Чотири броди - Стельмах Михайло

— І гірко посміхнувся: — Ох, ці селянські жалі...

— Прорвалися німці?

— Прорвались... Робіть ямки! — наказав бійцям. Солдати руками вигребли в пшениці ямки, поставили в них смертоносні лантухи, трохи присипали їх і почали з'єднувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще раз смутком окинув золоте родовище і запитав Данила:

— Підпалиш? Не затремтить рука?

— Тут і камінна рука затремтіла б... Але мушу підпалити.

— Дивись.

— Краще було б не дивитись на таке.

Данило витягнув із кишені прядивляний обрізок шнура, запалив, дмухнув на нього і, вгрузаючи в пшеницю, підійшов до того мішка, в який була вбита запалювальна трубка. Піднеси вогонь до неї — і вся людська праця стане тліном. Ніколи в житті не доводилось йому кинути на вітер хоча б жменю зерна, а зараз він віддавав на поталу сотні тисяч пудів... Ох, ці селянські жалі...

Коли з зерносховища повискакували бійці, Данило приклав свій вогонь до запалювальної трубки і кинувся бігти від того приреченого золота, що вже не порадує землю, людину і птаха. З темені його осліпили сонце і цвіт мальви, на очах забриніли сльози. Ллє не так зрозумів ці сльози лейтенант Кириленко.

— Терпи, козаче, отаманом будеш.

— Чи пе багато тепер отаманів появиться?.. — Данило в напрузі обернувся до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рівно-рівно піднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повітрі, і, курявою беручись, почало розвалюватись. І тільки після цього гріїшіув вибух. Тепер вивільнені дим і вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю.

— От і все. Ні собі, пі людям, — похмуро сказав лейтенант. — На конях умієш їздити? — І глянув за колії, де норовились ув'язані до акацій коні.

— Чому ж не вмію.

— Тоді з Ромашовим і Магазаником залишайтесь на станції, — і пішов віддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався батальйон.

Коли паровоз, набираючи швидкість, зник з очей, лейтенант звелів Ромашову й Магазанику вилізти на дах станції і стежити за всім, що робиться довкола. Данила він залишив на пероні, а сам пішов у кімнату начальника станції.

Збираючись лізти па дах, Стьопочка, який отупів за ці дні чи то від вибухів, чи від потаємних думок, запитав Данила:

— Чи довго ми будемо нищити все на землі?

— Хіба це ми нищимо? Це лихо наше орудує.

— Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, — показав рукою на пожарину, од якої солодкувато віяло димом і тугою святого хліба.

— Я теж не думав, — понуро відповів Данило, не можучи одірвати погляду від руїни, вчиненої його ж руками. — Лізь на дах!

— Бондаренко, нічого не видно?! — висунув голову з вікна лейтенант.

Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому мареві літа.

— Нічого, тільки пшениця горить.

— А не чуєш: наче гармати ближче б'ють?

— Ніби ближче. — І враз у далеких полях він побачив, як з-під спекотної юги вихопилось кілька танків. — На заході з'явилися танки.

— Танки! — крикнув з даху Ромашов.

— Наші?!

— Не видно. Здається, німецькі.

Лейтенант вискочив з будинку, підбіг до Данила, підніс до очей бінокля.

— Німецькі.

— До нас ідуть. Треба скоріше по коням — і дьору! — закрутився на даху Стьопочка.

— Помовч трохи! — обізлився Ромашов. Він перший помітив, як із степової дороги вискочили три гарматні запряжки, розвернулися і з ходу вдарили по танках. Один із них клюнув гарматою донизу і зупинився.

— Прощай, життя, — сказав Стьопочка.

— Чого ти рознюнявся? — витріщився на нього завжди спокійний Ромашов.

— Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про оті гарматні "сорокап'ятки". Хіба не знаєш, що їх прозвали — "Прощай, життя"? О, а танки повернули від них. Дива!

Справді, танки, відстрілюючись, повернули назад, але не втиснулись у небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком біля самого небозводу.

— Як там? — звернувся до Ромашова лейтенант.

— Танки йдуть стороною.

— Ох, коли б не відрізали нас, — заскімлив Стьопочка. Лейтенант вікном вскочив у кімнату начальника станції, подзвонив і, чавлячи невдоволення, поклав трубку.

— Що батальйон? — запитав Данило.

Гіркі складки затремтіли біля уст лейтенанта.

— Сказали, щоб не панікувати... Це ми панікуємо!.. У цей час від невеликої пристанційної площі Данило почув скрип возів і тихе погейкування:

— Гей-гей, воли!

— Гей, гей!

Коли він глянув за лінію осокорів, то спочатку не повірив собі: з обсадженої мальвами вулиці до зерносховища тяглося з двадцять підвід, запряжених великорогими степовими волами. Біля них у білих полотняних сорочках поволі, ніби у вічність, ішли сивоголові діди. І так вони йшли, що це вже здавалось не дійсністю, а кадрами геніального фільму, екраном для якого стали вся земля і все небо.

Валка наблизилась до пожарища, і тепер тяжко заревіла худоба, боячись підійти до вогню. Діди почали словом і руками заспокоювати її, потім взяли рядна з возів, підійшли до пшениці і враз, наче змовившись, кинули рядна, впали на них і почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час на сонці, курячись, зблиснула пшениця, а діди почали темніти.

Данило кинувся до пожарин.

— Люди добрі! — гукнув щосили.

Перед ним поволі почали підійматися діди, скинули на нього сиві од років і печалі погляди.

— Чого тобі?

