Чотири броди - Стельмах Михайло

Я вже.

— Ох і борщ смачний у тебе!

— Справді? — вже по-дитячому посміхнулась вона, потім щось згадала, прожогом вибігла з хати і нескоро прийшла, знічена, засмучена.

— Що з тобою, жінко добра?

— Нічого, — поставила на стіл горілку. — Оце забігла в крамницю, а сторож сказав, що приїжджав кручений, заднив бочечку меду для себе, потім нагрузив підводу сіллю — і кудись повіявся. Видать, на спекуляцію. Перекотиполе не знає, що таке справжнє коріння. Покину його, ошуканця, хоч і війна...

VIII

Сонце вже почало спуска тись по гілках старої роз падистої яблуні, коли Сагайдак підвівся з лави, над якою все шу мував і шумував мальований вітер.

— Я вже піду, Ольго. Час.

— І я теж! — Рішучість і хвилювання лягають на обличчя молодиці.

— Куди?

— До своєї мами. Хай він западеться з усім добром, з усіма хитрощами! — Вона кинулась до скрині, вихопила звідти поли нялу, ще, видно, дівочу хустину, запнулась і завихрила по хаті, збираючи свій одяг. — Казали ж сестри: не йди за нього, а я, дурна...

— Які сестри? — здивувався, насторожився Зіновій Васильович, бо перед цим Ольга сказала, що в неї нікого нема, окрім матері.

— З лікарні. Я там тільки-тільки почала працювати сестрою, аж поки туди не привезли Кундрика з його апендицитом. Кимвін тільки не прикидався тоді переді мною, — і таки підманув. — Вона тоскним поглядом окинула хату. — Ось, здається, і все. Нічого не взяла його. Хай тепер шукав собі четверту жінку. Що сказати на таке, Сагайдак не знав. Жаль було цієї ледь . розквітлої юності, яка опинилась у лапищах гендляра і не зазнала навіть крихти жіночого щастя. А недобре передчуття млоїлось і млоїлось, бо ж від Кундрика, видно, всього можна ждати. Як нас часто запродують ті, що всіляко крутяться на видноті та нашіп тують на когось і очима недовіри обмацують увесь світ. Було це колись, не загинуло й тепер. І він колись знав свого кундрика, який усе не довіряв йому ще в Червоному козацтві. А потім, коли в молодих житах стояв перед смертю, побачив цього кундрика т — й-серед своїх катів.

— А ви чогось зажурились? — довірливо підійшла до нього Ольга. — Це я вас засмутила?

— Усе, зіронько, усе потроху, — несамохіть пригорнув жінку, ішу й назвати жінкою не можна було, бо сама молодість оповидав її.

Вона схлипнула, а він заспокійливо поклав руки на її плечі, : поклав би. своїй дитині. Таки жаль, що в нього не було доньки.

— Це ж ви, Зіповію Васильовичу, знову підете в ліси? — з-під вогких вій глянула на нього.

— Его ж.

— То я вам покажу свою хату. Може, доведеться колись забігти. Ми б вам шмаття попрали, бо ж як там без наших рук? — уже заговорила по-жіночи розсудово.

— Спасибі, Ольго.

— Не забудьте нас і прізвища нашого: Ткачуки.

— Не забуду. А ти, як сестра, коли зможеш, роздобудь бинтів, йоду — першу допомогу партизанам. Дати тобі гроші?

— Ні, ні. Я сьогодні ж збігаю в нашу аптеку — там моя подруга працює. — І ще раз поглядом прощання обвела оселю. — Нічого не жаль, тільки жаль отут залишати це малювання.

— Так забирай із собою.

— А потім Кундрик буде з мене душу виймати.

— Я напишу йому записку, що картину взяв собі, — і почав виймати з рамок мальований вітер. — Як прибіжить за нею — заплачу десять фунтів муки...

