т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Він не спав і горів різними вогнями, пускаючи од себе в темне небо широке, срібне сяєво. На краю його, аж у полі, там, де не було його веселих вогнів, стояв темний великий будинок. Наче виштовханий од себе тими будинками города, самотою стояв він і злісно вишкіряв на них довгі ряди своїх вікон. Обведений високим муром, він, одгородив себе від тих веселих, скупчених будиночків і понуро мовчав. Круг стін його ходили якісь люди з залізом для вбивання й часами нудливо, пронизувато свистіли. День-у-день вони ходили, і свистіли, і пильно дивились на всі боки, й не підпускали нічого живого до мурів самотнього будинку.

- Дивись тепер! - сказав Назад.

І Вперед став дивитись.

Стіни стали, як скло, весь же будинок і все, що було там у ньому, стало видно, як на долоні.

Знаєш, читачу мій, ти цей будинок? Це - не будинок, це - скриня, здоровенная, мертвая скриня, зроблена з каміння, старого, промоклого слізьми каміння. А вся ця скриня поділена на клітки, схожі одна на одну, як один арештантський халат на другий; по клітках же тих усе люди, і люди, і люди. Повна скриня людей, стара, прокопчена муками скриня!

Став дивитися Вперед і став впізнавати він тих людей за тих, які йшли за ним, які мали у грудях червоні, пекучі жарини.

І побачив Вперед, що не було їм у грудях жарин тих; не було замість серця ні жарин, ні попілу, а був тільки... дим, густий, бурий, гнітючий дим. І бачив Вперед, як цей дим піднімавсь їм у голови, і видно було йому, як від цього чаділи їх думки, як мляво вони рухались; видно було, як бились вони, ці думки, об стіни кліток, як товкались одна об одну, як від цього вони обтирались, робились маленькими, плесковитими, нікчемними. Дим цей проходив людям у кров і рухи їм були безживні, байдужі, ліниві, а на блідих, сірих обличчях не сміялася ніжність, не світились вони раюванням. Ах, Вперед бачив, що дим цей пройшов їм у очі, у їх тверді, блискучі, горді очі, і від його вони стали п’яними, тупими, темними.

І мовчки дивився Вперед, як тупо рухались ці люди в клітках своїх, як мляво бились їх думи об стіни цих кліток, безсило падаючи назад, у задимлений мозок. Мовчки дивився він, як стіни кліток насували на людей, стискували, мов пресом, їх груди і груди стискувались болем, а з них видушувались сльози; і сльози ті падали на серце, шкварчали на жару його, і від того йшов отой дим. А з диму того часами запалювались і гасли вогники, вогники одчаю, маленької злости, маленького суму, поганенькі, смердючі вогники, од яких тільки чаділо. І не бачив Вперед тих ниток вогневих, що в’язали, вздимали колись вогонь їх жарин, а були це люди самотні, кожний сам по собі, кожний чужий до всіх.

І тупо, мляво рухались, кишіли, як черви, ці люди, в яких замість серця були колись у грудях червоні, болючі жарини.

І мовчки дивився на них Вперед.

Тоді посміхнувся Назад і спитав:

- Ну, що? Де ж їхній жар?

- Я не бачу ні жару, ні попелу,- тихо промовив Вперед.- У них в грудях дим, їм треба вітру.

- Хіба ти хочеш, щоб вітер розметав попіл?

- Я не бачу ні жару, ні попелу,- сказав Вперед.

- Ти не бачиш? Ну, ходімо до них ближче, я покажу тобі цей попіл. Ходім.

Стіни скрині стали знов кам’яними, брудними, продіравленими рядами заґратованих вікон, з яких вибивалось безсилеє, млявеє світло. Знову видно було, як ця скриня, ця голова величезного страховища, злісно вишкіряла свої жовті зуби, ждучи, щоб глитнути веселі вогники города.

Назад і Вперед незримо пройшли порожнім подвір’ям і ввійшли через замкнені грубі двері у скриню. Темними сходами, по яких бігала луна, пройшли вони до других замкнених дверей і безшумно пройшли і крізь їх. Опинились вони в довгій, низькій норі, в якій не було нічого, крім рядів замкнених дверей з обох боків, двох лямп на стелі, що понуро переморгувались між собою з двох кінців її, та одного чоловіка з пучком ключів за поясом. Чоловік цей сидів у кутку й тупо дивився перед себе і круг його застигла тиша, таємнична, важка, а на тлі її десь виривались приглушені стінами звуки людських голосів, і вітер, заблудившись у коміні, безнадійно й жалібно плакав за волею.

Назад і Вперед безшумно підійшли до замкнених дверей, незримо пройшли крізь їх і стали в одній із кліток. Сіра й гола, як череп порожній, вона дивилась в темну ніч своїми двома вікнами-очима й мовчала. З обох боків їй були широкі й довгі помости, на яких лежали й сиділи люди, а посередині стояв довгий, голий і старий, як спорохніла домовина, стіл. На домовині цій стояла лямпочка, нещасна, підсліпувата, як знівечена життям бабуся, і боязко, несміло блимала своїм світлечком, мов залякана тьмою, що насувала на неї з кутків черепа. А коло неї сиділо троє людей: двоє з їх совали якісь чорні й білі баньки по столі, на якому були намальовані квадратики, а третій з широкими щелепами й смуглявим, як стара кістка, лицем дивився на їх руки й квадратики. І у всіх трьох обличчя були тупі, мляві, байдужі. А по клітці від стіни до стіни ходив хлопчик, рум’яненький, кучерявий хлопчик з дитячим легким пухом на щоках і... недитячими тяжкими кайданами на дитячих ногах. Він ходив, розкорячуючи ноги, а кайдани теліпались йому коло цих ніг, бились об їх і різко, без ладу брязкотіли.

На помості ж лежали темні постаті людей, а на головах їх лежав важкий, незграбний сон і тупо давив ці голови до помосту.

Череп мовчав, а в ньому, як скрегіт зубів його, брязкотіли кайдани кучерявого хлопчика.

Хлопчик часами ставав, поправляв пояс, до якого чіплялись кайдани, і придавлював в очах блиск гордощів і задоволення. Потім знову ходив, знов слухав, як бряжчали кайдани. А в кутку на помості лежав чоловік з блідим лицем, і не придавлюючи блиску очей своїх, також слухав той брязкіт кайданів. І бачив Вперед, що той брязкіт через дим не доходив до вух серця їх і не могли вони почути, про що брязкотіли кайдани; не могли вони почути, як брязкотіли вони про те, яка