Чотири броди - Стельмах Михайло

Говори!

Стах зосереджено подивився на Сагайдака.

— Тоді скажу, і стільки, скільки ніколи не говорив, то слухайте. Я вас теж запитаю не як на суді, але прямо: а хто із нас отут при чужій владі, при сатанинських шибеницях, при драконівських наказах, де тільки й чуєш про розстріли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить і не плаче душа? Бо ж хіба вона знала коли такі болі? Але це одне діло, а віра — друге. І хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппівськими блоками, яка вже стоїть у нашому селі, хоч зараз розіпнуть на гестапівських гаках, — віри моєї не розіпнуть, поки я людина, а не кендюх. Я можу до часу принишкнути, але не скорюсь неволі. Коли ж ви засумнівались у мені, коли хочете, щоб ми пішли з вами врозбрід, тоді нагодуємо вас, дамо на дорогу хліба, дамо самосаду, та й бувайте здорові. А самі теж почнемо думати, куди подітися у цю шалену завірюху. Хоч я і м'яка людина, але ні воском, ні глиною не стану в чужих руках, а чужі руки маю вкорочувати, бо ось уже, к приміру, приїхав до нас якийсь вельможний барон і винюхує найкращі землі для свого маєтку. То, думаєте, ми, хоч розгубившись,будем його хлібом-сіллю зустрічати? Тоді погано ви нас знаєте. Ось так, Зіновію Васильовичу, а не інакше. Одне тільки ие раз мене зобиджало: чого деякі, наприклад із району, уважають — як ти плугапиш у селі, то вже менше любиш свою землю, менше шануєш революцію і неодмінно маєш бути дурнішим або неодмінно з якимсь пережитком? Оце ж деякі дуже кебетні назвали нашого українського хлібороба хитрим дядьком, ще й радіють, як вони розумно охрестили його. Не з того боку, що треба, ріс у цих кумів розум, так він і в окрушини може перерости. Тільки ж кому це, яким радникам, для якого політиканства чи дурості потрібно?

— Пробачай, Сташе. Кляті нерви заговорили, — Зіновій Васильович охопив зв'язківця руками, поцілував, а сам себе вилаяв у думці: як ми мало знаємо тих, чиє багаття роками горить для добрих людей, і як часто хитромудрі порадники накидають тінь чи підозру на людину, що мовчазно й вірно іде за своїм плугом.

— Такий уже я гарний? — здивувався, ніяково посміхнувся чоловік.

— Гарний — не те слово! Красень!

Стах покрутив розкустраною зі сну головою.

— Своїй матері і я здавався красенем, а от дівчатам — не дуже. То не увольняете мене зі служби, за яку буду мати аж тридцять днів тривоги на один місяць?

— Не увольняю, дорога людино. І каюсь, що про таке заговорив із тобою.

— Може, воно так і треба, — непевно сказав Стах, — щоб потім не було накриво, бо не одного тепер налякали ті мундири з черепами і схрещеними костями. Та мертві черепи і кості, на які й дивитись огидно, не здолають живих людей.

До хатини з пательнею і хлібом увійшла Оксана, а Миколка прише тарілки і ложки. Стах із якогось закутка дістав барильце вишяіном.

— Чи не спробуємо цього торішнього зілля? Воно ще в мирну годину настоювалось.

— Не варто, — відповів Зіновій Васильович.

— Може, й не варто. Але я сьогодні випив би, — на щось натякнув Стах. А на що — Сагайдак здогадався. І як у нього вихопилось дурне слово про суд?

— Тоді наливай.

Господар пгдяяв барильце і налив вишняка у полумисок, а далі розлив у склянки, почаркувався з дружиною і гостем.

— За втру, щоб згинула невіра і недовіра!

— За віру!.. — І Сагайдак приязно поглянув на Оксану: — Перелякав тебе, красуне?

Тіні пройшлися по її обличчі.

— Таки перелякали.

— Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, і тепер запитаєш: де тільки береться жіноча врода? Навіть прижурена.

— Ой, не кажіть такого...

— То не буду, — і згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще біля воріт... Як вона там?

Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:

— Де ж вас тепер, коли старе місце завалилось, розшукувати?

Сагайдак зітхнув.

— Ось і я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонів:

— А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину і від орди ховалися люди. У цьому гиблому місці я знайшов би сухі острівці, де перше літували журавлі...

— Ти ще пам'ятаєш їх?

— Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким і партизан повинен бути.

Сагайдак подумав, згадав болота, згадав і журавлів ще двадцятого року, і знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що її хата стояла невдалік од болота?

— Що ж, знаходь, Сташе, сухі острівці. Там, певне, буде сховок для поранених. А нам треба в лісах шукати собі місце, щоб ворога бити. Ми не маємо права ховатись у болотах.

— І то правда, — одразу погодився Стах. — Я сьогодні піду з Миколкою на болото.

Зіновій Васильович занепокоївся:

— Не треба з Миколкою. Іди сам.

— А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене — дитина замінить. І, як задощить, туди зможе добратися тільки малоліток.

— Не знаю, що й сказати на це.

— Нічого не треба казати. Миколка теж збирається битися в фашистами: вже дві гвинтівки з набоями має.

І в цей час з напівпричинених дверей озвався тихий шепіт:

— Уже три, тату. Третя — німецька. Стах обурився:

— Третя!.. Як тобі, сину, не соромно підслухувати нас? Миколка почав оправдуватися:

— Тату, я й не думав підслухувати. Я хотів хоч трохи побути з Зіновієм Васильовичем... Чесне піонерське. Сагайдак сумно посміхнувся.

— Іди сюди, Миколко. Чого ж ти хотів побути зі мною? Хлопчак тихенько, винячись, переступив поріг і став біля нього.

