Чотири броди - Стельмах Михайло

Тут, войшов траві, біля старого, в три обіймища дуба, його вже чекають партизани, ще без зброї і в звичайному буденному одягу. Зіновій ъович вітається, перелічує їх очима і насторожується:

— А чого я не бачу Власа Кундрика?

Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, — після довгої танки відповідає учитель Марко Ярошевко. Як тільки прочоловік і все чогось боявся, що його не візьмуть у партизани. Ще з шкільної парти жив партизанською романтикою і тепер поза нею не бачив життя.

— Чого ви так думаєте?

— Бо ми трохи знаємо Кундрика, — поволі, ніби неохоче, озивається незворушний дужепь Петро Саламаха, над яким посміюються, що відколи він одружився, то все носить жінку на руках. — Кундрик, як думається, це із тієї кендюшної породи, яка все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю.

— Перевіримо, — не знати для чого кидає шаблонне слово, бо хіба ж не стає перевіркою ця тяжка година? Буде вона перевіряти всіх його хлопців і голодом, і холодом, і вогнем, і свинцем, Ніхто ще з них не знає, що таке війна. А в книжках не вичитаєш того, що везе вона на своїх сталевих огирах і тримає в своїх катівнях.

От і зажурився він над долею побратимів, тільки за себе не журився, бо всього зазнав у свій час: і на розстрілах стояв, і з ескадроном врізався в полки, і в крові із мертвими відходив на той світ, і знову одчайдухом мчав на коні, відмикаючи шаблею замкнуті світи.

Минули роки, як весняна повінь, і знову ніби юність тобі дивиться у вічі очима молодих побратимів. Один тільки є серед них літній чолов'яга — непосидючий завгосп, який правдою і неправдою виривав щось для партизанів і вирвати не міг, бо майже ніхто з господарників не підтримав його і навіть обурювався: як це можна без законних підстав і паперів забрати щось на складах? Сьогодні, напевне, і вони знайшли б закон, та вже пізно.

Далина знову озвалась гарматними громами. Мовчки переглянулись партизани, мовчки потяглись до кисетів, а на очі сутінню лягла задума. І все одно ще вірилось — не вірилось, що це вже смерть стає на їхній поріг. Згинь, лихоманна...

"Недалеко, десь на вододілі річок, б'ють", — прикидає Марко Ярошенко, який знав кожне урочище, кожну річечку свого району.

— Може, в когось щось є? — перегодя питає Зіновій Васильович.

— Поки що нема, але, видко, буде... — багатозначно мовив чорнобровий веселун Демко Бойко, і на всіх обличчях вибились посмішки. Сказати б, чого?

І це порадувало командира: славні підібралися хлопці у нього. Славні! Отакі і в червоних козаках виривали долю з лапищ недолі.

— Так що ж, товариші, послухали чужого грому — і до свого дому. А рівно через вісім днів збираємось тут. Коли щось зміниться — зв'язківці дадуть знак.

— Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас є, і навіть відточені, — напівжартома, напівсерйозно каже присадкуватий Михайло Чигирин, який і зараз сушить голову господарчими турботами.

— Воно б і можна було, та почекаємо.

— Чого ж, Зіновію Васильовичу, чокати?

— Щоб хтось не наскочив на землянку і не зробив засідку.

— І це може бути, — зажурився Чигирин, — бо не знаєш тепер, з якого боку підкрадається до тебе лихо. Ой не знаєш...

Хоч сумної завів завгосп, та не сумують хлопці, особливо близнята Гримичі, навіть підсміюються над своїм запасливим Дідом Морозом, і це радує командира.

— А тепер пісню на дорогу.

— Якої ж? — стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що мав не голос, а голосище.

— Та нашої ж: "Ой пущу я кониченька в саду". І тихо-тихо забриніла старовинна пісня, де була рада і порада батька-матері з молодим вояком, де військо запорозьке ішло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали... І хоч гримлять зараз чужі громи, та ще замають наші короговки, де й не маяли — замають!..

