Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

запеклiй душi. Не замерла вона й у ду­шi Тимофiя Лушнi. Бували такi години, коли вiн, згадую­чи свої вчинки та безпутне життя, сам собi думав: "А мо­же ж, воно й грiх так робити?.. Може, за все те оддячи­ться, хоч не на сiм, то на тiм свiтi!.." Страшно йому ставало й разом тя­жко, соромно. Тодi вiн, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь у мученiй душi, прихилився до скляного бога: привчився горiлочку вживати... Помiтили раз його п'яним, - вибили добре на конюшнi, прогнали з горниць, наставили кучером. Це бу­ло лiт за двоє перед волею. Йому було тодi лiт двадцять...

На станi - вiльнiше трохи, нiж у горницях. Та - що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут - хоч i бачать панськi конi, то нiкому не скажуть... Передньої покинути не можна; а з станi - коли не вдень, то вночi ви­рвешся... Лушня встряв у шинки. Там вiн зазнався з Мат­нею i Пацюком. Цi - теж повиростали в неволi. Хоча вi­льнi степи та широке поле, де вони влiтку скот пасли, одводили трохи їх замлiлi душi, зате зимня пора наляга­ла на їх плечi важкою вагою й давила обох... до горiлки! Поробились вони п'яницями, волоцюгами, злодюгами... У шинку по­бра­талися з Лушнею. Побра­та­ли­ся - i таємна крадiжка, схови та перехови, та нiчнi про­пої накраденого стали їх товариською роботою...

Мучились-мучились пани з ними, та не дiждавши й тих двох рокiв, що крiпаки повиннi були одробити пiсля волi (а роки тi здалися довгi-довгi, тяглися вiками!) - повиганя­ли їх з двору на всi чотири...

Не маючи нi землi, нi оселi, нi пристановища, - нi пiд собою, нi за собою, нi перед собою, - як вiльна птиця в полi, як дикий звiр у борi, - хлопцi розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити, заховатись ча­сом вiд ли­хої години?.. Ще пiд будень сяк-так: де-небудь на роботi: в жидiв дрова рубати, в людей молотити, вiя­ти, косити... А як вечiр настане, або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч пiд греблю!.. Нiде при­тулку немає, нiде при­стати, спочити. У селi двi мiсцини некупованi. Одна - вули­ця, друга - шинок... Тiльки на вулицi небезпечно. Ляжеш пiд тином спочити - собаки стягнуть; посеред вулицi - на­їде хто, а хоч не наїде - воло­снi пiднiмуть, запруть у чорну, подумавши, що п'я­ний... Зостався - шинок... I за шию не ллє, й тепло, й лю­дно... Є де, хоч не розкiшно, спочити пiд лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспiвати, випити... Став i на­шим хлопцям шинок рiдним батьком, горiлка - матiр'ю. В шинку вони мали собi захист, при­тулок; чарка горiлки стала їх порадою й одра-дою... Шинок нiколи не пустує: то той, то другий... I нашi хлопцi тамi, Як перепаде чарка горiлки - за упокой раба божого, за здоров'я наро­джено­го, або й так по пригодi, то й добре! Веселий спiва вiн, ко­ли спiвають тi, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що нi роботи, нi в шинку нiкого, а в самого нi крихти хлiба, нi шага грошей - їсти, аж шкура болить, випити - аж за серце ссе... не грiх тодi й пiдняти, що легко лежить!..

З оцими-то злодiйкуватими ледацюгами, гультi­паками зазнався Чiпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрiв вiн їх раз, удруге... як частував кожного, хто пi­двертався пiд ру­ку; вони зараз же таки й втерлися його в това­риство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; роз­ка­зу­вали йому своє бiдолашне життя, ро свою гiрку долю, привернули йо­го жалiсне, тепер рроюжене неща­стям, серце - i потовари­шу­ва­ли... Цiлий день п'ють та гу­ляють по шинках, гуляють юдi й за пiвнiч, а перед свiтом iдуть до Чiпки висиплятись. Виспляться, викачаються, вiзь­муть з собою Чiпку та з до­бра його що-небудь, - та знову в шинок... Так кожнiсi­нь­кого дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та пла­кала, та вговорювала Чiпку; потiм того - лаяла, ганьбил­а; а далi - бiгала в себе по вгороду, по вулицi та кри­ча­ла-репетувала:

- Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя бiдна го­лiвонька... Тепер же менi все одно, що з мосту та в во­ду...

Стрiвають люди, жалкують, розпитують...

- Та як же?.. як же?.. - розказує кожному з плачем Мо­тря: - любий та милий був, а то ж зразу... на тобi, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу - Свитку пропив, одежу всю - в однiй сорочцi, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вiвцю пропиває... Та й товариство пiдобрав пiд пару - волоцюг зо всього свiта... Боже мiй! що ж тепер робити менi, бiднiй?..

- Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, - [радили] люди Мотрi...

- Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. - плаче Мотря. - Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю... гiрким­и докорами очi вибиваю... Та що з того?.. Сказано: як об стiну горохом!..

- То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холоджниiй! Витверезвиться - опам'ятається, а то ради, - йому вже памороки забило...

Послухала Мотря людської в волость. Узяли Чiпку п'я­ного, силомiць посадили в чорну. Незчувся, як i за­снув...

Надвечiр оглянуться товаришi - нема мiж ними Чiп­ки. Увечерi пiшли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

Iде Чiпка додому... У головi - хмiль; на серцi - зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

- Яка вона тобi мати? жалiтися на сина?! Хто назве її пi­сля сього матiр'ю? Садовiть, мов, сина в чорну: через його менi життя немає!.. Де се воно таке на свiтi видано?!

Не йде Чiпка - летить додому; не лише - огнем паше i, як скажений бик, налiтає на хату... Брязь! - одно вiкно... Дзень! - друге... Посипалось трете... Грюк! ногою в дверi... Полетiли й дверi в сiни. Мотря з переляку залiзла на печi аж у куток... Убiг Чiпка в хату, кричить:

- Де вона?.. де стара вiдьма?.. Чи не замiж, бува, забажал­а?.. Може, бахурiв навести заманулося?.. То щоб син не перечив, - у чорну його!..

Уразили такi гадючi слова материне серце. Як під­стрелена горлиця тiпається-б'ється, тихо туркоче й сто­гне: так мати затiпалась на печi в куточку, та стиха, гiрко промовила до сина:

- Побiйся, Чiпко,