Чотири броди - Стельмах Михайло
і сьогодні вперше за всі яі дві Сагайдак має якусь полегкість і від вечірньої зірниці, і від роси, що и тепер не забула знедолену аімой". Що ж, початок в початком, а маєш думати про більше. Людей, людей треба збирати. А де дістати мін, вибухівки, детонаторів? Люди і чорний шлях, і залізницю можна взяти під партизанський нагляд.
— Скоріше, хлопці, до лісу!
— Хоч би машину обдивитись і щось придумати, — з жалем каже Саламаха.
— Може, на баронську ремінну подушку завидуєш? — глузує хиганкуватий Іван Бересклет.
— Мені й на торбі з травою гарно спиться.
Партизани вскакують у ліс, де їх нетерпляче ждуть Роман f Василь. Саламаха великодушно простягає їм флакон з парфумами.
— На двох. Французькі! Саме такі полюбляли в нашому селі.
Близнята зневажливо відмахуються від парфумів, хапаються за кулемет і хватопеком вигойдують його на тачанку.
— Молодці, хлопці. Гарно попрацювали! — хвалить їх Сагайдак і прислухається до онімілої дороги. — А зараз правте до вашого присілка.
— Це ж чого до присілка? — занепокоївся Чигирин і кинув погляд на зоряне петрівчанське небо, — Звідти до ранку не встигнемо вскочити в ліси.
— Маємо переганяти час і встигнути! — твердо каже Сагайдак.
— Для чого ж така нетерплячка?
— З присілка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар її сам почне розтринькувати снаряди. А нам вони он як потрібні. Завтра гітлерівці будуть клопотатися з бароном, післязавтра ж неодмінно посунуть у ліси.
— Та, мабуть, посунуть, — згоджується Чигирин. — Тоді гармата й знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
— Отож і я думав про переполох, — насмішкувато хмикнув Сагайдак.
— На коні!
— Дозвольте нам гайнути вперед! — по-молодецьки виструнчився перед командиром Роман Гримич і кивнув на Василя: — Ми знаємо, в чиїй клуні ночує ця гарматка, то й вихопимо її до вашого приїзду.
— Мотайтесь! — залюбувався паруботою Сагайдак і побачив свою молодість у червоних козаках. Гай, гай, пролетіли твої весни, і вже сивина, як стигле жито, падає на очі. А й не нажився... Знайшов час для жалів. Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скіфів: "Жодному ворогу, що напав на їхній край, вони не дають врятуватись". Отак-то!..
А вже копита вибили гул із дороги, заскрипіли колеса, замаяли гриви коней, і партизани під рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обігнавши всіх, не виїхала — вилетіла тачанка близнят, яку партизани прозвали колісницею Іллі-пророка.
— От їдуть, аж осі горять! — позаздрив Іван Бересклет. — Не я буду, коли не розживусь на такі коні! Чуєш, брате?
— Та чую.
Тепер Сагайдак і Чигирин, звісивши ноги з полудрабка, сидять плече в плече на возі незрушного Саламахи і впівголоса радяться, як мають десь післязавтра зустріти ворога.
— Дороги до лісу треба замінувати, — каже Сагайдак.
— Та треба, — погоджується Чигирин і кресалом вибиває з кременю вогонь. — Тільки чим?
— Хоча б обманом, — підсміюється Сагайдак, — Як ти на це?
— Обманом? — зважує і думкою, і рукою це слово Чигирин. — Скільки ми знаємось, не чув про обман від тебе, то кажи, що вигадав.
— Зробити видимість, що вони заміновані.
— І це діло при нашій бідності, — не квапить Сагайдака і знов вибиває з кременя іскри. — Який вечір гарний.
— Славний. Земля і небо куряться, а зорі зоріють.
— А зорі зоріють, — аж зітхнулось чогось Чигирину. — А житечко осипається.
— І доля чиясь осипається...
— З чим тільки післязавтра наша доля зіткнеться?.. — наче сам з собою радиться Чигирин. — Три дороги ведуть до лісу. Двома не всюди проїдуть машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось там біля западини я, причаївшись у лісі, і стрічав би фашистів.
— Як сходяться думки, — наче здивувався Сагайдак. — Малюй далі картину.
— Малюю. Якимсь пеньком вакурат "замінуємо" дорогу, пару дротиків протягнемо, то хто їхатиме — і зупиниться. Далі, може, й стирлуються всі біля нашої вигадки, а ми з засідки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут — несподіванка. От і вибрав я найкращий варіант.
— А другий який? — веселіють очі Сагайдака.
— При нашій бідності знову ж треба несподіванку брати в спільники. Не зупиняться фашисти біля нашої міни — пропустимо їх вперед і вдаримо ззаду. А коли вони отямляться — зникнемо в лісах. От і шукай вітра в полі. Яку ж ти гармату надибав?
— Дрібнокаліберну.
— Теж добре. Тепер слухаю третій варіант...
— Може, навіть доведеться підпустити фашистів до нашого копайгородка і там їх накрити вогнем, — тихо сказав Сагайдак, а сам подумав: "Яка невідповідність між оцим вечором, що зорі зорі, і післязавтрашнім днем, що відбере не одне життя..." Самим присілком близнята притримали своїх золотогрввців, по тінях дерев і журавлів під'їхали до Оксаниної оселі. Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвір'я, обійшов хату з причілка і постукав у віконце комірчини. Незабаром з нього висунулась розкуйовджена голова Стаха.
— Не додивились, дядьку, сну? — тихо засміявся парубок.
— А-а-а, це ти, вітровій! — посміхнувся чоловік. — Чого тобі проти ночі?
— Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на ній фашистам заграємо польки.
