Чотири броди - Стельмах Михайло

Він довго вовтузився на мішку а селітрою, а в цей час од спарених кулеметів тихо озвався голос кулеметника Івана Переделюка:

— Василю, ти спиш?

— Уже дрімаю.

— А в тебе нема чогось поїсти?

— О господа, невже тобі зараз їдло в голові? — підвівся зі свого ложа веселогуби", з гніздом кучерів на голові сержант Василь Мірошник.

— Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу їсти. Таку вже маю душу.

Мірошник тихо засміявся:

— Душу чи шлунок?

— І те, і друге, — анітрохи пе бентежиться Перепелюк. — Якось, як умирав мій дід-пасічник, я, сидячи біля нього, щоразу з'їдав полумисок меду.

— Полумисок?! — не повірив, пирснув Мірошник. — І що далі буяо?

— Далі мій скупенький дід, дивлячись, як я трощу його мед, од тих збитків видужав, а я трохи заслаб. То в в тебе щось?

— Нема. Ось краще заспіваємо, — Мірошник струсонув гніздом кучерів і підійшов до Перепелюка.

— Так сплять же солдати, — завагався кулеметник, що мав неабиякий тенор.

— А ми так пустимо пісню, щоб не збудити, а приспати їх. Про зорю вечірню.

— Де там наші вечірні зірки і зіроньки? — аж зітхнув Перепелгок і оглянувся на ту далину, яку вони покидали. — Стоять собі десь під вербами, а ніде ні одного хдопця. Оце б покласти руку на пазуху своєї любої і почути од неї: "Тільки без рук..." Що ж, почнемо.

І тихо-тихо, чи то від житечка, чи то до житечка стрепенулася пісня, до ладу поєдналися два голоси:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою...

Та не вгадали хлопці, що їх ие почують. То тут, то там з скряньок і мішків вибухівки почали підводитися бійці і приєднувати свої голоси де голосів кулеметників. Підвівся і кремезний круглолиций лейтенант Віктор Кириленко. Він хотів гримнути на співаків, але передумав і сам хвилею густої октави підмив їхні голоси.

На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пісню літня, в чугаїні жінка, яка невідомо кого виглядаяа а темряви,і одразу заплакала.

— Мамо, не плачте! Ми вернемося! — посміхаючись, гукнув їй Мірошник.

— Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рідненькі, бо як жити без вас?..

— Він знав, що повернеться, — прогугні.в Стьопочка, який теж підійшов до співаків. — Чи не з богом радився?

Мірошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:

— У тебе від страху заячі вуха ростуть.

— І ноги теж, — в'їв Перепелюк.

За рікою вже спадав шал битви. За рікою чорними масними вогнями горіли й догорали танки, німецькі і наші. За рікою, роздираючи небо і душу, дико вищали, падаючи на ціль, штурмовики, тільки німецькі, і противно дрякали міномети. Не плуги — бомби, міни й снаряди високо підважували прибережну землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, і вони одразу затікали чорною водою. Кому й для кого захотілося отак копати криниці, в яких опинялися мертві й живі?

Це було за рікою. А над рікою на залізничному мосту теж ішла битва, мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й проїжджали поранені, а під мостом і над мостом, зціпивши зуби, бійці лейтенанта Кириленка підвішували до нижніх і верхніх поясів ферм квадратні пакунки вибухівки, переплітали їх детонуючим шнуром і скріплювали з електрокабелем, який уже був з'єднаний із капсулем-детонатором, що йшов од толової криниці середнього бика до підривної машинки. Ця невеличка машинка, від іскри якої тепер залежала доля і мосту, і бійців, сумирно лежала на зеленому березі ріки, а біля неї скоцюрбився молоденький русочубий сапер і, округливши очі, напружено ждав свого часу; він вірив і не вірив, що від одного руху його руки злетить угору таке громаддя.

— Ти тільки поглянь! — вражено зупинився біля нього Іван Перепелюк.

— Що воно? — наполохано підвівся сапер, під сорочкою якого ворушилась лихоманка. ,

— Не туди дивишся. Он!

На тому березі, з-за верболозу, у завченому строю виходили осідлані коні, але жодного вершника не було на них чи біля них. Жодного! Передні коні підійшли до річки, зупинились, а далі з тихим іржанням ступили у воду — і вплав. Усі вони перебралися на цей берег і, подзвонюючи стременами, понуро пройшли повз онімілих підривників.

От і не стало вже вершників — коні пережили їх...

Мостом пробігали піхотинці; згинаючись од ваги плит і труб, пройшли мінометники, проскочило кілька машин, потім у шаленому леті промчали па конях закіптюжені гармаші, далі прогуркотів броневик і два танки, від одного з них підіймалася вгору чадна смолиста смуга воіню. А через кілька хвилин з долини, нагнітаючії рокіт, почали виповзати німецькі темно-сірі, з роздвоєними хрестами танки, із їхніх тремтливих гармат вибивались і гасли снопи вогню. За танками, тримаючи на животах автомати, бігли в землистих з ріжками касках автоматники.

Поблідши, лейтенант Кириленко скотився з мосту на берег, до біля машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, він одну руку поклав на машинку, другою взявся за ключ.

— Зажди!

Ось перші танки рвонулись на міст.

— Давай!

Сапер повернув ключ раз, і вдруге, і втрете, потім з жахом подивився на отвори затискувачів: чи не вискочили з них дроти. Ні, не вискочили. І тоді до лейтенанта:

— Десь осколок перебив кабель! Що робити?!

— Бори машинку — і до платформ!

