Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чiп­ка оцi два слова, скинув очима на Христю:

- Ось годi тобi базiкати! - обiзвався до неї: - готуй лиш краще обiдати, та пообiдаємо всi разом. Ти, Чiпко, ще не обiдав?

- Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, - з жа­лем признався Чiпка.

Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе вiн був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалiєш... Гри­цько мерщiй посунувся за стiл, на покуття, та за­прохував Чiпку сунутись ближче до його. Христя метну­лась до хлiба, до мисок, до печi. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, поро­з­кладала перед кожним, - та вже мала була сама сi­дати на ослонi до столу, - як Грицько промовив:

- Чи це б то так на суху й сiдати?.. Воно, мабуть, жiнко, в нас у хижцi й горiлка є... Ми так давно бачились з Чiп­кою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупи­нi... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не поки­не, бува?

Христя вийшла до хижi, незабаром унесла пляшку з горiлкою, поставила на столi, й сама сiла.

- Наливай, жiнко!

Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаю­чись до Чiпки, промовив:

- Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тiльки бажаємо!

- Дай, боже! - одказує Чiпка.

Потiм Христя знову налила чарку, а Грицько пiдсунув її до Чiпки. Випив i Чiпка. Тодi вже сам Грицько налив пiвчар­ки, посунув до Христi, примовляючи:

- Випий же й ти, жiнко!

Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула голо­вою - й почала їсти борщ.

Принялись до борщу й чоловiки. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив такої доброї горiлки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоцi... Чiпка, як три днi не їв... Усе йому здавалося таким до­брим, смачним; самi хазяїни - такими щирими, привітни­ми лю­дьми, що вiн аж повеселiшав трохи... З лиця спала в його туга; на лобi розправились зморшки, що як тi хвилi то набiгали, то збiгали; вiн радiсно засвiтив своїми розумним­и, темними очима й став сповiдатись...

- Так ви, панi-матко, - обернувся вiн а словом до Хри­стi, - хочете знати: чим люди виннi в моїм безголов'ї? Усiм вин­нi! Од самого малого, непримiтного, до самого велико­го, найбiльшого... Ви тiльки погляньте: як вони мiж собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог при­казав жити?.. Егеж! Вони б мали - один одного в ложцi води втопили, з лиця землi змели!..

Грицько всмiхнувся...

- Ну, що тобi до того, Чiпко? скажи менi, бога ради?.. Адже тобi вiд того нi знобить, нi грiє...

- Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрiй нам велено жити? де вона дiлася? хто її вкрав у нас? - гаряч­ився Чiпка. - Куди вона забiгла?.. га?

- А нема правди, - одказав Грицько, - то живи так, як i всi живуть...

- А як не дають жити? Що тодi?

- То все мана тiльки!

- Ой, Грицьку! ой, братiку! не кажи так... важко менi, пе­че мене таке слово...

- Не знать, що вигадуєш, Чiпко! не знать, об чому тур­бу­єшся?.. Не такий тепер вiк настав, не такi люди народил­ися...

- Що ж менi робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тiльки по­слухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?

- Знав...

- Ти чув, що її одiбрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чiп­ко, воло­дiй нею! А тепер знайшлися такi митцi, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знав нащо... На те, ма­буть, щоб перевiв її на грошi та й повiявся туди, звiдкiля й привiявся... I як, спитаєш, вiн одiбрав ту землю?.. Пiдси­пав судовикам... от i рiшенець: не твоя земля. Чiпкої То була твоя, а тепер - не твоя!..

- Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? - пита Гри­цько. - Вiн, кажуть, iнодi помага.

- Ходив. Помiг... Як п'ятдесят карбованцiв, то й помо­жу!

- Що ж ти?

- Де ж я вiзьму їх?.. Отака-то в свiтi правда! Один при­йшов, пiдсипав - i одсудив; а дай ти п'ятдесят кар­бо­ванцiв - тобi одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б нiколи не став таким, яким ви мене бачите... Хi­ба я не знаю, хiба я не чую, що про мене кажуть, ду­мають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай ду­ма­ють... кожному вi­ль­но, що хоче казати й думати!.. Тiльки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозумi­ти, що там i до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там дiється, що там витворяється, якi iнодi тяжкi муки гнiтять його, яке ли­хо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От, i волоцюга я, й п'я­ниця, й гультiпака... А я - може, кра­щий вiд них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвiса, бо мої руки до роботи не здiймаються; хай я п'я­ниця, бо в горiлцi тiльки менi й душу одвести... На чому я її одведу, скажiть ви менi?..

Рiч Чiпчина, як вода, ринула.

Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя ко­ли-не-коли зiтхала тихо та глибоко...

Пообiдали. Чiпка подякував боговi й хазяїнам.

- Знаєш що, Грицьку?

- А що?

- Чого це я до тебе прийшов?

- Скажи.

- Прийшов... чи не купив би ти в мене того хлiба, що зо­стався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жи­довi продавати не хочеться... Купи ти, брате!

- Навiщо вiн менi здався. Чiпко? Я з своїм уже управи­вся, бачу - буде з мене...

- А може, в Чiпки добрий хлiб, то на посiв би зостави­ли, - якось любенько примовилась Христя.

- Та й грошей у мене тепер катма, - бiдкається Гри­цько.

- То вiддаси,