Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

йому, обдивляє­ться; радiє, що так добре зiйшло, росте, зеленiє, цвiте... А тут i вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряд­жена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранi­шнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усмi­хається до його своїми повними рожевими устами, - як вона гладить його веселими чорними окса­мит­ними очи­ма... Щасливий вiн!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смiттi, в багнюцi, валяється - обiрваний, об­шарпаний, як во­лоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де дiлася кобила, вiвцi, корова? Де одежа, що мати справила? де дiлася мати? куди вона пiшла? де при­клонила сиву го­лову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вiк­нами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... I холодно, й голо­дно!.. Згага хмелю запекла йому серце...

- О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив со­бi?!. - Вiн зо зла вп'явся руками в свою нечесану куштру. Поси­палось волосся; заiскрили очi... Вiн прикусив зубами губи, аж кров виступила...

Осiннє сонце сiдало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним свiтом. Як кров, чер­во­нiв захiд сонця й заглядав своїми червоними очима крiзь побитi шибки в Чiпчину хату... Чiпка качався на соломi по долiвцi.

На ту пору в хату увiйшли товаришi. Як глянув Лу­шня на Чiпку, так i покотився зо смiху. Пацюк та Матня стоять у порога та тiльки дивуються.

- Чiпко! - гукнув Лушня. - Чи ти, бува, не збожеволiв? Яко­го ти бiсового батька качаєшся та рвеш на воловi волосся?

Несподiваний регiт схаменув Чiпку.

- Братику! - мовить, як дитина, - хоч чарочку... хоч ка­пе­ль­ку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити менi... пи­ти!

- На та пий, дурню! - гукає Лушня, подаючи йому пля­шку горiлки, в кварту мiри.

Аж затiпався Чiпка, ухопивши обiруч пляшку. Прило­жив вiн її до своїх попалених смагою, замазаних кров'ю гу­бiв та дудлив нахильцi, як воду.

Матня побачив, та й собi затрусився... Кинувся на Чiп­ку, та ну однiмати.

- Ну тебе к лихiй матерi! От, дивись: нi капельки не ки­не, луципер!

Та за пляшку... Чiпка не пускає та молить:

- Ще братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч ка­пель­ку!.. ду­шу проквасити...

- Та ну тебе к бiсу!.. От, опiяка!.. Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п'явка до тiла... Матня не вмiв кидати горiлки другим. Чи давали чарку, вiн ковтав її до ка­пельки; чи осьмушку, вiн заливав нею горло не од дихаюч­и; чи пiвкварти, кварту, - вiн тяг, поки хватало духу, а перевiвши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посу­дина...

Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регiт, крик... Сонце зовсiм сiло; насувала на землю нiч, закутана в чорнi хмари, й усе робила темним... А вони, в темнiй ха­тi, як ви­ходцi з того свiту, свiтять п'яними очима, кри­чать, регочу­ться - забрала Чiпку горiлка: кров ударила в голову, вiд пекучої згаги одiйшло його серце. Веселий, пi­дводиться вiн, гукає:

- До шинку, братця! до жида!

- Шкода до жида... Жид не повiрить! - на те йому Лу­шня.

- Як, свиняче ухо, не повiрить? Як я йому всю свою ху­добу пропив, то й нiчого?! А його, iродового сина, осьму­шка горiлки вдавить?..

- Та вже чи вдавить, чи нi, а не повiрить! - глухо, з про­тягом каже Пацюк... - Уже краще пiдняти, де легко ле­жить...

- Украсти? - грiзно запитав Чiпка й скоса глянув на Па­цюка; а далi повiв очима на Лушню з Матнею, нiби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?

Лушня не загаївся.

- Атож! - одказує. - Чим усилковуватись та просити па­рха, то вже краще своїми руками добути та погрiтися...

- Та й справдi, що погрiтись, - пiдхопив Матня, - а то опу­хнеш з холоду...

Чiпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. "Украсти?.. - думав вiн. - Добре дiло вкрасти... При­йшов, узяв чуже - i є в тебе... Чого ще?.. Одно тiльки... Там оглянуться, кинуться шукати злодiя... проклинати­муть... От i в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою до­лю... щоб вони не дiждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Проклятi!.." - Та як гуконе на всю хату:

- Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга повi­рить, а може, знайдеться добрий чоловiк, почастує... У-ух!.. тяжко менi... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..

I давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону - на всi боки... То­вариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не до­став Чiпка.

- Та ну тебе к нечистiй матерi!.. - скрикнув Лушня, як увiр­вав його по плечi Чiпка... - Мов безмiном удрав! Ви­й­шов би на двiр та об причiлок i гамселив, скiльки зду­жав!..

- Бережись, - кричить Чiпка, - укладу! Як муху роз­давлю... - Та, повертаючись на однiй нозi, - одно руками ма­­хає, як вiтряк крилами...

Товаришi зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, - насилу положили на долiвку. З побитих вiкон вирвався несамовитий регiт, га­рмидер - i розiслався по глухому подвiр'ю...

Розбудженi собаки стали валувати...

- Чи ми ще довго отут серед ночi сидiтимемо? - як стих трохи регiт, питає Лушня. - Ходiм уже куди-небудь, чи що?

- Егеж, еге! - одказали Пацюк з Матнею разом.

- А знаєш, Тимофiю, куди ходiм? - перегодя трохи, веде рiч Пацюк. - До пана!.. Вiн чоловiк добрий, хоч i пан: надi­ляв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворi були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повнi...

- Гляди лиш, щоб на бантинi не завис! - призро гляну­вши на Пацюка, увернув Чiпка.

- Чого?.. Та я там усi входи й виходи знаю, - одмовля той.

- Там комори лихенькi, - крiзь зуби процiдив Лушня: - За нiч можна полагодить...

- Може, на яку кварту перепаде вiд жида, - кiнчає Мат­ня.

У хатi затихло. Сидячи коло Чiпки на пiдогнених но­гах, усi мовчали. Чiпка, вибившись з сили, лежав, як соло­ми куль, важко дихав... Тiльки його сап розбуджував сон­ну те­мряву, що насупилась над землею. А на думку наверну­вся Порох з своїм переказом. Устала перед ним цiла панська облава на правду. "А справдi" - дума Чiпка... - Он вони що ро­блять!.. То їм i можна?.. Чому ж нам не мож­на?.. Гидко тiльки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж