Чотири броди - Стельмах Михайло

Але навіть найбільший збитошник нет заганяв худобу в гречки, бо щось беззахисне і святе було у їхньому цвіті. І ось тепер табун корів пожирав, змішував цвіт із землею і залишав після себе чорні стежки. Ось таким було для нього перше видиво війни.

Магазаник здогадався, звідки взялася ця приблукла худоба. Учора, уже надвечір, фашистські кроволюби пролетіли біля татарського броду і вдарили з кулеметів по череді й гуртоправах, які саме розклаліг вогник біля води" збираючись варити вечерю. Тепер там, де тремтів сумирний вогник, чорніє могила,, а поранена і ціла худоба розбрелася по всіх усюдах... Що ж робити з цією чередою, яка забилася у гречки і немилосердно витолочувала їх?

Враз невчасна злодійська думка скособочтгяа обличчя Магазаника: приносить війна незчисленні збитки, та хай принесе і якісь прибутки. Ось він зажене цей табун поки що до себе в обору, напоїть, а там буде. видно: знайдеться господар, — добре, не знайдеться — ще краще.

Лісник повернув коні до лісу, розпріг, спутав їх і ввійшов у гречку, що бризнула бджолами. Навіть тепер жаль .було толочити ніжне стебло і цвіт. На його кроки і голос корови підіймали голови і, щось пригадавши, починали ревти. У деяких корів на гречки сочилось недоєне молоко. Сяк-так він збив череду докупи і гоном погнав до своєї обори.

Ще не кінчились гречки, як його перестрів муруговидий Влас Кундрик, отой, що мало не все життя крамарював у сусідньому селі. Він був таким спритним на гарбанні, що міг навіть решетом ухопити сонце. І не тільки в торгівлі петрав улазливий махляр: умів доладне виступити на всіх зборах і святах, умів усюди так увернути своє слово, щоб і його заслуги не залишались забутими, бо ж у громадянську і він, ризикуючи життям, допомагав партизанам. Правда, злі язики плескали, що в революцію Кундрик був і нашим, і вашим, і ще чиїмсь, але ж з трибуни видзвонювали ве вони, а красномовний Влас, який теж знав, кого і чим можна взяти за печінку чи селезінку.

Побачив крамник.лісника, поглянув лукаво на корів, щось прикинув на всьому павутинні зморщок, і покруч облудної посмішки заграла на його задавакуватих губах, біля носа та в борозенках біля ояей. Зупинившись, він манірно запитав:

— Так що, дорогенький Семене, вже крадькома підробляєш на людському горі? Чи не зарання?

Магазаника аж затрусило: хто б уже говорив йому про чесність, тільки ве цей скорббрех, баболюб і гешефтяр, який пучки протер на слизькому карбованцеві. Набичившись, лісник мовчки виходить з гречки на вибілену, як полотно, стежку і навідліг б'в лавушника словами:

— На це, недорогенький, на двоє верзякання я можу сказати тільки одне: не запускай з наскоку свої пазурі у чиїсь печінки. •Ось бери .мій батіг і, коли зовсім не зледащів, хватопеком жени худобу в село, бо в мене й так вистачає воєнного клопоту по лінії лісництва. То й мотайся до ста вітрів!

У Кундрика одразу на обличчя лягла пелена образи, а на пригорбленому м'ясистому носі вибилось дві ямки, ні в кого Магазаиик не бачив на носі таких ямок.

— З тобою, бачу, і пожартувати не можна, — нарешті якось невпевнено одбороняється гендляр і докірливо похитує головою.

— Навіть іепер ітебе іздуру .на жарти тягне? Хіба не чув, що робиться там? — І Магазаиик.повів .поглядом на захід.

— Чув иль не чув? — не дуже вдається в-журбу Дундрик.

— Невже дійдуть до нас?

— Чого не знаю, того не знаю, тільки в душі й очах померкло, бо людозвір не пожаліє нас, — .навмисне говорить .політичне для Кундрика. — А ти чого в лісах вештаєшся? Дома чи в крамниці роботи нема?