— Їдьте звідси скоріше. Ось-ось німці підійдуть! Чуєте стрілянину? — махнув рукою на далину, яку підривали вибухи.

І тоді до нього підійшов статурний, з високим, уздовж і впоперек переораним зморшками чолом дід, на одній брові його темнів пилок спаленого зерна, на другій тримався сонячний пилок мальви. Він заспокійливо подивився на Данила:

— Ти не тривожся, сину. Вони собі стріляють, бо така їхня собача служба, а нам треба поле сіяти; земля тепер переходить на наші руки.

— Так убити ж можуть!..

— Це ми теж знаємо, бо час такий — кроволитний. Тому усі в білі сорочки вбралися! До бога треба в білій сорочці йти. — Старий глянув на небо, що, певне, чекало його, зачерпнув з кушши відро курної пшениці і поніс до свого воза, де тривожились степові косоокі воли. На їхніх лискучих рогах тінявився дим пожарища, на їхніх губах од переляку повиступали краплини поту.

V

Курилась, горіла пшениця, скриплячи ярмами, ревіли круторогі, чорніли червоні мальви, чорніли сиві діди, і невідворотність наближалася до станції. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а ніби самі буди поранені, пролітали снаряди, і попереду, і позаду відлунювались і відлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцію — і до своїх. Та командир батальйону знову сказав лейтенантові:

— Не панікуйте!

На що він тільки сподівався.?

— Товаришу капітан, але німецькі танки від нас уже за якийсь кілометр!

І у відповідь насмішкуватий голос:

— Вам страх ковтає кілометри?

— Правду кажу — кілометр, від сили — півтора.

— Станцію не обстрілюють?

— Ні.

— Чекайте наказу до останньої хвилини!

— Єсть чекати наказу до останньої хвилини.

"Хто тільки визначить ту останню хвилину?"

Недобрі передчуття охоплюють лейтенадта, але про них не ска~ жеш командиру. Кириленко через вікно вискакує на перон, пригнічено дивиться иа захід.

У золотому розливі соняшників, спустошуючи їх зламаною лінією коливалося громаддя танків, жерла їхніх гармат, обмацуючи долину, раз од разу вихукували вогонь. Танки били кудись далі, за станцію, в оту трепетну тополину пісню, до якої в білих сорочках тулилися перелякані хати і над якою спливали бароккові бані старої церкви. Ось звідти ударив на сполох дзвін, вибухи снарядів приглушували жалобу міді, та вона знову й знов підіймалася вгору, марно благаючи порятунку. Випереджаючи танки, на розп'яття степових доріг, наче ляльки, вискочили мотоциклісти, несамовита тріскотнява і курява розкололи степ, розкололи мізки.

— Злізайте — і до коней! — темніючи, крикнув лейтенант Ромашову та Магазанику і розгублено подивився на Бондаренка: — Що ж робити, голово?

Данило, неначе зі спу, відірвав погляд од збитої дороги, зирнув на станцію.

— Висаджувати! Негайно!

— Без наказу?

— Вже пізно чекати його, — ще глянув на розбухлу куряву, в якій розпливчасте клубилися мотоциклісти, женучи її і поперед себе, і тягнучи позад себе. Данило метнувся до станції, щоб підпалити бікфордів шнур. І тільки вогонь зажеврів у руці, як ниюча ііопевність охопила чоловіка: а що, коли якимсь чудом наші відіб'ють фашистів? Тоді тобі можуть згадати все...

Він зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила до нього темну, мов хмара, кушпелу, яку переганяли й перегнати не могли автоматники.

"Тепер навряд чи встигну проскочити до коней", — зирнув за колії, що плавились на сонці, приклав прядивляний шнур до бікфордового, і, коли той взявся розжевреною крихіткою вогню, Данило метнувся пероном до коней, до яких саме добігли Кириленко, Ромашов і Стьопочка. Ось вони вже вхопились за поводи, відв'язуючи їх. Лейтенант махнув йому рукою: мовляв, скоріше біжи! Та біжу!

І в цей час:

— Хальт! Хальт! Хальт!

Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на пероні закурених, пітних, із закасаними рукавами мотоциклістів, що мчать прямо на нього. І навіть "хальт" вони кричать не грізно, а весело, бо куди ж подітися їхній здобичі?

"Запізнився! — зчавлює холод мізки. — І не дочекається тебе твій кінь. Як буде, так і буде..."

Не зупиняючись, Данило з-за пояса вишарпнув гранату, зубами зірвав кільце і жбурнув її в автоматників. Він ще помітив, як їхні веселі обличчя одразу видовжив страх, як шалено крутнулись врозтіч од нього колеса і всічені мордочки кулеметів, як щось із гуркотом злетіло з перону і вгору зірвався крик. Та вибуху своєї гранати не почув, бо саме гримнула вибухівка — і громаддя диму та вогню відділило його від німців, а позаду обірвалося розпачливе ревіння волів. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом, він зіскакує на колію залізниці і, несучи у розпухлих вухах вагу вибуху, петляє до своїх.

Коли Данило добіг до лісосмуги, лейтенант, Ромашов і Магазаник уже сиділи на зноровлених конях; вивертаючи вогкі, з кривавими прожилками білки, вони ставали дибки і перелякано іржали. Одним помахом ножа він перерізав повід і вискочив на гривастого гнідка. І тільки тепер од станції на них бризнули автоматні черги, на дорогу впали відщеплені гілки і кора.

— Алюр три хрести! — сказав лейтенант і з копита пустив учвал свого шпака.

Припавши до коней, злившись із ними, вони помчали під густим віттям акації, що безжально шматувала їм одежу й тіло.