернув з шкільного подвір'я. І знову — з пагорба на долину, аз долини на пагорб із тією ношею горя, якої б нікому не носити.

Дарма що вже бринів світанок, він попрямував до села Демка Бойка. Не криючись, увійде в село, бо інакше не можна. А перестріне яка погань, то зажуриться вона і її рід. Він розумів, що не повинен ризикувати, розумів і йшов назустріч небезпеці.

Ніхто його не перестрів край села, видко, нова влада ще не встигла перехопити дороги своїми псами. Вже зійшло сонце, коли підійшов до оселі Бойка. Відчинив хвіртку і помітив у катразі сивого-сивого, неначе він з якоїсь казки вийшов, діда. Ступив кілька кроків і тяжко зупинився: старий з фуганком у руках рівняв посизілу, бозна-коли зроблену труну.

Неймовірним зусиллям Сагайдак відірвав ноги від землі й пішов до діда. В труні, окрім стружок, він побачив зерна жита. Очевидно, труна колись була зроблена для старого, а поки він жив, у ній, за давнім звичаєм, лежало зерно для старців та знедолених людей.

Дід почув кроки, оглянувся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленілій бороді його стояв сумний осмерк. Він поклав почорнілий од часу фуганок на стілець, пильно подивився на Зіновія Васильовича, зітхнув.

— Ти до мого Демка прийшов?

— До Демка, — скинув картуза Сагайдак.

— А його вже нема! І не буде ніколи. Сьогодні фашисти убили... І голос його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То хіба є правда на світі? — Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози його падали на бороду і в домовину на зернята жита, які теж підуть у могилу.

Мовчки заплакав і Сагайдак, чуючи, як пекельний мороз пластівцями наповзає на серце і голову. Навіть сонце не могло вибити з нього холоднечі. Щось треба було сказати, чимось утішити стаpoгo, але безсиле слово і втіха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались його — холод кригою ліг і на них. Він обійняв старогб, притулився до його сивини, відчув вологість її і швидко пішов городом, де буйно аеленіло і цвіло цьогорічне сумне купало.

Невже страшна зрада забрала усіх його побратимів, невже він не побачить більше ні мудрого Чигирина, ні завальних блвзнят Гримичів, ні отряхуватого Бересклета, ні незворушного Саламахи? Ні, ні! Хтось поввиеи врятуватись із вих.