— Теж мені музики! Сагайдак прислав?
— Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сіні чи в .соломі?
Стах покосував на двері комірчини, з віконця вискочив у город і обережно з Василем пішов до старої клуні. Розчинивши браму, вони швидко розневолили гармату і вже разом із Романом витягнули на подвір'я. Тут Стах глянув у далину, що насочувалась місяцем, і зітхнув.
— Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро віддавати? — пирхнув Роман.
— От аби, хлопці, зараз із цієї бандури гахнути по отих поліцаях, що на дзвіниці засіли!
В Романа зразу ж спалахнули очі:
— То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випортків! — І аж навшпиньки підвівся, придивляючись до дзвіниці.
— Жаль тільки дзвонів буде, — теж повернувся до далини Василь.
Негадане їх ошелешив голос Оксани, яка невідь-коли вишугиула з хати і причаїлась у вишняку.
— Яке мале, таке й старе — один розум. А ви подумали, що потім за якихось двох пришелепуватих поліцаїв увесь присілок вогнем доконають?
— Отакої, — скрушно сказав Стах. — І чого ти не спиш?
— Еге ж, еге ж, — закивали чубами близнята. Потім Роман широко посміхнувся Оксані: — Це ж ми, тіточко, пожартували собі, а ви вже й переживаєте.
— І я так подумала, що ви жартома гатили гаті, — насмішкувато відказала Оксана і вийшла зі своєї схованки.
Коли на подвір'я увійшли Сагайдак і Чигирин, близнята застережливо звели на неї очі.
Оксана мовчки кивнула їм головою.
— Які ви, тіточко, гарні, — вдячно шепнув їй Роман. Жінка тільки зітхнула, глянула на дзвіницю, і тіні давніх років
підійшли до неї.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав її руками, перевірив
замок і тихо сказав їй:
— Виручай.
Після цього слова навіть близнята притихли, стали на межі перед своїм першим боєм. Яким тільки буде він? Свинцю вони не пожаліють фашистам, а ті не пожаліють і їм.
— Чого ви, хлопці? — наче побувавши в їхніх душах, зажурено запитала Оксана.
— Які вв, тіточко, гарні, — зрозумів її тривогу Роман.
— Хоч до матері на хвильку загляньте.
— Вже нема як: досвіт росу росить...
А тим часом у лісовій оселі Магазаника аж вгинається стіл од иаїдків-напитків. Та чогось усе більше й більше тривога підморожує обличчя Безбородька і крайсляндвірта. Спершу вони лише івкдали погляди на вікна, а тепер прив'язали до них зіниці. Та вікує під петрівчанськими зорями діброва, тільки в хаті тихо потріскують у свічниках мальовані золотим безконечником воскові вмчі. Магазаник замінює їх новими і думає: чи не поминальними стали вони і ця вечеря? От і не знати, кому тепер доведеться уклоиятися, не жаліючи карка: барону чи сирій землі...
Сьогодні в коменданта Шульца препаскудний настрій, бо ж пе в чиємусь, а в його крайсі убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на столі — мало не підстрибує проклятущий і шмагав батогами тих слів, яких завжди вистачає у зверхників, щоб принизити підлеглих. Навіть сам командуючий каральними військами на Україні відчитав його, як першокласника. По-друге, через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанію, а Зфеба тут ховати. От тільки в якому місці? На старому гробовищі, де задернені, переплетені барвінком могили в безладді позросталмсь одна з однією, не поховаєш, а відкривати нове для самого барона не виходить.
Видали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що пришлось не більше п'яти-шести. І ось ця Жменька фанатиків робить виклик непереможній армії фюрера. Сиділи б собі тихцем на уліцах, то краще було б і їм, і йому. Проти цих п'яти-шести безум'ців він мусив послати одну машину з солдатами гарнізонної команда, другу — з жандармами і дві з поліцаями паршивого убивці Квасюка, який аа більшовиків не валазив з тюрем.
Звісно, сьогодні від партизанів, якщо вони не повтікали кудвсь. Але та пособлть це йому, кола вже втретє сьогодні Шеф поліції брігаденфюрер Краузе? Думалось: Вакутку поділля, з почестями зустріти дамтяріччя і якось пересидіти війну. Та де в чорта отой бундючний, немов індик, барон? Захот тисячу чужих гектарів чорнозему, а матимеш — два.
У передпокої чути чиїсь скрадливі кроки, потім притишену мову, наче в цьому кабінеті господарює не він, а покійник,— Комендант, прислухаючись, пізнає голос Оникія Безбородька. Чого ж він увсться? Чи і йому страх мотає душу? Обережно напівпрочиняють. важкі, оббиті свіжокованим залізом двері, і в них просовується відсмикана, підлиняла секретарка, що мав поставу, ніс і очі забокоєної чаплі. Хто тільки позавидує на ці кості й веснянки, —які, наче тля, обліпили вузький вид фрау? Коли вона сміється, то від неї сиплються і пудра, і веснянки.
— Пан голова...
— Просіть його, — нетерпляче перебиває секретарку.
— Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього свої сім пудів живої ваги, шанобливо схиляє напахчену важкими парфумами голову, Від них одразу в кабінеті вселяється дух старої перукарні.
— Знайшли нарешті місце для барона? — строго питає комендант і вибиває кощавими пальцями дріб.
— Знайшли, — запинаючись, відповідав голова і морщиться, паче від зубного болю. — Але...
— Яке ще у вас "але"? — Коменданта майже завжди нервує цей лантух м'яса, особливо його вуха: здається, з них волохатиться не волосся, а павуки.
— Місце, можна сказати, всім гарне — просторе і недалеко від гробовища.