— Помовч про роботу, коли війна вочевидячки супе, — розгублюється Купдрик.

— Тому й вирішив прогулятися тут? Чи не маївки згадав? — добиває їддю продавця.

— Тебе тільки зачепи, — не знає що сказати Кундрик. — Шкварчиш, як сало на пательні.

— А може, ти отут партизанити зібрався? Щось я краєм вуха чував про це.

Кундрик розтривожився.

— Яке там партизанство, коли вже нема спромоги навіть на любов.

— Виходить: молодому коневі — до бою, а старому — до гною? — підсміюється лісник. — Що ж, може, хоч пособиш загнати черідку до стійла. А там хай уже забирають їх власті, — одводить од себе усяку підозру.

І знає лавушник, що хитрує лісник, і знає лісник, що не вірить йому лавушник, та затято несе на обличчі саму видимість правди.

— Які ж славні корови мали люди, — перегодя каже Кундрик. — Он у тієї вим'я наче діжа.

— Аж до землі обвисло, а молоко само сочиться. Природа! — пильно прислухається лісник до мови Кундрика і вже догадується, куди хилить той.

— От собі таку придбати б корівчину, бо моя тільки роги має гарні.

Магазаник вдає, що нічого не розуміє.

— І я не відмовився б од такої.

— Так скільки ж того діла? — не витримує лавушник і обмацує лісника пожадливим поглядом. — Зажени найкращу коровицю в глухомань, де якийсь струмочок дзюркоче, оббий дерева воринням, хай там перестійлує кілька днів, та й споживай молочко на здоров'я.

— Воно б то можна, а коли дізнається хто? Я дав собі зарок не чіпати чужого, — хмарніє зовні, та підсміюється всередині Магазаник, бо ж хіба думає про одну корову? Він і ціну прикинув усій череді.

— Хто тепер буде за коровою побиватися, коли вже й за людьми не побиваються? Може, Семене, і мені по знайомству одну корівчину відпустив би? Стань у підмозі.

Магазаник ніби завагався, крекчучи, поліз рукою до жирів потилиці:

— Спокушаєш ти мене, Власе, в гріх уводиш. Недарма кажуть: де піп з хрестом, там і дідько з хвостом.

Лавушник не розсердився, а засміявся:

— От не знаю, хто з нас з хрестом, а хто з хвостом. Так відпустиш одну корівчину? Ось хоча u цю, що молоком бризкає? — підставив руку під дійки, потім лизнув молоко. — Жири тут високі.

— Спокусник і лиходій ти, Власе, — ще ніби вагається Магазаник. — І тебе жаль, і свого огузка жаль, бо перепаде йому у воєнне врем'я.

— Чого ти, дорогенький Семене, сумніваєшся, коли вже гримить над нами? — перешерстюється продавець на підлесника. — Які не були года, а ніколи не підвів тебе, — і кладе руку на гаман.

— Года, як вода: пройшли — й нема, — засумував Магазаник. — Що ж, бери, Власе, корівчину, ховай десь подалі від людського ока, а мені привези з своєї крамниці солі, бо, по-всьому видать, сутуж буде на неї. Ми ж із тобою добре знаємо, як жити без солі.

— Тоді я зараз і змотаюсь по неї.

На заході знову глухо озвались гармати, і навіть корови підвели голови на той далекий грім.

— Ось так воно... — не знає що сказати Магазаник. — То й поженемо корів.

— Ти вже сам орудуй, а я на твоїх вітроногих крутнуся по сіль. Нащо гайнувати час.

— І це діло, — погодився лісник. — Тільки не пережени худобу на мило. З сіллю ж їдь не до хати, а в літняк: зараз краще приснаститись подалі від зайвих очей.

— Вірно, Семене, — чогось зрадів Кундрик, видать, і йому тепер хотілося зашитися в якийсь закоморок.

