Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний
Коли це - увiйшов у хату Якiв Кабанець.
- А що це. Чiпко? I ти вже?.. - обiзвався. - Вип'ємо, значить?
- Вип'ємо, - понуро одказав Чiпка. А далi смiлiше: - вип'ємо! - А це вже гукнув на всю хату: вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мiзок у лобi закрутився!
Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу...
Тут уже й другi промовились. Слово по слову, чарка по чарцi - полилася з ротiв розмова, а в роти - горiлка,- Пiдоспiли ще людцi. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дiд, кремезний ще нiвроку... Його скрiзь по селу знали, як чоловiка письменного: вiн завжди,було, на криласi спiває, посеред церкви апостола читає... А на язик собi вдався балакучий, а надто за чаркою... Талюбив-таки й випити. Бувало, у недiлю, пiсля обiду, прийде у шинок, та й почне теревенi точити, та все по-письменному, по-церковному... Зiйдуться в шинок людцi розважитись, з людьми посидiти, побалакати; вiзьмуть пiвкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати - i дiда не минуть. Тодi вiн хоч до свiта вже [буде] сидiти та брехати, аби слухали. Iнодi, було, насмiшить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, - а все-таки чаркою не минали нiколи. I Кулик щонедiлi, щосвята в шинку.
Придибав вiн i тепер. За ним - другi, третi. Засiли кругом столу коло Чiпчиної горiлки; п'ють собi, патякають, люльки цмолять. Найбiльше там було дворових. Випущенi на волю, як птиця, без оселi, без землi, без притулку, - вони шукали собi оселi по шинках, щоб швидше скоротати тi тяжкi два роки, котрi вони повиннi були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горiлцi киснути, її п'яним хмелем пiдсолоджували своє гiрке життя: не покинути ж було своєї втiхи тепер! I вони мерщiй кидали панськi двори та ходили вiд шинку до шинку. Коли не було за що випити, пiджидали - може, хто пiднесе чарку-другу. Шинкове панiбратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, - Чiпка не обминув i їх чаркою...
Як пiдпили вже, то той заспiвав з п'яних очей, той бiдкався, - куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чiпка не дослухається. В однiй сорочцi, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навiжений...
- Що це воно за знак. Чiпко? - питає його Кабанець, коли Чiпка знемiгся трохи: - ти ж, мов, до сього дива не теє?..
- Не вживав? - Нi!.. А тепер буду...
- Чого ж це так?
- Бо нiгде немає правди... немає добра... i землi нема... пропала! Ну й гуляй!
- Та де ж твоя земля дiлася?..
- Де?.. взяли.. одняли гаспидськi п'явки... пропала!.. А земля пропала - все пропало.
- Так, так, - пiдхопили двораки: - без землi - що?.. Без землi - життя нема!
- Риба без води, а чоловiк без землi - гине, - увернув Кулик по-письменному.
- Егеж, еге... А коли так - пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляється! Без землi... все по боку! Нащо воно? Навiщо тепер корова, кобила, вiвцi?.. Га?.. Навiщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! - Та, бух! по столу кулаком...
Стiл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навiть упала додолу, пiд стiл, та нiхто не полiз її доставати: всi задивились на Чiпку... А вiн знову за своє:
- Дядьку Якове! Нiхто не зна... о-ох! нiхто не зна... Проклятi! П'ятдесят рублiв хотiли за землю.... Не в землi сила, не в землi вона була... нi! Земля - що?.. Земля!.. Хлiб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землi - усе пропало... усе! - Чiпка придавив на останньому словi, повiв грiзно по хатi очима, заскреготав зубами, положив на стiл руки, схилив на них голову - та й притих...
Люди дивувалися, поглядаючи на Чiпку, - дивувалися його непевним речам, а проте пили його горiлку, поки до каплi випили. Тодi дехто давай рушати.
- Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на ногах, один крiпак до другого, що сидiв та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... - Чув, Микито? рушай!
- Пiдожди трохи, - одказує Микита.
- Чого?.. Ходiм, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лiчити, дарма що вiн по-письменному балакає...
А Кулик глянув на крiпака, похитав головою i залепетав :
- Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сата-наїл заздрив. Согрiши Адам з Ївою... нехай царствує!.. Людiє! од слуха зла не убоїмся...
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже рiч не про Йосипа, устав, вийшов за сусiдом з хати... Хто тверезiший, собi став за шапку братись. А зосталися самi п'яницi. Той харчав, звалившись пiд лавкою; той сидiв, обпершись спиною об косяк вiкна, та здригував - замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'яницьку пiсню - чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"...
Аж перед свiтом приплiвся Чiпка додому, ледве на ногах стоячи - п'яний-п'яний, п'янiший землi...
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...
- Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чiпка сiв на лавi, схилив голову...
- Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тiльки грошi, та й те...
- Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навiщо все, коли... у-у... у... - завiв на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвiтив повними слiз очима.
Материне серце мов хто в жменi здавив... Давай вона його умовляти:
- Навiщо це ти, сину, сам собi лихо робиш? Це ж ти сам себе з свiта зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землi кiлька лiт, та хлiб їли... й тепер не сидiтимемо без його... Ти тодi малий був, - сама пучками та ручками заробляла, - та не померли з голоду... А тепер - не те, що тодi!.. Тепер i ти заробиш, i я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!
- Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нiчого - анi-нi!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! I добро й душа пропала... бо немає правди на свiтi... немає мiж людьми... Тепер моє щастя - ось-ось було, та...