Чотири броди - Стельмах Михайло

Чигирина не так легко обдурити, а Гряммчі збирались у ці дві роздобути коні, тотаику і станковий кулемет... Сагайдак вилітав руку в чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мізок у який раз гупає те саме: "Кундрик! Кундрик!" Сьогодні ж він добереться до нього. Сьогодні. І не Кундрика, а засмучену Ольгу побачив перед собою. Теж судьба, ве позавидуап...

З городів Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах стежину і під дрімотним колосом пішов до діброви, щоб звідти добратись до того села, що, як рада, тепер бошжо йому і дивилось на нього жіночою скорботою. Колоски торкалась його плечей, обличчя, немов хотіли втихомирити і не могла втихомирити стрвждаввя людяна.

Через дорогу вройшхя яві жінки а оерваив ва ияечах, потім прокуріла иіівевька машииа, в якій ва двіиких сяділо тадька солдатів в автоматами поперек грудей. По чвесь добро чи по чиюсь душу їдете ви? А далі пішла й та дорога, що веяа до Ольжиної хати.

Ось уже й зазелеаів той низинний луг, за яким починалось гибле болото, ось вигулькнув і дерев'яний місток, обабіч якого розхилисто стояли старі верби. Але чого так непокоїться гайвороння над нхмв? Сагайдак сторожко зупинився край поля, придивляючись і до містка, і до верб, і до пересохлого путівця. Наче ніде нікого. А що то на наріст біля крайиього, а сухим верхом дерева? Ще пройшов галька кроків. Невже це лтадана прив'язана до стовбура? Так воно й є. Тоді мерщій до неї.

Не доходячи до містка, він вражено зупинився: до старої, а розтрісканою, напівмертвою коро" верби був прив'язаний мертвий Кундрик. З його спотвореного рота вибивався шматок брудної ганчірки, а з шиї •звисала дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розібрався у кручених днях кражвика. Але хто? Сагайдак ще ближче відійшов до лавупшика, який черевиками впирався в кореневище дерева, от тільки голова ве здала опори і зависла на грудях, що тримали на собі якийсь даиір. Сагайдак авужув зір, щоб не бачити спотворевого обличчя і брудної ганчірки. В очі кидаються літери — паші в німецькі. Так це ж право, видане новою владою Кундрику тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив людей і сам здох, неначе щур, — лягав сутінок на обличчя Сагайдака.

Позаду почувся простуджений хрип чи клекіт. Сагайдак обервувся. На краю містка стояв, спираючись на герлигу, у високій баранячій шапці і поруділих чоботях засушений, хирлявий дідок, один із тих, що все життя чабанували в степах. Він мав виразні, з вологістю очі, а поверх його легкої шпакуватої бороди гарно лежали ще з темінню корінці вусів.

— Дивишся на гріх? — запитав старий.

— На страшвий, — кивнув головою Сагайдак.

— Таки страшний, — і повів герлигою в бік Кундрика. — Усе жкття хитрував, жирував, підвішував та їв людей оцей колотввк. Аж усьому й ківець надходить — зкайшла його кара.

— Дідусю, ве знаєте, хто його?

— Питаєшся, хто його порішив? — пильно-пильно подивився ва Сагайдака. — То це вже все село звав... Сьогодні ж, тільки сонечко зівявю, відкрив Кундрнк свою власну крамницю. Дочекався її при Гітлері. Ось торгує гаспид, в'юном вививавться та вихитується між людьми, піддобрюється крадеввм крамом, навіть у борг дав, а боржників, у широку книгу записує. Аж тут до його лавки вахопилася свіженька тачанка, а з не? зіскочили два — око в око, й Кув у чуб — однакових парубки, — брати чи близнюки, і при ору, та й зразу до Кундрика. Побачив той їх — і щелепа відвалився, і очі ва лоба полізли, затрусився дідько та й навтікача у чорнідвері. Там його хлопці в чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю і заходилися витрушувати кишені.

— Не шукайте грошей тут, вовн там, — показує окосілнми очима Кундрхк на прилавок.

Але це було непотрібно було хлопцям. Ось вони витягли важко документик, розкрили, глянули на нього. Потім обчекали Кундрикові морду:

— Таков у мочемордіе, що відразу почало напухати.

Гвйзин тільки зойкнув і лантухом повалився братам у ноги. її з огидою вдарили його носаками, а всім, хто був у крамниці, доказали етраиэний папір.

— Люди, не посвідчення темного агента гестапо.

— Таємяого, — здригнувся Сагайдак.

Еге ж, еге ж, таємного. Виходить, за цей іудин папірець і за імницю Кундрик продав партизанів. Люди й скрикнули: "Умерть його!" А падлюга ноги хлопцям почав обіймати і голосити:

— Простіть і помилуйте. Не по своїй волі вийшло у мене, не по своїй...

— Говори, по чиїй! Хай послухають усі. На колінах Кундрик почав сокотіти:

Х

— Приїхали ж за мною на машині гестапівці та й повезли до себе. Кинули там у якусь голу кімнату, замкнули її, а самі кудись пішли. Стою я, паче па вогні, свіжі грати оглядаю. І враз із підземелля чую такі зойки, такі скрики, що все в мені почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу наковтався жаху, відчинилися двері і увійшли ті самі гестапівці з якимось чином, що мав на грудях чорний хрест.

— З вами буде говорити шеф гестапо, — пояснив мені тлумач. — Як скажете хоч слово неправди, — опинитесь там, — і ткнув пальцем у підлогу. — Туди приходять, але звідти не виходять.

Глянув я на шефа гестапо — і мало по вмер: на його чоботях Тремтіла свіжа кров. Вона й доконала мене... Потім вже я почув, що від шефа навіть жінка утекла, — не змогла більше змивати нещасну кров з одежі і чобіт... От страхом і витягнули усе з мене.