Ольжина хата стояла на белебні біля низинного лугу, що поріс осокою, верболозом і кущуватими вільхами. За лугом починалося оте гибле болото, на якому від не раз полював птицю. Іноді тут і зимували качки, з'юрмившись ва болотяному озеречку. А як пройти до цього забутого озеречка, його навчив Стах Артемеико і золоточубий Миколка, що мав сині, з степовим підсмутком очі. І звідки це в дитини?

Вони зупинились біля стареньких хрещатих воріт, точнісінько такі ворота були в Данила Бондаренка. Де він тепер?

Ольга відчинила хвіртку.

— Зайдіть хоч на хвильку до нас.

— Не можу.

— Неодмінно зайдіть, бо я задумала, — по-дитячи благав увесь її вид.

— Коли задумала, то що зробиш, — розвів руками Зіновій Васильович.

У сінях його здивував новий сак, що виглядав з отвору горища.

— Це ж хто у вас ловить рибу?

— Я, — застилалась Ольга. — Коли була малою, то цілі дні талапалась у воді, а побільшала — так тільки вечорамж, щоб люди не сміялися. Мама називала мене несамовитим забрідчиком.

Він заходить у звичайну селядську оселю а татарським зіллям на глиняній долівці, з лавами попід стінами, з чорним хлібом і сільницею на столі, з рушниками і старими іконами на стівах. Матері вдома не було.

— Вони в колгоспі дояркою працюють. Уже й погнали табуни на схід, а матір усе ходить до корів, яких нема, — сказала Ольга, кинулась у хатину і незабаром повернулася з туго набитою полотняною торбиною. — Тут вам на дорогу дві хлібини, шматок сала і кілька сушених карасів. Хліб я сама пекла.

— Не треба, Ольго.

— І не кажіть такого...

— Спасибі, люба, — він поцілував її в щоку, а вона знову схлипнула.

— Невже ви нас залишите фашисту? — І така туга була в її голосі, що й в нього затремтіли вії, а на собі відчув тягар провини. Стримуючи болі, вклонився жінці, вклонився оселі чи святому хлібові, що лежав на столі, й прожогом вийшов на вулицю. Коли оглянувся, побачив Ольгу біля воріт. Вона махнула руко" і журно припала грудьми до воріт, що одразу вибили скрип. Отак і зосталася в його пам'яті, а в душі залишила жаль.

За містком, обабіч якого стояли старі розхнлисті верби, Сагайдак звернув у пшениці, що от-от мали дочекатись косарів. Кето ви дочекаєтесь тепер? І ячмінь уже похилив золоті перунські вуса, тільки не журився овес, непорушне тримаючи дзвоники волоття. Яка моторошна тиша стояла в полях! Ніде ж ні лялеч"и, навіть перепілка не обізветься: теж, напевне, чує лихо. Бодай нам ніколи не знати такої жнив'яної пори, такої жнивовиці...

Уже вечір міняв синю кирею на темну, коли Зіиовій Васильович дістався до своєї нової оселі, що не знала, куди їй приткнутись: чи до села, чи до діброви, чи до дугу, за яким аітхала пригасла річка. Біля хати стояв рядок плакучих берів, вони поспускали віти иа воринвя, сама ж хата мала двое дверей — одиі на подвір'я, другі — на вулицю. Він зайшов на зелений споришевий двір, де біля дровітні лежав старий вербовий човен, у розщелинах його засихало якесь непримхливе зіллячко. На річці бухикнуло весло, злякано писнув кулик, а над головою, прямо до вечірньої ЭДрки, пролетів табунець качок.

Тихо-тихо на землю скрадався сон, а що буде аавтра з тобою? З городу нечутно вийшла ще не стара жінка з котиком струдженій, зазіленій руці. В кошику червоніла перша молода ртопля, йоржилися перші білоиосі огірочки. Отак колись вишла з городу і його мати, радіючи першій картопельці, першим дочкам.

— Прийшов? Здорожився? — запитала, як близьку людишу, іо усміхнулась прив'ялими устами, зітхнула, і зітхнула аа ги вже невидима вода. Чи то людина зітхав, як річка, чи як людина?