Через пару годин лавушник привіз шість мішків солі, привіз і дві пляшки горілки. Лісник розклав у літняку сякий-такий підвечірок та й сів із гостем побавити душу горілкою, бо чого зарання сушити мізки: що буде, те й буде, а живий має думати про живе і оглядатись на всі боки.

Кундрик, прислухаючись до лісу, налив чарки, напівпошепки сказав:

— Твоє здоров'я, Семене!

— І твоє, — правицею підіймає чарку, а вухом прислухається до тиші вечора: що тільки може проклюнутись із нього? — А чого, Власе, ти никав у лісах?

— Знову за рибу гроші. Від твоїх слів і горілка, і заїдок смакоту втратять.

— Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрім тебе, і Сагайдака бачив.

— Давно? — стривожився Кундрик.

— Ще вдень. Чогось із карабіном був... Чуєш, як ревуть корови?

— Молоко горить. Чи вопи також війну чують? Земля горить, і молоко горить, — ніби засумував продавець, та одразу ж сум прибив гендлярством: — Перепаювати б їх тихцем, тобі більша половина, мені менша. А солі я тобі ще привезу.

— Будуть з тебе, нечестивцю, чорти в ііеклі витиіїлювати лій, — крутить головою і підсміюється лісник.

— Це вже їхня служба, — не журиться лавушник і лізе рукою до почервонілого вуха, схожого на гаманець. — То як ти про корови?

— Не підбивай мене на мародерство. Не хочу я брати на душу гріха тчи постраху, — повчально каже Магазаник, підіймає склянку під бодісни^рев худоби і негадане, як довбешкою, б'є продавця: — То,'виходить, попрощався з партизанством?

І Кундрик заверетенився, наче в-окріп попав:

— І що ти тільки мелеш?! Нащо практичній людині партиванство? То хай різні жовтодзьоби і дуже ідейні партизанять. Благаю тебе, не печи мою душу.

— Коли вона в тебе є, то не буду, — косує одним оком на продавця, й другим на ліси.

VII

Недалеко від нашвпересохлого лісового болітця віхтем вогню проскочила лисиця, проскочила неквапно, рівно тримаючи довгий червоний хвіст. Уже кілька разів стрічав в цій місцині гостроморду Зіновій Сагайдак. Напевне, десь поблизу вена має свою нору, своїх діток. Отже, місце для бази непогане. Хоч яка це, по суті, база? Вісім неглибоких ям, куди заховано кілька десятків пар чобіт, ватяних курток, штанів, шапок-вушанок, трохи солі, муки, саяа, цукру, пшона, крупи, набоїв та амоналу.

За отим поспіхом, що йото принесли навальні воєнні дії, не добилися узяти'хоча'б частку добра із крамниць райспоживспілки. Тепер воно сьогодні чи завтра піде тим, хто має не дуже соромливі очі і руки.

Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподілися оті, лихо мали налагодити підпілля? Як він їх чекав! Аж до першого гарматного грому чекав — і не дочекався. Що ж із ними? Уже гармати молотять край його району, а він і уявлення не має про своїх вірних помічників. Невже потрапили в лапища ворога? Тривожило недруге: чи правиявно вони роблять, що сьогодні, коли німці підійшли до їхньої— округи, розходяться по своїх домівках і консиіратияних квартирах? Він наполягав; щоб партизани •вже зараз були в лісах, але перемогла інша; обережніша думка: прокотиться німецька навала — і тоді почнуть діяти народні месники. Може, ця обережність і потрібна. А що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Ні, партизан, коли він е партизаном, свою судьбу має стрічати не в хаті, а в лісі. Але що вирішено, то вирішено, і він сьогодні теж піде до своєї конспіративної посєлі.

Іще раз оглянувши ями, поправивши свіжонарізаний дерн на Ирих, він перескакує блакитний, мов цвіт сон-трави, струмок і підівдним спиняється на пагорбі, що став місцем їхніх зборів.