Як вітром підхопило командира. Не чуючи затерплого серця, він кинувся до моста, назустріч танкам. Піт відчаю котився з його округлого побілілого обличчя. Так по-дурному має загинути і його праця, і його взвод. Ще не добігши до першої, гнутої на райдугу ферми, він помітив, як мостом до середнього бика підповзав сержант Василь Мірошник, пілотка злетіла з голови, і вітрець бавився гніздом його кучерів. Побачивши в руці бійця запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумів усе і мимоволі зітхнув. Ось здригнувся боєць: на плечі його кров'ю почала підпливати гімнастерка.

Лейтенант упав на землю і теж поповз по мосту.

— Товаришу сержант...

— Нічого, нічого, — підвів голову боєць, навіть посміхнувся і для чогось показав командиру запалений шнур. — Повертайтеся назад! Я сам... Відводьте платформи.

Мірошник доповз до середнього бика, вчепився руками в залізо ферми, знайшов ногами отвір толової криниці і обережно опустився на смертоносний вантаж, що роки чекав свого часу. Тут юнак вирвав уже непотрібний електродетонатор, замість нього вставив цурпалок бікфорда і, завагавшись на хвильку, приклав до нього прядивляний шнур. Вогненне око бікфорда смертю глянуло на хлопця. Над собою він ще почув рев і гудіння ворожих танків, а з учорашнього вечора прибився шматок пісні: "Зоре моя вечірняя, зійди над горою". От і не зійде більше над ним зоря — обірвалась у вісімнадцять неповних літ...

Блиснули блискавки, струсонулась земля І ріка, моторошно піднявся угору середній бик, роздалися в боки залізні ферми і настил мосту, і тільки потім шалено прогуркотів вибух...

На двох платформах, вантажених вибухівкою, селітрою, гліцерином, детонуючими шнурами, підвелися, скинули пілотки, мовчки вклонилися річці і своєму товаришу бійці.

І лише один Стьопочка, вже надівши пілотку, не витримав!

— От і повернувся один синочок...

— Помовч, блазню! — мало не вдарив його Данило. Стьопочка зміряв його ненависним поглядом, хотів сказати щось дошкульне, та передумав і тільки презирливо буркнув:

— Ох ці вчені. Чекай од них добра...

IV

Щo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його вогнів і механізованих лапищ, невтомно ніс свою небезпечну службу взвод лейтенанта Кириленка. Висаджуючи в повітря мости і станції, залізничні колії і телеграфні лінії, він одкочувався од лапищ війни, чорніючи від кіптяви вибухів і болю утрат.

Почорнів, постарів за ці дні і Данило Бондаренко. Від командування він уже мав дві подяки — перші подяки за руйнування. Чи ж думалось колись про таке людині, яка жила зеленими сходами, білим цвітом і обважнілим колосом своєї доброї, рахманної землі? А тепер він здиблює, перепалює її вибухівкою на печину і має порох цієї почини не тільки в чубі, а й у самій душі.

Сьогодні теж довелося...

Ранок почався майже так, як усі ці ранки. Десь у самому небі, відриваючи його від землі, шаленіли гарматні громи і блискавки, під небом захлинались од перевтоми бомбовози, а тут, за обезлюйиеним, зруйнованим полустанком, бійці ворожили біля громіздкої, звареної із п'яти рейок петлі Черв'якова. Ось її, незграбу, підвели під збурені колії, лейтенант дав знак машиністу, паровоз рушив, — і петля почала з м'ясом виривати і розкидати по боках рейки, шпали, костилі. Робота була непосильна: метал, вириваючи метал, вибивав із себе скрегіт і жалі, далі починав нагріватися, розжарюватись і десь після дванадцяти-п'ятиадцяти кілометрів розвалюватись. Тоді треба було їхати в депо, знову зварювати рейки і все починати спочатку.

Саме, коли трісиула петля, до лейтенанта Ки-риденка охляп на коні підскакав зв'язківець з батальйону і подав пакета.

По виду командира бійці прочитали, що нічого втішного не було в тому пакеті.

— На коні — махнув рукою лейтенант, а сам швидко підійшов до закіптюженого машиніста, що, мов шпак із шпаківні, виглядав зі свого вікоиця.

— В депо? — запитав той.

— Ні, троют ближче, — показав кружалко на карті. — Женіть, як тільки можна!..

— Єсть гнати, яв тільки можна! — по-військовому відповів машиніст, хоча був сугубо цивільною людиною.

Степова станція зустріла їх зеленим шумом молодих осокорів і червоним цвітом мальви. Начальник станції, прочитавши наказ, поблід, для чогось скинув картуза і отак побіг виводити своїх підлеглих з приміщення станції. А бійці Кириленка, не дляючись, почали її мінувати. Потім настала черга великого мурованого зерносховища, що стояло по той бік дороги; обабіч неї бігли до блискучих ниток колій спалахи квітучої мальви, а за коліями на обсадженій акаціями дорозі нетерпеливилось четверо осідланих коней.

Коли Данило з вибухівкою на плечах увійшов до зерносховища, його вразило добірне золото пшениці, що підіймалось мало не до самого даху.

"Уся сортова", — подумав і зітхнув, не наважуючись скинути на це добро смертоносний вантаж.

— Жаль робити з пшениці попіл? — тихо запитав лейтенант Кириленко, який теж вийшов із хліборобського роду.

— Ще який жаль. Я цією пшеницею все поле, до самого неба, обсіяв би.

— А ми до самого неба пустимо пожарину, — лейтенант черпнув у жменю зерна. — Колись у цій пшениці перепілка дітей виводила...