— Прийшов, Ганно Іванівно. Не проженете?

— Удвох буде веселіше, хоча тепер не до веселощів. Сідай на призьбі, відпочинь, а хочеш — до хати йди. Я зараз картопельки з шкварками приготую.

Надивившись на соняшники, що тільки-тільки розплющили золото цвіту, він походив городом, потім подався на луг, запам'ятовуючи всі ходи до лісу. Темна безмісячна ніч упала на чорнолісся і соло. Л завтра в цю пору проріжеться молодик. І де, чи тут, чи в лісах, він побачить цей молодик?

Тривожачись, прислухався до заходу, але там було тихо, тільки в небі інколи, задихаючись од натуги, важко хекали бомбовози. Кому вони через якусь годину принесуть смерть? Випустив її, несамовиту, несамовитий, як іще ніхто не випускав. А що будеш потім робити, коли вона поверне очниці до тебе? А поверне ж, поверне!

— Ходи вечеряти, дитино, — стала на поріг Ганна Іванівна. Як давно його ніхто не називав дитиною, як давно вже в нього немає батька-матері, нема й дружини, а, здається, ніби й не жив на білому світі. Тільки все збирався жити, та за битвами, за відбудовами, за перебудовами не було часу, а час уже й сорок літ відміряв йому, і зморшками ліг біля уст.

Після немудрої селянської вечері, за якою ввесь час згадувалась його тиха матір, Сагайдак пішов спати в другу кімнату, з якої двері виходили на вулицю. Поклавши під голову пістолет ТТ і дві лимонки, він ніяк не міг заснути. Думалось про страхіття війни, про криваву різанину в старовинному Львові, яку вчинили фашисти й націоналісти. Думалось і про своїх друзів: як вони стрінуть тяжкі випробування. Боліло серце і за дітей, що добровольцями впросились на війну. Надворі заспівали, забили крилами півні, провіщаючи новий день. Яким він буде, цей день?

Іде лісами підтоптаний Михайло Чигирин та й журиться не однією журбою і в який раз шеретує ту саму думку: чим він буде годувати лісову сімейку? Війна війною, а їсти треба! Як не підсипався до голови споживспілки, та хіба в нього щось вимантачиш без грошей? Навіть над казаном трусився, ніби рідного батька віддавав. От і подякують тобі, дурню, не партизани, а фашисти. Буйна в тебе чуприна, та розум лисий. Наїв на казенних харчах баняка з колесо завбільшки, а лою й росинки не випало на твої баранячі мізки.

Не досварився Чигирип з прицюцькуватим у його кабінеті, то мовчки досварюється у лісі і навіть кулака показує, а потім опам'ятовується. Воно то все так, але де нагибати якийсь запасець? Мимоволі згадаєш пісню: "Коли б я був полтавським соцьким".

З синіх одяганок неба вже випадала роса, коли він дійшов до Магазаникових володінь і в подиві зупинився: уся лісникова обора була напакована дорідною худобою, на білій шерсті якої мало не подзвонювали золоті латки. Де ж у цього підсвинкуватого дідька набралося стільки добра? Чи не з учорашньої череди, яку бомбили німці? Таки з неї — з усього видно. А бісів Магазапик і наскочив па неї, віп піде по попустить пі свого, пі чужого. Тоді не попустим і ми.

Позиривши довкола, Чигирин усе ширше і ширше почав колесувати навколо обори; отак обережненько докружляв і до літняка, з якого почув чаркування Магазаника з якимсь дідьком. Кому війна, а їм, безсовісним, торг. Чи не попсую вам його?

Чоловік навіть повеселів, подумавши, як завершиться торг хитрунів, і скрадливо пішов до обори, тут він вийняв з неї дві воринини та й почав тихцем виганяти худобу. Видать, тепер не доведеться йому йти додому, бо хто ж буде доглядати корів? Та якось тиждень переб'ємося в лісах, і не такого було на віку, — пускає посмішку в сиві вуса.