Хрест-навхрест обіймаються партизани, бо хто знає, яким буде цей тиждень, і зникають за розімлілими високостовбурними ду,. бами, серед яких у рожевих сукенках стояли оті черешні, що .мають більше ягід, аніж листу. "Усього ж зародило в цьому році". Біля командира залишаються тільки Роман і Василь Гримичі ,та Петро Саламаха. Під чорними піддашками брів тракториста чаїться тривога.

— Що вас непокоїть, Петре?

Саламаха незворушно дивиться на командира.

— Усе ж він — бісів Кундрик. За таким і чиста вода скаламутиться.

— Пустіть нас до лавушника! — водночас тріпнули вогнисти:. ми чубами горбоносі, міцнотілі, мов з міді вилиті, близнюки.

— І що ви думаєте робити з ним?

— Поговоримо. А коли треба — потрусимо душу, як грушу!

— А коли захворів чоловік?

— Тільки на хитрощі, — впевнено відповідає Саламаха. — То возкий чоловік. — Він, коли я ішов сюди, таївся чи крутився в лісах, але до нас не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднішній і день завтрашній. А Кундрик важити навчився і прятатися теж.

— Раніше про це не можна було сказати? — насупився Сагайік; сам він до цього часу Купдрика пс зпав, його ж так гарпо яв під крильце голова райспоживспілки. "Сам, дідько, не допопартизанам, а Кундрика підкинув, як зозуляче яйце". Саламаха пустив погляд вбік.

— Про оцю очману скажи щось, то будеш піввіку видихати лихо. І, по-друге, подумалось: в таку годину одвіється погань навіть од Кундрика. Та, видать, не одвіялась...

Сагайдак повів плечем і сам себе запитав:

— Тоді не знаю, чого він так настирно просився в партизани?

— Теж знайшов вигоду: щоб в армію не взяли. Кундрик без вигоди кроку не ступить. А це почув, що гримить, — і в нору. І ще не знати, як і яким він буде, коли вилізе з нори.

— Боїтесь? — І сам боїться вимовити те, що нагло зупинилось у думці, — зради.

— Опасаюсь спідлевого. Піти до нього? — І Саламаха стиснув кулаки, і ще більше зламались темні піддашки брів.

— Заждіть. Ще подумаємо над цим.

— Щоб потім, Зіновію Васильовичу, не було пізно, — похмурніли близнята.

Що їм сказати — молодим, зеленим?

— Я сам навідаюсь до нього.

— Вам видніше. — Обнявшись, вони прощаються. Близнюки і Саламаха повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжає їх поглядом.

Ось і крути мізки та решетуй здогади: хто ж цей Кундрик? Боягуз, що тихцем зашиється в закуток, чи боягуз, що може продати всіх? От і мотайся до —нього, ніби нема в тебе інших турбот. І Сагайдак легким мисливським кроком ще лісами, переходить понівечені худобою гречки, оминає Магазаникову оселю і виходить на шлях. Повз нього проскочило кілька машин з піхотинцями. Це до фронту. А від фронту пройшла санітарна, в якій лежали й сиділи поранені бійці, і кров чорніла на їхніх свіжих бинтах, і болі повбивались на їхніх юних обличчях.

У селі Балин Зіновій Васильович допитався до оселі Кундрика. В огородженому воринням садку він побачив дівчину, в якої на смаглявому виду так несподівано зоріли виразні сірі очі; чорнявка мала на ногах легкі поморщені постолики, а на голові якесь барвисте завивайлечко. Звідки б йому взятись у селі? Щось зворушливе було в усій її тугій, доладній постаті, в ображених припухлих устах, у погляді, де тіерегойдувались задума зі смутком.

— Драстуй, дівчино.

— Драстуйте і вам, — вклонилась, підійшла до огорожі чорнявка. — Ви до нас? Тоді заходьте в двір.

