Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Пуста городина, лихий тин, кривi ворота, необмазана хата з побитими вiкнами, - неприязно кинулись у вiчi й образили Грицькову хазяйливу натуру... Вiн з докором i разом з жалем дивився на Чiпчине добро...

- Господи, боже! доживеться ж чоловiк от до сього?! А все - своя воля...

Грицько став коло хати. Дверi були зачиненi й защеп­нутi. Вiн подивився кругом хати, глянув на тiк, - нiг­де нiког­о не видно, тiльки стiжки чорнiли в току. Грицько пiдiй­шов пiд вiкно, заглянув у розбиту шибку. На полу ле­жало три чоловiки, спали; на лавi Чiпка – чет­вер­тий.

- Чiпко! Чiпко! - гукнув Грицько.

- А хто там? - перший прокинувшись, питає Лушня.

- Збудiть менi, будь ласка. Чiпку.

- Нащо тобi? - пита, потягаючись, Лушня.

- Та я до його за хлiбом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чiпку.

- Чiпко!

- Чого?

- Чоловiк за хлiбом приїхав.

- Ага-а, - промовив Чiпка й хутко скочив на ноги. - Здо­ров, Грицьку!

- Здоров... То це ти так кочуєш?!

- Отак, як бач!

- Чому ж ти хоч вiкон не повставляєш? Холоди нахо­дять.

- Доброго молодця кров грiє, - одмовив за Чiпку Лу­шня.

Чiпка вийшов у сiни одчинити дверi. Лушня став будит­и товариство.

- Уставайте, братця, грошей лiчити!

- Яких грошей?

- Чiпка продав хлiб.

- Кому продав?

- Чупруненковi Грицьковi...

- А дорого?

- Не знаю.

Пацюк та Матня попiдводились, терли спросоння очi, по­зiхали.

- Я, мабуть, недоспав, - каже Матня, - бо голова щось бо­лить. - I знову лiг.

- Тим тебе й обдуло, як бокла, - докоряв Лушня. На той час Чiпка увiйшов у хату.

- Ходiмо, братця, поможемо чоловiковi хлiба наби­рати, - каже до товаришiв.

- Ходiмо. Чув, Якиме? Вставай, та ходiм! - гукнув Лу­шня. - Зате ввечерi - он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня пiдвiвся, давай знову протирати очi та потягатись. А далi - й вiн, нехотя, встав; усi разом потягли до стогiв.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слiд, по-ха­зя­й­сь­ки. Поїхав Грицько.

- А за що продав. Чiпко? - питає Лушня.

- Нi за що.

- Як нi за що? - усi разом скрикнули.

- Так... подарував...

Товариство замовкло, посхиляло голови.

- Оттуди к лихiй годинi! - сумно промовив перший Лу­шня.

- А жид, бач, купував - не продав, - й собi процiдив сум­но крiзь зуби Пацюк.

- Бо жид! - гостро одрубав Чiпка.

- От тобi й раз! от i погуляємо... чортового батька!.. - чу­хаючи потилицю, блеє Матня. - Краще б було мене не бу­дити, хлопцi... А то - тiльки сон перервали...

- Жид - та давав по трояку од копи, - знову Лушня, - а це й свiй чоловiк, та на дурницю звик!.. Оттаке!

- Таке, як бач! - коле Пацюк.

- А-а-а... - позiха, потягаючись, Матня: - i навiщо було бу­дити?!

Чiпка зиркнув на товариство очима, поблiд на виду...

- Ви на мене, братця, як я бачу, гнiваєтесь, - сам себе зде­ржуючи, обiзвався вiн до товаришiв. - Так треба було... От вам i все! жидюзi я не продав нi за якi грошi, а товарише­вi - так вiддав...

- А ми ж у тебе що, - каже Лушня, попустивши поводи серцевi... - Хiба вже ми й не товаришi?.. Чому ж ти нам не вiд­дав? Ми б самi його продали...

- Жидовi!

- Та там би побачили - кому...

- Чоловiк, - тягне Чiпка далi, - чесно поживе, добрим сло­вом згадає... А жид - що?

- А тепло ж буде вiд того доброго слова? - щипає Па­цюк.

- Тепло! - вже грiзно одрубав Чiпка, а далi, нижче спу­скаючи голос, каже: - Я знаю, що моя праця не пропаде ма­рно, а доведе її добрий чоловiк до розуму...

- Оттуди к лихiй годинi!.. Оце так!.. От тобi й погуля­ли... - одно бубонить Матня, присiвши навколiшки та взя­вшись ру­ками за одутлi щоки.

- Не ждали ми. Чiпко, вiд тебе такого! - дошкуля Лу­шня.

- Якого?

- Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усi поприсi­да­ли на току, та, як хижi вовки, очима свiтили. Один Чiп­ка стояв, обпершись спиною об не-добратий стiг, - та сумно позирав то на товаришiв, то на цiлi стiжки, то на шлях - чи не їде Грицько. Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.

- Отак-то ти нас обвiв, дядьку? - обiзвавсь до його Лу­шня.

- Як?

- На дурницю, кажеш, хлiб возиш?

- На дурницю? Гм... Дарованому коневi в зуби не дивлят­ься...

- То ти нас хоч молотити вiзьми, по карбованцю од копи, - шуткув Пацюк.

Усi засмiялися; Грицько й собi; один Чiпка мовчав...

- Годi, братця, не знать що торочити, - обернувся вiн до товариства: - нуте лишень чоловiковi поможемо хлiб до­би­рати, бо час не стоїть!..

- Нехай же сам i забира, коли поцiнно купив, - каже з до­кором Лушня.

- Тимофiю! - грiзно глянувши, гукнув Чiпка. - Або до ро­боти, або з двору! Я прохати не стану...

Лушня зiтхнув, а все-таки пiдвiвся, полiз на стiг; другi, глядя на його, й собi прийнялись за дiло... Одначе робота в руках не горiла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повiз Грицько додому. Лу­шня пiшов за ним слiдом.

- Дядьку!

- Агов?

- Ви вже нам хоч за помiч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.

- Що ж я вам перекину?

- Та хоч карбованцiв п'ять...

- А де ж тi п'ять карбованцiв - на смiтнику знайдеш?

- А хлiба хiба трохи? Адже кiп бiльше тридцятка буде...

Грицько мовчав.

- Ну, хоч три карбованцi на нас трьох! Хай уже Чiпка по­дарував - його воля...

- Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тi­льки прохатиму вас - помогти молотити.

- Молотити? - весело скрикнув Лушня. - Добре!

Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб'ємо!

- То я ще й могоричу поставлю, - домовляв Грицько.

- Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощiв вiн штовхнув Матню, котрий прослав пiд стi­жком кiлька снопiв, лiг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути.

- Не