Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Нi, ти, Овраме, не скупися, - каже Лушня. - Хлiб, я тобi скажу, такий, що, от ми скiльки молотили, а не бачи­ли та­кого на селi!

- Та сцо хлiб? Хлiб - як скрiзь хлiб.

- Та нi! То не з тiєї землi. Це тобi хлiб з цiлини, та ще та­кої цiлини, що рокiв з десять нi рала, нi плуга не бачи­ла... Це з ситої землi хлiб, - розпинався Лушня.

Тут вони саме дiйшли до хати.

Чiпка сидiв собi в хатi, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товаришi з жидом, вiн обдивлявся тяжкою працею наскладанi стiжки. Чорнi зокола, вони уразили йо­го серце, перемчали його думки в той недавнiй час, ко­ли вiн, ще весною, назирав оцей самий хлiб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрiвся з Галею, - бала­кав, жа­ртував з нею... Коли вiн жав його, рано встаючи, пiзно ля­гаючи; в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серцi надiю вдвох се добро поживати... Тепер та надiя почорнiла, як i його колись зелене та золоте жито... Бро­ви в його насупи­лись; коло серця, мов чорна гадина, об­вився жаль...

"Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!" - думав вiн.

На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чiпка вискочив на порiг, та - як одрубав - грiзно промовив:

- Нащо ви його ведете сюди? Хлiба я не продам! Усi зди­вувалися, аж поторопiли.

- То коли не продаси, - загвалтував жид, - насцо з бу­ло мене водити? Менi нiколи, в мене сце он скiльки дiла, а вони водять!.. - Та й побiг з двору.

Чiпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похню­пивши голови, за ним увiйшли.

- Чи ти не здурiв. Чiпко? - трохи перегодя питає Лу­шня. - Такого дорогого купця та вiдiслати... Кому ж ти хлiб збу­деш?

- Я сказав, що не продаю!

- А що ж? Хiба краще, як вiн у тебе зогниє?.. Га?.. Ле­жить собака на сiнi...

Чiпка грiзно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.

- Га-га, братця! Є! гуляй! - кричав вiн, держачи обома руками пляшку з горiлкою.

- Де ти запопав? - зрадiв Пацюк.

- Знайшов, братця!

- Де?

- У шинку...

- Як же ти?

- А так... - Матня показав руками, як вiн схопив пля­шку.

Розмова повернула на iнший шлях.

- Та як же ти - чи украв, чи одняв? - допитувався Па­цюк.

- Не питай, як, а питай - чи добра! - каже Матня, ча­сту­ю­чи Пацюка.

Той похвалив. Матня до Чiпки.

- Ось на, братику, покуштуй! Ось - на! Сказано: губи зли­паються, така добра!

Чiпка випив. Випив i Лушня. Горiлка розв'язала язи­ки, почались кази та перекази...

Лушня знову пристає до Чiпки: чом та й чом хлiба не про­дає?

- Не продам я жидовi, - одказує Чiпка.

- Та кому ж ти продаси його?

- Нiкому!

- А шкода! Зогнив - так нi за цапову душу... й чарки го­рi­лки не вип'ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?

- Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофiю, як не хочеться!.. - верзе Чiпка вже напiдпитку.

- А нащо ж воно?.. Одно ж - зогниє!..

- Ну, так стiйте: пiду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч так вiддам...

- Тю-тю! То ти краще менi так вiддай, - каже Лушня. - Я знаю, як поверну. А Грицько - що? Звiсно - багатир: вi­зьме собi, поживе й спасибi не скаже...

- Другому нiкому не продам... не годиться! Далеко за пi­внiч товариство пiдбивало Чiпку кому продати хлiб - то продати, а даром Грицьковi не давати. Чiпка не згоджу­вався.

- Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупi овець пасли... Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч вiн чесно поживе мою працю, коли так судилося!

XVII

СПОВIДЬ I ПОКУТА

На другий день, рано-вранцi, Чiпка пiшов до Грицька. Нова хата, бiла, чепурна, привiтно виглядала з-за обголе­них лихою осiнньою негодою груш та рядка прут­ня­стих верб. Двiр був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лiвого боку чорнiли гряд­ки та невеличкий молодий вишник; з правого - хлi­вець, загорода та погрiб. Коло ворiт, над перелазом, бiлiв новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим ви­соким жу­равлем...

Чiпка вступив у двiр. Велика, чорна, кудлата собака ки­нулась на його з-пiд загороди. Чiпка подався назад до лiси, став випручувати хворостину. На собачу брехню ви­бiгла з хати молода, як дiвчина, молодиця - низенька, чепур­нень­ка, та й почала гукати на собаку. Собака одбiг на вгород та скавучав. Чiпка пiдiйшов до молодицi, привiта­вся.

- Добрий день!

- Здоровi були.

- Що, Грицько дома?..

- Нi, нема...

- А де ж?

- У пивницi.

- I давно там став?

- Hi, недавно... На тiм, бачся, тижнi... Нi, аж на третiм... при­їхав жид та й найняв.

- А коли вiн дома буває?

- У п'ятницю на нiч завжди буває... А це щось за знак - учора не було. Сьогоднi повинен бути. А вiн вам нащо?

- Та треба... Хочу йому хлiб продати.

- Не знаю, - каже вона, задумавшись. - Надiйдiть тро­хи пiзнiше, туди к обiду, може, вiн звернеться...

- Добре... Прощавайте!

- Iдiть здоровi.

Чiпка пiшов шляхом додому; молодиця - в хату.

Грицька справдi не було дома. Восени, упоравшись з хлiбом, вiн порадився з Христею, та й став до пивницi. Оже тепер уже вiн робив без того запалу, з яким кидався до дi­ла торiк. Вiн тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шку­ри вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печi не лежать, - чому той тиждень i не проробити, повагом та роздумуючи, та роз­глядаючи на всi боки?!

Не минуло й години, як Чiпка пiшов, Грицько приїхав.

- Чому це тебе вчора на нiч не було? - стрiла його Хри­стя.

- Та тут таке трапилось: не менi б казати, не тобi слухат­и! - одмовля Грицько.

- Що ж там таке? лихе що?

- Та щоб дуже лихе, то, дяка боговi - нi!.. Та й доброго ма­ло...

- Та що ж там справдi таке? Кажи