Чотири броди - Стельмах Михайло

І який тільки мудрагель вигадав садити акацію там, де нема носухи?

З посадки вискочили в чисте поле, воно замигтіло їм настояною тишею червоної пшениці, рожевих гречок і золоточубих соняшників. "Курли-юрли, курли-юрли", — журавлино співали копита коней, і від шаленого лету здригався на гарячих хвилях обрій, здригалося сопце па пшеницях, з гречок злітали бджоли і відхилялися святі голови соняшників. Переганяйте, коні, смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос — позаду, підкосивши тишу, озвалося тріскотіння мотоциклів.

Утікайте, коні, утікайте од смерті! І біла піна шматками летіла на білі гречки, па червоні пшениці, на чорну дорогу. А смерть наближалась! Механічні копі наздоганяли живих, цілились у них тупорилими мордочками кулеметів. Але автоматники ще чомусь не стріляли.

— Капець нам! — обернувшись, промимрив Стьопочка, і обличчя його стало мокрим.

— Замовч, боягузе! — розсердився Кириленко, зупинив свого норовистого жереба, зміряв відстань до мотоциклістів. — На конях не втечемо.

— Авжеж, не втечемо, — Стьопочка першим зіскочив на землю, випустив повід з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся і, сам ве знаючи куди, помчав по загуслих хвилях гречки.

— Отож у поля! — наказав лейтенант. — Тут якось одірвемось від них.

Згинцем вони вскочили в п'янку пашінь пшениці, і тепер їх почали наздоганяти ненависне "хальт", а потім — автоматні черги. Затремтіли підкошені стебла, але не падали на землю — їх, неначе поранених, підтримували вусаті колоски.

Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся і знову через кілька кроків упав.

— Не барись! — переганяючи його, крикнув Данило. Витолочуючи задом пшеницю, Стьопочка злобно скривився і якось непевно відказав:

— Зараз. Тільки чоботи скину: муляють, зарази. Данило підбіг до неглибокого човноподібного виярка, посеред якого стояла прибита громом дика груша, оглянувся, не повірив собі: посеред моря червоної пшениці, клешняво підвівши руки, самотньо накульгував до німців Стьопочка. Недалеко від нього при дорозі купкою зупинялися мотоциклісти.

"Зрада! Зрадник! От і проходить душа перевірку..." Данило в люті зірвав гвинтівку, приклав до плеча, прицілився, вистрелив. У Стьопочки, наче в ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, він хутенько приліпив її до шиї, озирнувся і перескоком подався до німців. Де й кульгавість поділася!

— Бондаренко, не відставати!..

— Я іще раз...

— Дідько з ним... Он німці...

У пшеницях зашерехтіли кулі, по пшеницях пройшовся дрож.

На вузьку гінну дорогу виїжджали мотоциклісти, і тепер треба було брати ліворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж підминало чуже військо. Важко хекаючи, вони побігли пшеницями, надіючись, що автоматники не в'їдуть сюди.

Через якусь часину мотоциклісти перестали переслідувати, і вони, втомлені, спітнілі, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць, яким, здавалось, не було кінця-краю... Чи дрімота став шепотом колосся, чи шепіт колосся стає дрімотою і все-вое, навіть смерть, віддаляється від тебе, бо є біля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова!

— Отак воно, братці, — нарешті обізвався лейтенант. — Виходить, вискочили.

— Може, й вискочили.

— А вода в когось є?

— Нема ні краплинки.

Тільки тепер вони відчули, що вмирають од спраги.

Данило підвівся, озирнувся довкола. Усюди мріли спекотні плеса пшениць та сиве спадання перестоявого жита. Чи є-де в світі вода? А ноги від утомх гудуть, наче давони в негоду, а середина зсихається, волаючи води, хоч застояної, хоч запліснявілої, аби мокрої. Тільки де її дістати? Він б'є рукою по гарячій баклажці, та вибиває з неї сухий шепіт металу...

На золоті неводи ланів вечір опускає синій сон. Тихо-тихо сгікає на землю зерно — перестояні сльози степів, тихо-тихо бредуть на схід солдати, прислухаючись, чи не подасть десь зцілющого голосу вода. Але не вона, а тільки далекі мотори подають голоси — і на землі, і в пебі. Як хотілося вірити, що шляхом їдуть наші машини. І вони дійшли до шляху, та нам сунули і сунули чужинці, брязкали гусениці танків, важко підмивала землю десятитонні "хеншелі", щось сумирне грали чужі гармошки, різко озивалися чужі голоси, спалахували чужі вогні.

— Навіть фар не гасять.

— Де ж тепер наші? — ве зватм кого запитав лейтенант. — Не мовчіть, хлопці!

— А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.

— Води хоча б ковток™

Вони повернули від шляху, що й досі гарчав нужим залізом. І знову іішешщі, іількн не червоні — обвугдеаі діїчю. І хоч би краплинка вологи на вих. Як же тут живе верещака, що он подає голос: спать підем, спать підем. Кажуть, втяна рвою нап'ється. А де ж вона? Чи тепер і роса віяцураяась землі?

Обважнілі ноги заплітаються в хлібах, тріскаються уста, і густа спекота палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними. Коли б тільки дійти до нього. Переставляєш ноги, мов колоди. І, здається, навіть вони, пухнучи, волають про воду.

Попереду шершаво зашелестіли соняшники. І вночі вони, яи люди, дивились на схід.

— Живемо, братці! — враз повеселів голос лейтенанта.

— Воду чуете? — з надією запитав Ромашов.

— Ні, соняшники!

— А що ж у них?

— Щось схоже на воду! — лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що й у темряві світився м'яким золотом, провів рукою, вирвав кілька молодих зериив і кинув до рота. — І серцевина теж мав воду. Розкошуйте!