— Я думав, Зіновію Васильовичу, запитати вас: чи по зпадобляться мої гвинтівки?

— Знадобляться, дитино, що як знадобляться, — поклав руку на Миколчині кучері і зажурився: нікому, не те що дітям, не знати б цих воєн. Та не обминають вони пі старих, ні малих. Сагайдак простягнув руку Стахові. — А тепер прощавайте.

— Куди ж ви? — здивувався і занепокоївся той.

— Шукати своїх та щось робити.

— Так от-от забринить світання. Перечасуйте в нас. Д — До ранку ще проскочу в ліси.

— Дивіться, бо душі видніше, аніж очам.

Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною і за Стахом вийшов з хати. Вже на порозі сам собі в подиві сказав:

— Це ж подумати, Миколка три гвинтівки знайшов.

— Тут, певне, є й моя провина, — прошепотів Стах.

— Яка?

— Ось зараз, — Стах обкружляв подвір'я, постояв біля воріт, потім підійшов до Зіновія Васильовича і повів його до клуні. Він довго вовтузився біля дверей, які були зачинені на два засуви.

— Чи не золото ховаєш у клуні? — посміхнувся Сагайдак, входячи в настій лугового сіна і снопів.

— Побачите, — коротко відповів Стах і почав розкидати снопи, , що в безладді лежали на току. Потім він взяв у свою руку Са" гайдакову. — Ось поторгайте.

Сагайдак доторкнувся до металу і не повірив собі:

— Що це, Сташе? Невже гармата?

— Вона ж, правда, маленька, та більшої не знайшов. Притаскав на всякий випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться мені.

— А для чого ж тобі?

— Хіба не можна дочекатись слушної години і вдарити з неї по якійсь машині чи по дзвіниці, яку осквернили поліцаї.

— Хіба ж ти вмієш стріляти? На це Стах розважливо відповів:

— Коли є з чого стріляти, то найдеться кому стріляти.

— Спасибі, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. — Сагайдак один вийшов на подвір'я, озирнувся довкола. На сході край самої землі вже з темені ночі вививався досвіт, і ніде анішелесь — навіть вода у броді заснула, тільки ще різкішими стали пахощі татарського зілля, матіоли і відволоженого жита, що мало журбу вдовину і сивину вдовину.

Вищулившись на вулицю, він обережно пішов попід тинами, які тримали над собою оброшені хустини вишень та золоту сторожу соняшників. Сагайдак раптом зупинився: біля самих воріт Гримичів побачив жіночу постать. Чи не Олена Петрівна виглядав своїх близнюків? Так воно й е. Він шдходдть; ближче, тихо здоровкається з жінкою, а та в благанні й иадії розчахує тремкі вії,, під якими аітквудися біль і журба"

— Зіновію' Васильовичу, не балилд ж моїх Василя і Романа? Це так було сказано — ва голосам" а зболілою душею, що не наважився чоловік ще більше засмутити. жінку.

— Бачив, Оиено Петрівко-

— І коли? — аж застогнала й потягнулась до нього,

— Учора.

— Живі, здорові? — простоЕиада жінка.

— Живі, здорові, Ойійно Пвірі'вао. Ідіть і відпочивайте.

— Яких тепер відивчинові? Спасибі вам, дорога людино,.. Спасибі.

От і мавш. вадяку за брехню!

— А як дядько Діавріи?

— Втішав мене, а сам теж сумує і від смутку чи дурості збиражиься ревкопуваги стару могилу.

Сагайдак швидко прощаешься, іде присілком, а у вухах ще довга-довга непокояться слова матері.

За присілком недалеко вад путівця, тихенько поскрипував старими крилами вітряк, немов скаржвввя волям на самотність, бо покивули тепер медовик, і помольні. Добре, що хоч тут не вгніздилась поліція як угниздилась із кулеметом на дзвінніци. Там днює і почув гайвороння — так наказав жандармський пост.

Уже зовсім розвиднілось, колв Сагайдак увійшов у ліси, що по коліна стояли в тумані. Ліси, ліхиі Скільки ви зарятували людей у громадянську і скільки зарятуєте тепер? З вашої зеліеної глибинм вийдемо і вдаримо иа вороват бо трагедії трагедіями, а боротьба боротьбою. Скоріше ж за святе, щоб загинуло грішне!

Він перебирав в пам'яті, до кого навідається цими диями, з-ким піде у перша засідки:, а сам усе більше й більше починав хвилюватись: ваближавтьея до того глухого місця, яке він облюбував для партизанів. Чи знайдо когось із них?' Близнтоквг повинні бути тут. Та й Петро Саламаха...

Щось тріснуло попереду. Сагайдак, вихоплює з кишеві пістолета, придивляється до зарості, звідки почувся тріск, і незабаром помічає корову, яка пасеться иедалеко від того струмочка, що мав давати воду його загону. А он друга і третя. Де ж вони взялися в цій хащі? Щ& кілька кроків, і він бачить, сивий оберемок бороди, окореякувату поставь і шзгреку — від вуха до вуха — посмішку Михайла Чигирина, що стоїть у ранковому тумані, як добрий сон.

— Михаиле Івановичу?? — не вірить евоїм очам Сагайдак.

— Таки вгадали, Зіновію Васильовкчу! — порухом широких плечей старий скидав кирею і поспішає назустріч командиру.

Вони падають один одному в обійми, цілуються, посміхаються і заітхають.

— Нарешті дочекалися вас. що вже тільки ве вередували, — сама радість бринить у голосі Чигирина. — Вашу конспіративну хату спалили карателі.

— А що з Ганною Івванною? — терпяе Сагайдак.

— Її не було вдома, то й аалашиїяась живою.

— Як же ви?..

Старий став зосередженим і давіть трохи урочистим.

— Поган помаленьку, не восиівваточи.