Південний комфорт - Загребельний Павло
Де ж узялися ці? Вона вже давно відчувала, як поволі підточується її стійкість, тому, лякаючись впокорення, втікала від Твердохліба, бунтувала, її роздирали сумніви й вагання, а душа рвалася кудись, і серце хотіло любові цього мовчазного, несміливого чоловіка.
А він думав і не думав про неї — просто жив нею тепер, як самим собою, і це понад усе. Ось жінка — і в ній весь світ, і немає нічого довкола, все тут починається і кінчається, о, якби це тривало вічно, якби зупинилася ця мить, цей захват і забуття!
Поки не було цього, міг одним порухом руки відігнати від себе звабу, жорстоко розтерзати всю фальшивість у собі, відродитися, повернутися до первісної чистоти, до тих днів, коли ще не бачив її, не знав, не... Бути нещасним, але чистим — як це прекрасно і яка полегкість для душі!
Злякався цих думок (адже не був тепер вільний і ніколи не буде вільний!), промимрив щось до Наталки про те, що вони неодмінно одружаться, мають взяти шлюб, повинні конче це зробити. Ціна впертої легковажності.
Наталка не хотіла чути ні про яку ціну.
— Просто будь,— попросила вона.
— Я вже є.
— Тепер мовчи.
— Мовчу.
— Подивися на мене.
— Тільки це й роблю...
— Відвернися.
— Не можу і не хочу.
Тоді вона несподівано розридалася, і він розгубився, злякався, спробував її втішити, але вона випручалася.
— Не треба!
— Але ж ти...
— Це не я... Твоя дружина!
— Моя дружина?
— Може, вона вмирає, а ми...
— Вмирає? — він мало не розреготався. Пояснити Наталці, що Мальвіна живіша за живу воду з казок і за всі ВІА !, докупи зібрані? Розповісти, яка це жінка? З тих жінок, що безжальніші за трибунал. Егоїстки, які ніколи не притримують за собою дверей, ідуть на тебе, як на дим, як на стовп повітря, не прощають бідності, немодного одягу, відсутності впливових знайомих. Говорити таке про Мальвіну недостойно. А він сам? Які високі цноти виказує? Тому знов уперто завів своє:
— Ми повинні одружитися.
— Не знаю, нічого не знаю!..
— Як то ти не знаєш?
— Хіба ми зможемо наблизитися до нашої молодості?
— Треба про твою тільки. Бо моя далеко, недосяжна і неосяжна. Але твоя з тобою. Вона не може бути іншою, вона тут, присутня, суща...
— Це тільки здається... Я старіша за тебе. Ти просто нічого не розумієш...
Він розумів і не розумів. Наблизитися цо молодості. До своєї незмога, але до чужої... Чи не в цьому причини всіх захоплень, запізнілих кохань, розладів з життям, незбагненних бажань і вчинків часом безглуздих? Молодість — єдина цінність. Коли її поривчий чар з тобою, тоді цілий світ твій, і ціле життя, і ти впевнений, що витримаєш усі удари, знесеш випробування долі, ти живеш життям молодості, чужий страхам, повний надій, нічого не маючи, зате володіючи найціннішим даром — відчувати власну силу.
Наталка раптом стривожилася.
— Боже, що з нами? Я проклену себе! Вже пізно, тобі треба йти...
— Пізно — яке це має значення? Наталю!..
— Іди, йди! Який сором, яка ганьба!
Вона майже випихала його, сама натягала на Твердохліба мокре пальто, тицяла капелюха.
— Швидше, швидше!..
— Як же так? — бурмотів він.— Ми не встигли поговорити... Нічого не...
ВІА — вокально-інструментальні ансамблі.
— Потім, потім!
— Нам треба... Коли ж ми тепер зустрінемося? Наталю!
— Не знаю, нічого не знаю! Йди! Потім!
Він пішов у темряву й дощ, ніс з собою її дух, аромат її волосся, звук її слів, і все було таке реальне, що доторкнувся б рукою, але вже не доторкнешся.
