Чотири броди - Стельмах Михайло

Про Донцова чув?

— Це той, що з чорнокнижників?

— Хай буде ію-твоєму. Запам'ятай його слова: "Тільки жорстокість, терор і страх можуть принести нам владу. Народ був рабом і буде рабом". А щоб приборкати раба — перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..

— Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов

у Кейтеля?

— А це вже матерія не твого розуму, не воруши її язиком, — невдоволено відрізав Безбородько.

XI

От Оксана спросоння зіскакує з ліжка на долівку, трава на ній холодить ноги, а в сон, в тіло цвяхами вбивається потаємний стукіт. Хто ж це в запівдітау пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жінка лякається і стуку, і холоднечі, яка скувала її. Що ж робити? Що?.. Спрожогу хоче бігти в сіни, а хтось знову сухо б'є у надвірні двері. Надламуючись, Оксана припадає до постелі, будить чоловіка.

— Сташе, прокинься! Чуєш, Сташе? Хтось добивається до нас. Чуєш?

— Що?.. Це ти, Оксано? — зі сну, не розплющуючи очей, посміхається чоловік, тягнеться руками до її голови, до її кіс, до її сорочки, од якої завжди віє татарським зіллям, лугом чи степом. Дивно, але й досі Стахові іноді не вірилось, що Оксана його. Тому й упадав, як міг, біля неї, намагаючись не відпускати жінку від себе. Піде вона в поле до картоплі або льону, а йому вже здається — пішла за тридев'ять земель, то й знайде якусь причину, щоб притарабанитись.

— Чого тобі? — І чаїть посмішку, і сердиться, бо ж хіба не знає, які є пащекуваті жінки?

А він, винячись, забубонить стиха до землі чи до співучих, з золотими голівками снопиків льону:

— Ось гляну одним краєчком ока на тебе, на твою вроду і піду собі помаленьку до своєї роботи. Хіба ж я винен, що ти і досі маєш приворотне зілля? Еге ж, не винен?

— Сташе, не дури голови, бо чуєш позаду хихоньки та хаханьки?

— Не знати, хто кому навіки задурив голову, — та й піде спроквола. А вона ще довго буде дивитися йому вслід — і так, і приклавши долоню до очей...

— Сташе, продрімись, — вже починає трясти його плечі, щоб витрусити сон.

— Ти чого? — спросоння нічого не може второпати чоловік, перебираючи рукою теплу хвилю її волосся. От жаль тільки, що в неї починає вплітатися бабине літо. Хіба ж давно він стрічав її дівчиною біля татарського броду? Кому вона тоді несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко відлетіли роки.

А тут до хатини відчиняються двері й перелякано тремтить голос Миколки:

— До нас якийсь чоловік прибився. Притиснувся до одвірка і стукає.

І тільки тес эр Стах підхоплюється з ліжка, тягнеться усім їідом на стук. У двері знову дятлом забили чиїсь пальці. Сну як Їж-було.

— Хто ж це, Стате? Не войіція? — І навіть употемкд чоловік бачить побіліле обличчя дружин".

— Чого їй до нас? — прислухаючись, він похапцем одягається, кладе руку на шовкові кучері Мдколки, притискає його до себе і збирається вийти з хатини.

— Почекай, Сташе. Краще я, — хрестом стала на порозі Оксана 'не пускав Стаха. — Ти он вікно відчини: може, тікати треба.

— Оксано, — вже посміхається їй. — Ти не дуже, того, лякайся. Це ніби наші добиваються.

— Які наші? — не сходить з порога.

— Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, — заспокійно торкається її плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пізньої осені на Оксанинім ліжку лежить лісове сіно, з ромашкою, деревієм, пижмою.

Оксана, вірячи й не вірячи, дивиться на Стаха.

— Справді, наші?

Стах ще прислухається до надвірних дверей.

— Кажу ж тобі. Це умовний стукіт.

— Чому ж ти крився од мене? — сторониться і все одно з острахом давиться ва сінешні двері,, до яких босоніж шерхотить, її чоловік, бо тепер усього можна ждати. Он і Гримачи скільки пережили, коли поліціянти приїхалв ие Ромаиа і Василя.

Стаж зуиивжєтьсд перед порогом і тихо питав:

— Це ви?

— Я.

І враз гора звалюється а Оксаниних пліч, а тіло починає розмерзатись.

Наче постріл, в її вуха гримнув засув, і в сіни входить невідомий. Стах чи то притримує, чи обіймає його, і так вони стоять якусь хвильку, не кажучи ні слова.

— Зіновію Васильовичу! — скрикує і прикладає руку до уст Миколка. — Заходьте ж.

— Зараз, Миколко, зайду, — хрипло каже Сагайдак, зачипяе двері і, похитуючись, прямує до хатини. — О, тут уся сім'я. ДраС-туйте, Оксано, драстуй, Миколко. Як ти?

— Погано, Зіновію Васильовичу, — похнюпився хлопчак. — Кругом погано.

— Від Володимира вісточки нема?

— Нема, — зітхає Оксана. І тільки зараз накидає на коси хустину. — Поїхав зі своїм технікумом, а чи доїхав?

— Будем надіятись...

— Запни, жінко, вікно.

Оксана похапцем сяк-так застеляє ліжко, ковдрою затіпав єдине вікно хатини, в якій зараз чогось норовить спати чоловік, засвічує злиденне, теперішніх часів, світло, бо що говорити про електрику в селі, коли її і в районі нема. Невірний мигунець погойдує тіні, освітлює щире золото Миколчиних кучерів, смутком обведене обличчя Оксани, задуманого Стаха і змучений вид Сагайдака. Зморшки гіркоти, зморшки втрат якось одразу підсікли його вуста, недбало поорали високе чоло.