Вони накинулись на молоде насіння, на білу серцевину соняшників, втамовуючи і не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась полегкість, а потім сон непомітно накрив їх своїми круками.

І в сні вони висаджували мости і станції, відстрелювалися од ворога, умирали і, вмираючи, чули вибухи, ревіння волів і спрагу. Від неї й попрокидались удосвіта і побачили, що роса не відцуралась землі — поблискувала в пазушках листя соняшників і синьою імлою тремтіла вад рожевими нивами.

— Де ж тепер наші?..

І вві троє німотне поглянули на смугу придорожніх лип, у яких уже пройдавея гуркіт машии.

Зїгневені, задурманені спекою, пригнічені чадом і ревом чужих малаів, вони пізнім смерком, вибрались із неводів степу на долину, по якій хвилясто бігли покоси незгорненого пересохлого сіна. І хоч би один тобі стіг чи копичка, тільки на тому боці під Чумацьким Шляхом, як у забутій картині, з синього вечора проростає самотня хата-білянка, а біля неї дрімають кілька тополь і високий журавель. Лише молодика бракує над ними.

— Нарешті! Ось де ми вволю нап'ємось! — хрипко вирвалось у лейїеяанта, і, не шукаючи стежини, він навпростець почвалав до хати, однак через якусь хвилину зупинився біля високого куща каявни, пригнувся, повів ніздрями. — Водою пахне!

Пригнулися і Данило з Романовим.

— Ось вона, довгождана? — аж засміявся лейтенант. — Він кину на траву картуза, ліг долілиць і зручніше припав до лугової кринички, в глибину якої Чумацький Шлях струсив одну-однісіньву аірку. Кириленко наполохав її і жадібно, крекчучи і стогнучи від пасолоди, почав пити. Зараз чоловік, здається, забув про все на світі, окрім води. Зрідка він відхиляв голову од неї, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.

— Отак усю криничку можна висмоктати, — підморгнув Данилу Ромашов, скидаючи з плеча гвинтівку.

— Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.

У відповідь тільки щось забулькало.

Данило теж поклав гвинтівку на покіс, готуючись припасти до Кринички, і враз із подивом і навіть острахом помітив, скільки увібрав води чоловік — його тіло, як на подушці, підіймалось на переповненому животі.

— Так і заслабнути можна, — він плечем відтер лейтенанта від кринички. Той блаженно засміявся, перевернувся горілиць і знову засміявся.

Пили і напитись не могли. Коли ж нарешті вдовольнились, відчули, що наче сп'яніли. А після цього оп'яніння озвався голод.

— Трохи перепочинемо і потихеньку почапаємо до хати. А там люди добрі одразу ж метнуться до печі, до мисника, покладуть на стіл свіжу хлібину, поставлять борщ та кашу, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — блаженно просторікував Кириленко, підводячись і знову падаючи на траву.

— А може, там коло хати чи в хаті фашист відлежує боки і нам щодуху доведеться драпати в степи, — у тон лейтенантові відповідає Ромашов, що має привабливе, з дівочими рум'янцями обличчя, навіть спека і війна не перепалили їх.

— І це може бути, — вже похмуро згоджується Кириленко, рвучко зводиться і дивиться на той бік долини. — Коли там буде з пару машин, то наробимо шелесту! Підйом!

Підвелися, перевірили гвинтівки і, пригинаючись, сторожко пішли долиною, яка, здавалося, зібрала докупи усі пахощі лугу і степу.

Ось збоку на невидимій воді озвалися пташині крила, і тишатиша, ніби й не було, ніби й нема воєн на землі. Чому ж якійсь купці ненависних і пожадливих до всього так хочеться чиєїсь смерті? За це все наздожене своя, і скоріше, ніж могла б наздогнати.

І знову тріпотіння пташиних крил і шарудіння перестояного сіна, з якого зіскакують сонні коники.

В очах збільшуються, виростають тополі, і вже на хаті видно гніздо лелеки. На дорозі нема слідів машин, тому Данило сміливіше підходить до воріт. На просторому подвір'ї стоїть біля прикриничного жолоба віз, коло нього їдять траву довгогриві коненята, а з жолоба — по краплині скапує вода.

— Здається, ніде нікого, — шепоче Ромашов і зненацька стрепенувся, схопився за гвинтівку, а потім тихо засміявся: то на хаті підвівся сторожкий лелека, завовтузились у гнізді лелечата, але полінувалися стати на ноги.

— А що я вам казав? — підходячи до бійців, підсміюється лейтенант. — Метнуться люди добрі до печі, до мисника, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — і навіть пальцем показав, як він ударить ложкою.

— І звідки це знаття, що тут живуть добрі люди? — ніби сумнівається Ромашов, хоча так йому хочеться вірити в слова лейтенанта.

— Лелека біля поганої людини не оселиться, — впевнено відповів Кириленко і відчиняє хвіртку.

У двір вони заходять спокійно, навіть чогось прояснюються, коли перед порогом бачать старе млинове коло, а на стовпці з кілками — набакирені глечики.

— Виходить, і корівка тут є.

— От жаль тільки будити сон людей, — зітхає Кириленко, нерішуче береться за клямку і клямкає раз-вдруге, а далі вухом припадає до дверей.

Незабаром у хаті чується якесь шамотіння, занепокоєний шепіт, далі скриплять двері, і з хати озивається непривітний чоловічий голос:

— Кого там по ночах марудить?

— Своїх, чоловіче добрий, своїх, — тихо озивається Кириленко.

— Отих своїх, що по ночах коні водять? — ще більше неприязні входить у голос господаря.

Кириленко на цю мову посміхається дверям:

— Та ваші коні біля жолоба стоять і траву жують.