Ключ йому в руках витанцьовував так, що Твердохліб насилу відімкнув двері своєї — не своєї квартири. Все спало, тільки в темних нетрях між книжками, картинами й бронзою никала ніжним привидом теща Мальвіна Вітольдівна.
— Що з вами, Теодор?
Вона нервово запалила сигарету, привид віднайшов делікатне втілення, мокра незграбна Твердохлібова постать видавалася грубо-недоречною поруч з беззахисно-ламливою постаттю Мальвіни Вітольдівни.
— Щось замість нічого, Мальвіно Вітольдівно, а може, загибель богів.
— Мелодія здатна вивести і з найглибшого відчаю, Теодор, повірте мені.
— Мелодія? Вона не може бути безконечною! Безконечна мелодія — це образа гідності самої мелодії...
На слові "гідність" він спіткнувся, згадавши, все згадавши: Мальвіну і свій шлюб, і свою чужість серед цих людей. Чиєю помилкою був цей шлюб? Тепер це не мало значення. Все життя ми спокутуємо гріхи свої й чужі, не розбираючи. Хтось сказав, що є три справи, починаючи які, ніколи не знаєш, чим вони закінчаться: любов, кар'єра і революція. Твердохліб ще не знав, чи в нього справді любов, чи тяжке (а може, легке?) затемнення, не знав, що думає Наталка, але мерщій прагнув очиститися, віднайти видимість душевної рівноваги бодай у визнанні своєї провини перед Мальвіною (хто кого втратив і хто має шкодувати?).
Він скинув пальто, недбало опустив його на підлогу, вдихнув теплий пахучий дим од тещиної сигаретки, обережно поцікавився:
— Мальвіна ще не спить?
— Я ждала тебе, щоб... Бачиш, Мальвіна заночувала у подруги на Воскресенці... Вони там сьогодні збиралися.? Ну, вже пізно... вона подзвонила...
Перед ним хотіли виправдатися — в чому? Він сам хотів цього. Вже не вперше Мальвіна ночувала "у подруги", і він ніколи не допитувався і не надавав цьому ваги Бо ж — паралельне існування. Але сьогодні він мав сповідатися, він був зобов'язаний це зробити... Зобов'язаний... Щось замість нічого... Невже ж тільки щось? А коли справді любити, щоб знати, і знати, щоб любити?
Він доспав ту ніч уривками, без сновидінь, ніби в сірому свинці, вранці побіг на роботу, цілий день товкся зі своєю безконечною справою, яка розповзалася щодалі дужче і саме в тих місцях, де вони намагалися її зшивати, і в тому тяжкому службовому борюканні поволі зникала його нічна рішучість поговорити з Мальвіною, відкритися їй у всьому, відважно заявити про... Про що ж? Про їхнє відчуження і про ненависть, яка росте отруйним зіллям не сіяна, не поливана й не плекана? А хіба Мальвіна про це не знає, і чи не вона перша занурила своє пещене обличчя (найдорожчі косметички Києва дбали про нього!) в це зілля? Окрім того і передусім — Наталка. Хто він для неї і що він для неї — хіба він знає? Згадав, що саме в цей день Наталка в завкомі приймає виборців. Твердохліб став дзвонити туди, але телефон чомусь не з'єднувався, так ніби між правим і лівим берегом Дніпра відстань була, як між берегами океанів, коли ж додзвонився, то вже ніхто не знімав трубки, було пізно. Пізно для всього: для радості й для смутку, для визнань і каяття. Йому стало соромно за свій вчорашній намір каяття перед Мальвіною. Ніщо на світі не повторюється: ні добрі наміри, ні буйні мрії, ні суєтні засліплення. А коли й повторюються, то тільки собі на шкоду. Напнута тятива лука. Йому слід було ждати знаку від Наталки. Заспокоїтися і ждати.
Хоч який уже тут спокій!