— І агентом гестапо став зі страху?

— Авжеж. 'Я із тих, хто розчавлений страхом... Простіть і помилуйте, що не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе моє добро забирайте задарма...

І тоді люди вдруге сказали:

— Умертвіть його!

Наче падло, виволокли хлопці за руки та за ноги лавупшика з крамниці, розгойдали, кинули на тачанку, а тут і порішили його прокляте тіло і душу.

"Близнята Гримичі судили зрадника! Виходить, живі хлопці!"

— Дідусю, а де ж ті завзятці поділись?

— А хто їх знає? Та думається: полетіли карати ворогів. Як вітри, полетіли... А ти ж, сину, здалеку?

— Здалека, дідусю.

— Перевертається тепер народу. Як не маєш пристановища, заходь до мене. Ми тобі з старою чабанських галушок зготуємо, а потім відпочивай у хаті або в клуні на сіні, саме привіз його з лісового вичистка — суницею і ромашкою на всю вулицю пахне.

— Спасибі, дідусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, знаєте?

— Чом не знаю. Славне, справдешнє дитя. Билась, билась, як риба об лід, з цим Кундриком і покинула його. Та й хіба в нас може любов ужитися з ненаситством? То й пішли до мене, до моїх галушок, до мого помічного зілля. Я теж трьох синів на війну віддав, тепер тільки і чую плач ятровок.

— Дідусю, а як вас звати-величати?

— Зовуть мене Миколою, а прізвище з діда-прадіда маю — Чабан, бо відвічно і довічно ми чабани.

— Чого ж довічно? — здивувався Сагайдак.

— Бо поки є сонце у небі, доти повинен бути й чабан на землі, — сказав старий. — І хоч мій старший син аж кандидатом наук став, а теж не забував ні батька-матір, ні степ, ні чабанів. Від раннього ранку і до вечірньої зірниці гуде, вгинається, стугонить, стогне і осідає чорний шлях. На схід поспішає чуже військо, чужа пісня, чуже залізо. Наробили ж його, наробили, та все людям на погибель.

Вийде обережно з лісу Семен Магазаник, гляне, що робиться на шляху, і не має від цього ні крапелиночки спокою, і не зпає, де йому тепер домувати: в лісах, у селі чи перебратися на колишній хутір, де й досі родять напівздичавілі яблуні і наспівно перечищаються води. В лісах тепер страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селі — на видноті — теж мала втіха. Що воно буде з нами, грішними, і з безталанною землею? Аби хоч одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав свої здогади, усяк по ньому сіє свої думки та сподіванки, тільки ні мудрий, ні дурень не знає, хто стане женцем.

Ось нещодавно заїжджав у ліси натоптаний злобою "провідник", який поспішав кудись обійняти посаду начальника районної допоміжної поліції. Жеручи потраву, він повчав своїх двох поплічників і господаря, що тепер прийшов час сильних і нещаднихваршів.

Тобі,прислужанку та вішальнику, може, й потрібні сильні варяги а мені ,вони ні до чого, бо вже бачив, як ці варяги з гиком били курей із автоматів стріляли у найбільший вулик.

Отож пасіку довелось завезти до бортів, курей вударні, а корів і ялівняк загнати в нетрі. Та чи заховали усе? Не було спокою за більшовиків, нема його й при новій владі. То тільки шляхетний недогарок Безбородько усі свої надії покладав на фюрера. Йому я Магазанику, літа обтрусили надії, і вірив він не людям, не можновладним і не владам, а тільки тим грошам, з яких і час не вибрав золоту душу. Оце і усе, що світило дому тепер. Видать, літа!

На заході передвечір'я одягається в зеленаво-золоті ризи, а шляхом ще гуркочуть і гуркочуть машини, аж землі важко — і від голіс, і від гусениць, і від чаду.

— Визволителі! — водночас із насмішкою і острахом каже в думлісник. — А де ваші батьки, що "визволяли" Україну у вісімїдятому році? І вони, і ви дали таку волю смерті, що й самі від не відкараскаєтесь. Так воно завжди було. Але що тепер робиз собою? Що?.. Пора, пора, чоловіче, самітником зашиватися на відлюддя, на пасіку, доглядати бджолу та ставити свічку перед богом за відпуск гріхів, бо, як видно, не для твоєї голови оцей крутіж... Ось тільки за які гроші тепер продати мед? За папероиі страшно, а золото мало хто має. І над цим, поки живеш, треба сушити голову".

На подвір'ї заскавулів кундель — певне, хтось із своїх навинувся. Тільки хто? — кидає обважнілі очі на дорогу, що проростає синню.

З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина — неквапом несе високі втихомирені груди — оту спокусу, без якої теж не проживе чоловік. Ось із ким він буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженілого шляху і свого неспокою.

— Що тобі, Василино? — придивляючись до обведеного смутком обличчя, питає постарілим голосом.

— Тяжко, Семене, — зітхає жінка, зітхає вагота ЇЇ персів, на яких не спочивало ні одне немовля, а тільки, певне, спочивали кучми чоловіків, хоч і божиться молодиця, що нікогісінько, крім вього, не мала. Так він і повірив, коли сама зваба завжди прозирала з її округлого і досі гарного обличчя, коли в низькому голосі озивалося саме жадання утіхи. — Тяжко, — знову зітхнула Василина.

Лісник скривив уста і, не подумавши, бовкнув:

— Яким це побитом і тобі тяжко? Твоїх же дітей нема на війні.

— Осоружний! Так людські е! — несподівано спалахнула Василина, круто обернулась і швидко пішла не до лісникової хати, а назад, у село.

— Ти куди проти ночі?! Яка тума запаморочила тебе? — здивувався, обурився Магазаник.