— Ви, напевне, голодні?

— Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, — намагається посміхнутись Сагайдак, він скидає картуза, і тепер шестеро очей вражено дивляться на нього.

— Чого ви? Чого? — здивовано питає і озирається по хаті:

що ж вони побачили таке незвичне?

— Нічого, нічого, — першою оговтується Оксана, та в голосі її тремтить осмута.

Зіновій Васильович розгублено обводить усіх поглядом.

— Що з вами, люди добрі? Якесь лихо? Може, мені краще піти од вас?

— Ні, ні, дядю! — припадає до його рукава Миколка. — Побудьте з нами.

— І не подумайте кудись піти, — сумовито каже Стах, — бо вже скоро й дніти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печі, коли там щось є.

— Так що ж, нарешті, з вами?

— То не з нами, — не знав що сказати Стах. — Це вас он серед літа завіяло снігом.

— Яким снігом? — не розуміє чоловік і мимоволі підходить до невеличкого дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарніле обличчя. Але не воно вражає, а чуприна, в яку так несподівано вкинулася сивина. Він провів по ній рукою, однак не осипалася наморозь — вічною стала. Ось чого бив його холод на подвір'ї Бойків. От і прощай, літо, бо зима одразу впала на голову, певне, для того, щоб довіку не забував отих, хто вже ніколи не повернеться до нього. Пам'ять заносить його до Бойків, де старість оплакувала молодість і де в труні лежали оті зернята жита, які підуть у землю, та ніколи не зійдуть на землі.

Він одганяе од себе видіння, обертається до Стаха, Оксани, Миколки і на їхній смуток відповідає словами давньої пісні:

— Як упала зима біла — голівонька моя бідна... Мій батько посивів у шістдесят з гаком, а син у сорок, та аби тільки й журби такої у пас було.

— І то правда... На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай, жінко, вечерю чи сніданок. '

Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого зв'язківця.

— Ти знаєш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.

— Трохи знаю. І дзвони по убієнних чув у навколишніх селах, — та й прислухався до передранкової тиші, ніби в ній і досі чаїлись похоронні дзвони. — Біда ніколи не ходить сама, — і провів рукою по чолі й очах.

— Це правда: біда ніколи не ходить сама — чимало в неї підручних є.

— На одного вже поменшало, — натякнув Стах на гидомирного Кундрика.

— Як Гримичі?

— Позавчора вночі до них вдерлася поліція, перетрусила хату, комору й клуню, навіть у сіно з гвинтівок стріляли. Але, на щастя, Романа і Василя не було вдома.

— Догадався шепнути Лавріну, щоб тепер хлопці не навідувались у присілок?

— Сказав, — коротко відповів Стах і зітхнув. — Тітка Олена тепер мов причинною стала, і сьогодні смерком бачив її коло воріт. А Яринка приходила до мене і про вас допитувалась, та я нічого не міг сказати їй. Тоді вона обізвала мене безсовісним і лиха, мов огонь, вилетіла з хати. Такою я її ніколи не бачив.

— Чого їй? — занепокоївся Сагайдак.

— З Мирославом Сердюк намірилась іти в партизани, а близнята взяли сестру на глузи: мовляв, там тільки такої пащекуватої і бракувало. І вперше Ярина посварилася з Романом і Василем, назвала їх безклепкими старими парубками і розплакалась.

— А про інших щось чув?

— Лише про Петра Саламаху, — і навіть чогось посміхнувся. — Недарма upo нього кажуть: він як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж його поліцаї вдосвіта в своїй хаті, а Петро, прощаючись із жінкою, тільки в них одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горілки. Ті зраділи, засміялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловік дорогою і почав потихеньку прикладатися до сулії і ніби забувати про все на світі. Не витримали поліцаї, зупинились у лісі поснідати, ще й Петра Іізяли на глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, і теж почали причащатись чортовим зіллям. А Петро виждав слушну хвилину — та й дременув у ліс. Тільки й бачили його посіпаки. Довелось їм за це мордачів у райполіції нахапатись. Квасюк на це мастак.

— Де ж тепер шукати Петра?

— Це саме він, певне, думає і про вас, кружляючи в лісах.

— Тепер, Сташе, до мене поки на старе місце не приходь — і його продали.

— То, виходить, немає бази?

— Нема — з корінням вирвали. Усе-все треба починати з нічого. — Сагайдак помовчав, твердо глянув на зв'язківця. — Може, після цього відцураєшся від мене?

Стах одразу спохмурнів, пригорбився, зібрав зморшки па чолі й переніссі.

— Ви, Зіновію Васильовичу, засумнівались? Боїтесь за мене?

— Не боюся, чоловіче. Але, може, ти після всього, що трапилось у нас і в загоні, розгубився? Може, віру на зневіру обміняв?

У Стаха занепокоїлись руки, він їх стиснув до болю, а далі поліз по кисет.

— Чого ж мовчиш?

— Що мені казати, коли у вас такі думки зароїлися? — Гіркість прихованої образи озвалася в голосі чоловіка.

— А ти не дивуйся: такий час. Я вже не одного бачив розгубленого і зневіреного. Тому й прямо, як на суді, запитав. Стах образився:

— До чого балачки про суд? Хіба ця війна не є судом для кожного? Хіба вона не розділила все на грішне і праведне? — і замовк.

Сагайдак зрозумів, що його необережне слово поранило душу чоловіка. Як ми часто в суєті суєт не помічаємо цих ран, як ми часто думаємо більше про виконавчі, аніж душевні сили людини.

— Щось я не так проглаголив. Тоді пробачай. Та все одно маєш сказати, що треба сказати.