Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Нi, Чiпко, не куплю: не треба менi! Чiпка задумався; очi потускнiли; вiн потупив їх униз... Оже швидко журли­ва думка промайнула; очi знову заiскрили - i вiн, наче зрадiв­ши, твердо промовив :

- Ну, коли ж не купиш, то так вiзьми!

- Нащо я в тебе вiзьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тiльки один хлiб i зостався; а я, слава богу, не те­рплю ще нужди!..

- То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Вiзьми, брате, пожа­лiй моєї працi! Ти чоловiк добрий, я тебе змалку знаю... Па­м'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш дiда?.. Вiзьми! Я тебе люблю й твою жiнку люблю... Увiйшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привiтали, як рi­днi; моє серце, мою душу одiгрiли... Вiзьми, Грицьку, про­шу я тебе...

- Про мене... - одказав, мов нехотя, Грицько. - Коли вже тобi так хочеться, то й заберу. Тiльки, знаєш що. Чiп­ко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих лю­дей хлiб заробляє, сердешна...

- Мати... мати,.. - забубонiв Чiпка й насупив брови. - За матiр не кажи... Хто його знає, хто з нас бiльш винуватий...

Грицькiв докiр дуже вразив Чiпку. Вiн замовк, по­тупив очi в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

- Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? - спи­тав уже з-за дверей.

- Добре. А може, ще й сьогоднi над'їду, - коли справа справна - Чiпка пiшов. Грицько, пiдославши свитку в голов­и, лiг на лавi спочити. Христя поперемивала посуду, по­прибирала; сiла на полу, коло печi, за гребiнь прясти мич­ку. У хатi було тихо-тихо, аж мов важко, тiльки -чут­но бу­ло, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зiтхала... Христя думала про сього­ніш­ню роз­мову з Чiпкою. Думки обступили її, повили, як сивi тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робiть, мов, що знаєте; несiть, куди хочете!.. I здавався їй Чiпка не та­ким гультiпакою та воло­цюгою, яким його люди взи­вали, яким сама вона його щи­тала до сього дня... Скри­вджене з самого малку, її сирiтське серце догада­ло­ся, що Чiп­ка - не такий... Не гультiпака - ли­хий чоловiк; гультi­пака - зло людське, неправда людська! - казало їй серце... У Чiпки й серце добрiше, й душа чистiша... А що вiн п'є?.. То його лихо п'є... недаром вiн хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи мiж такими людьми, що ко­жен тiльки й дума: як би менi та менi, як би кого обi­драти, ошукати? Брати рiднi, сестри - першi вороги мiж собою...

- А правду казав Чiпка, - промовила вона вголос, аж Грицько вiд дрiмоти прокинувся.

- Яку правду? - позiхнувши, питає вiн. Що немає мiж людьми правди, що живуть вони не по закону!

- Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й вiри дiймає...

- Як же не дiймати, коли воно так i є?..

- Як так?

- А так! От хоч би й я... Якби люди по правдi жили, чи терпiла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що при­йшлось витерпiти? Чи розкотилося б добро сирі­тське? Ко­ли б вони по правдi, а не по кривдi жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по лю­дях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрiвшись з тобою, й вiк звiкувала...

- Своя сорочка ближче до тiла...

- Ото ж то й є... Усе - коли б собi та собi; а про сирiт та безталанних - нi гадки!.. Хай сироти гинуть...

- Хто ж тобi стане дурно чуже добро доглядати? - запи­тав Грицько.

Христю - як хто голкою укольнув... Зляканим по­глядом вона глянула на його: вона нiколи не ждала тако­го вiд Грицька...

- Невже ж би й ти так зробив? - не спускаючи очей з йо­го, вона прямо запитала.

Грицько оханувся i, подумавши, одказав:

- То що ж, що я б не зробив? - другi б зробили. Та чого це ти так прискiпалась до мене? - перемiнивши свiй ла­скавий голос, уже вiн запитав Христю, та й собi гостро глянув на неї.

Христя сидiла на днищi блiда,сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вiчi. Голова її схилилася трохи набiк; нитка в однiй руцi, а починок у другiй - зако-лiли... По виду можна було бачити, що вона, хоч i дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вiчi, та нiчого не бачи­ла; думка її десь далеко-далеко носила...

Грицько помiтив; серце в його якось болiсно тьохну­ло...

- Христе! - гукнув вiн.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...

- Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чiп-чинi го­лi п'яти?..

Чи вiд того, що вона нахилялася, чи, може, й вiд того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й по­гнало кров у голову, тiльки зблiдле до того лице Хри­стине зразу покрилося червоним заревом...

- Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. - переводячи дух, усмiхаючись, веселенько обiзвалася вона до Гри­цька, щоб покрити усмiхом свiй недавнiй смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одiйшла, тiльки притаєне легеньке зiтхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нага­дували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Гри­цько не обзивався. Спустивши з лави ноги, вiн почав у кишенi шу­кати люльки. Налапавши й ви-тягши люльку, довго вiн довбався в нiй протичкою, потягаючись та по­зi­ха­ючи; по­тiм вибивав об лаву згар...

- Пiти лишень покурити, - мнучи тютюн у жменi й держачи в зубах люльку, каже вiн, - та подивитися на вiз... чи добрi осi? Бо завтра справдi гулянками, може, хлiб пере­везу...

Грицько пiшов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.

- Що це справдi зi мною сталося?! - сама себе запита­ла, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пiсню на всю хату... У голосi її почулися сльози, журба; по­ви­ва­ли вони хату й Христю; вона голосом виводила свiй сум тя­жкий, а рукою - нитку за ниткою...

У недiлю, тiльки що вийшли з церкви та пообiдали, зараз Грицько запрiг своїх пару бикiв,