Він так і не побачив Наталки після того вечора найбільшої його радості і найбільшої туги. Вона подзвонила і сказала про ДТЛ, про "Південний комфорт", пообіцяла, що буде там у червні,— і це все, що він мав за останні місяці. Винагорода й відплата за його настирливість, за його захвати і страхи. Людина оточена страхами, обкутана ними, як нічною темрявою,— одні признаються самі собі, інші мовчать, приховують, виставляють перед себе, мов щит, то вдавану зухвалість, то нахабство, то безжурність. Він нічого цього не вмів.
— Я знайду це ДТЛ,— сказав їй Твердохліб по телефону,— і цей "Південний комфорт". Доволі безглузда назва, але... Я хочу нарешті з тобою домовитись... Ти мене розумієш?..
— Там поговоримо,— сказала вона.
— В "Південному комфорті"? А що це таке?
— Приїдеш — побачиш.
— Але тебе, тебе я побачу? — мало не закричав він у телефон.
— Коли я тебе туди посилаю, то...
Вона не договорила, а він не допитувався. А приїхав у "Південний комфорт", і Наталки там не було...
ДІЄКОМФОРТНИК
Як у Шевченка: "И благосклонно пребывали..." А коли не "пребывали", а "пребывая"? Дієприслівник, який тут слід було б перейменувати в дієкомфортник, бо ж "Південний комфорт" — спочинок для тіла, і комфорт для душі, і суцільна "благосклонность".
Але який спочинок, коли тебе так жорстоко обдурено?
Як він шукав те товариство, просив, терпів, принижувався, аби тільки добути сюди путівку,— і навіщо? Виявилося: в "Південному комфорті" жодної жінки. І не передбачалося. Торік одна була. Голорука для Племінника. Але в цьому сезоні ні Племінника, ні Голорукої.
Твердохлібові судився комплекс обдуреності. З яким настроєм їхав сюди і як усе обернулося! Та чи ж йому звикати? Удари долі — це і є життя. Його життя. В нещастях люди зберігаються молодими.
Поволі вивчав місце свого добровільного ув'язнення. Комфорт для тіла а чи для душі? Для Твердохлібового досвідченого ока досить було одного дня, щоб помітити все найхарактерніше і зробити висновки. Висновки були невтішні. Ознайомлення починалося з їдальні — своєрідного центру "Південного комфорту", бо тут, здається, те й знали, що їли чотири рази на день плюс вечірній кефір, замовляли на два дні наперед по три-чотири страви одразу, вже зранку об'їдалися котлетами, млинцями, запіканками, бабками, обжирання, мов у "Енеїді" Котляревського ("свинину їли там до хріну і локшину напереміну, потім з підливою індик..."), розмови точилися здебільшого довкола їжі, продовжувалися по кімнатах, де знову бряжчали ножі й виделки, стукотіли тарілочки, видзвонювали келишки.
Сам директор "південного комфорту" Шуляк привів Твердохліба до їдальні і всадив за великий круглий стіл. Стіл ховався під стіною, відгороджений од залу двома чотиригранними колонами, як одразу відзначив Твердохліб, тільки цей стіл був круглий і великий, решта — маленькі чотирикутні. Чотири стільці, четверо людей. Як колись писали на вагонах: восьмеро коней або сорок осіб.
Твердохлібовими сусідами виявилися два чоловіки, що ввійшли до їдальні і наблизилися до столу, ніби зв'язані вірьовочкою. Попереду йшов жовтолиций, з засняділим обличчям старий, у чудернацькому жовтому, ніби в буддиста, вбранні, і вів за собою на невидимім повідку молодшого чоловіка з надутими щоками і тулубом смішно круглим, як газовий балон. Жовтолиций старий був ніби невисокий, а той, з надутими щоками, мовби й високий, але це враження пропадало, щойно вони наблизилися, бо тепер той щокатий ніби присів і став зовсім непомітний, а засняділий старий височів і над ним, і над усією їдальнею, затуляв увесь білий світ.
Здавалося, він не йме віри власним очам, бачачи за своїм столом чужого чоловіка, йому, видно, кортіло навіть помацати Твердохліба, щоб пересвідчитись, що то справді живий чоловік, а не омана, але він стримався, тільки кинув вередливо:
— Ви що — з нами?
— Директор посадовив мене тут.
— Ага, директор.