— Коли так просиш... — посміхнувся Сагайдак, відчинив хвіртку й зайшов на широке дворище, де все — і велика під цинком хата, і клуня, і стайня, і комора, і сите розскавня в хліві говорило про достаток.

А де твій батько?

— Ви ж кого питаєте? — чогось сполохались вії, сполохались ."ямки на округлому виду.

— Власа Кундрика.

— Це мій чоловік, — сором'язливо спалахнула темними румянцями смаглява.

— Чоловік? Та не може бути! — розгубився Зіновій Васильович.

— Еге ж... Я в нього третя жінка, — сумно, півголосом сказаі скинула з голови свою химерну латку шовку. Чи не цим та Кришим ганчір'ям спокусив твою молодість підстаркуватий дідьків? — І не думайте, що я така молода: вже маю двадцять чотири роки.

— От ніколи не сказав би!

Хтось пройшов вулицею, шаиав товариша военкома, поздоровкався і позаздрив Ользі, що мав'таяого гостя. — Ви товариш воєнком?! — здивувалась господиня, силеснуЦ ла руками, — А де ж тоді мій?..

— Це я й хотів у тебе дізнатись, — пильно дивиться на молодицю, яку молодицею важко назвати.

— Так він— сказав, що пішов до вас у ліси. Попрощався зі бою, ніби вже на фронт зібрався, навіть очі рукою потер. — Я не діждався його.

— Ой лишенько, яким же він світом пішов у таке врем'я? — вжаліснішало все обличчя молодиці. — Чи не трапилося щось, в, може, но дорев встряв у якусь комерцію? Бо коли вона, падїіюча, трвяяявтвея; вія, що когось обморочити, забував все на світі. Заходьте ж до хати, почекайте його. Коли він був у лісах, то пригребе додому. Я вам їсти зготую.

Зіновий Натаїльович із співчуттям подивився на Ольгу:

— А готув стяг вія чи ни?

— Таке скажете! — знову спалахнула молодиця. — Хіба він эда, щось уміє зварити? Він знає лише коверзувати та вичив, як йому готувала перша і друга жінка. — І передала голос рика: — Перша краще за тебе готувала борщ, локшини і все ого тіста, а друга, як для царя, смажила індичку й качатину інками.

— Але, не знала ти, кому принести свою молодість і красу. Виходить, утопила голову? — запитав Сагайдак із співчутка.

Утопила ж, — похнюпилась Ольга. — Не жаль було б голоіби він не був з голови до п'ят гендлярем. Вже зовсім наміь покинути його, так оце ж війна почалась, а він сказав, партизани піде. То знов жаль стало його крученого та вері вікова жіноча мудрість, мудрість уболівання, жертовпості, вибилась на її засмученому виду. Де це тільки й береться в жіноцтва?

— Яка ти гарна, Ольго, — торкнувся рукою її тугого плеча, і в молодиці безпомічно затремтіли довгі півкола вій. Напевне, вона давно вже не чула доброго слова.

— Ходімте ж до оселі.

У хаті його вразила картина мальованого вітру, що росяно вихрився і вибухав у ранкових клубках верболозів та верб, за якими ставала на диби потемніла вода. Вітер так був виписаний, що, здавалось, його можна було взяти в оберемок.

— Звідки у вас таке диво?

— Кундрик у голодний рік купив цю картину за десять фунтів муки... Я тоді ще не знала його.

І замовкли обоє. Від картини Ольга метнулась до печі, вихопила рогачем один і другий горщик, насипала борщу в полумисок, на обідку якого нерівне письмо благало, щоб бог дав щастя людям.

— Вам перчити?

— Перчи так, щоб язик три дні крутився в роті, як в'юн.

— Таке скажете, — Ольга поставила полумисок на стіл, відбатувала кілька грубих косарських луст хліба, поправила килиминку і сіла край столу, по-материнськи дивлячись на гостя.

— Чого ж ти не обідаєш?

— Спасибі.