Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Жида Оврама обiкрадено... То це нас держали аж до сьо­годнi.

- Я думала, що там?!! Хто ж його обiкрав?

- Бог його знає... Якiсь, каже, замурдованi люди... Пона­дi­вали машкари, пов'язали гаразденько всiх, та й забрали, що знайшли.

- Що ж воно за люди?

- Вiн одгадує на москалiв, бо по-московськiй бала­кали... А шкода, коли хоч, Оврама!

- От, велика шкода - жида! Однак з нас надрав...

- Нi, Христе: жид жидовi не рiвня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобi скажу, добрий чоло­вiк, хоч i жид... Нiчого бога гнiвити: вiн тобi й запоможе, ко­ли там подушне, нужда яка... Звiсно, своє вiзьме - не гро­шима, так роботою... I тепер у його на пивницi трохи не всi - за одробiток... Добрий жид. Усi його тамтешнi лю­ди шко­дують...

- Усi вони добрi, як сплять; а тiльки розплющить очi, то так i норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всi вони одним миром мазанi! Бач! А я тобi й забула хвалитись: до тебе Чiпка при­ходив.

- Який Чiпка?

- А той... що, як навiжений, ганяє по селу...

- Ага!.. Чого ж це?

- Та каже: чи не купив би ти хлiба?

- Якого хлiба? - пита, роздумуючись, Грицько.

- Не знаю... Каже - хлiб продати... А я стою собi та ду­маю: який це вiн хлiб продає, й навiщо тобi хлiб купу­вати, коли, спасибi богу, й свiй ще потроху тягнеться...

- Що ж ти йому одказала?

- Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізні­ше, як ти дома будеш...

- Ну, а вiн тобi - що?

- Каже: зайду, - та й пiшов з двору.

- Гм, - мугикнув Грицько. - От, дивiться, коли не зду­рiв парубок... З круту спився!

Розмова про Чiпку на цiм обiрвалася. Грицько став роз­питувати, чи все гаразд у господi, що робила Христя, чи здужала, чи нi?.. Христя одказувала i собi розпитувала Гри­цька: що їм казали, про вiщо розпитували, як за­держали? Перегодя трохи, Христя питає чоловiка:

- Чи не час уже обiдати? Ти з дороги - виморився, виго­лодався... пообiдаєш, спочинеш...

- Та таки й справдi виголодався. Хлiба нестало, ви­просив був краець у чоловiка, та перехопив трохи... А те­пер - немовби й теє...

Собача брехня перервала їх рiч. Христя глянула в вiк­но.

- От i Чiпка йде...

Грицько собi глянув.

- Та й обiрваний та обшматований який, господи!

- Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообiдає­мо? - дивлячись на Грицька, питає Христя.

- Нi, хай... чоловiковi втрете не забиватись... Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вiвцi пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.

Чiпка скрипнув дверима, увiйшов у сiни; собака аж за одвiрки гризе, так валує. Христя одчинила хатнi дверi.

- Та й собака ж у вас! - обiзвався до неї Чiпка. - З порож­нiми руками не сiкайся!.. Здоровi були!

- Здоровi... Iдiть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...

Христя кинулась до надвiрних дверей, одчинила їх, гук­нула на собаку, потiм зачинила й закрутила за­верт­кою.

- Що, Грицько вернувся? - питає Чiпка, дожидаючи, по­ки Христя поралась бiля дверей.

- Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Iдiть! Чiпка несмiливо вступив у хату та й став коло порога.

Йому якось i соромно стало, i страшно... Грицько привi­тався перший.

- Здоров, Чiпко!

- Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемiн­ився!.. Як одружився, тo й не пiзнати тебе!

- Чим же я перемiнився?

- Усiм... зарiс, постарiв...

- От, ще вигадайте! - защебетала Христя. - Де ж таки вiн старий?.. То вiн не поголився... то так воно здається...

- А може... Та нi: я таки тебе, Грицьку, молодшим ба­чив...

- Це так мене зостарила молода жiнка, - смiється Гри­ць­ко.

- Тiльки б i старостi... - усмiхаючись, каже Чiпка.

- Та й ти. Чiпко, перемiнився... на себе не схожий... Чо­го це ти так занепав?

- Лихо, брате!.. - зiтхнувши, одказав Чiпка й сiв поруч з Грицьком коло столу. - Кого те лихо до добра доведе?

- Що ж тобi за лихо таке?..

- Багато, Грицьку, розказувати... - ще раз зiтхнувши, одмовив Чiпка й скорим поглядом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибiлена, тепла та ясна, ти­ха та щасна, вiйнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стiни до його лиха при­хи­ля­ли­ся... На серцi в його стало так люб'язно; думки його повернулися назад - i перенесли його разом на степ; намалювали йому старою немiччю скалiченого дiда Уласа, швидкого Грицька, що на баранi їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жи­в-жив!.. Жив-жив!.. - наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Вiн болiсно всмiхнувся... Глянув на Христю... I понесли його думки на поле, мiж зеленi жита, де вiн перше зустрiвся з Галею... Жаль йому стало свого бу­валого життя, котре пестило його надiї; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким подiлитися... На очi навертал­ися - чув вiн - сльози; вiн боявся, щоб не бризнули, - та водив очима то на Грицька, то на Христю... I здалися во­ни йому такими щасливими, такими добрими, при­віт­ни­ми, що вiн незчувся, де дiвся його страх перед ними, со­ром за своє безпуття... Йому забажалося щиро, вiд сер­ця, побала­кати з ними, як з рiдними. Звiсивши на груди го­лову, в землю потупивши очi, вiн став навертати на се­бе розмову.

- Багато, кажу, - почав вiн, - розказувати... i за день усьо­го не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, - не одскiпаєшся!..

- Хто ж винуватий у вашому лиховi? - обiзвалася, глядя на його Христя. - Мабуть,чи не самi найбiльше?..

Докiр цей хоч i вколов з першого разу Чiпку, оже вiн нi зморшкою, нi поглядом не виявив того. Йому аж по­до­балось питання, так прямо вимовлене жiночими устами.

- Та трохи й сам винен, - одмовив вiн, задумуючись. - А то-таки й люди...

- Чим же люди виннi? - сповiдає Христя. Чiпка повору­хнувся. Видко, вiн не ждав такої сповiдi. Помовчав трохи, та все вниз дивився,