Південний комфорт - Загребельний Павло
Хвостик був жалюгідний зі своїми обривками думок: "... від жорстокої боротьби й напруження сил..."
Корифей натомість розкошував од проголошення своїх відкрить:
— Ложе океанів складене тяжкими матеріалами, континенти ж вибудувані з матеріалів легших.
Хвостик пробував лякати словами: "... від розлюченого опору непогамовного намагання утриматися на поверхні до страшного спокою глибин, які дрімають у безрусі від сотворіння світу".
Цим спазматичним словечкам Корифей протиставляв урочисто-величаві відкриття;
— Великі океанські течії, які переносять величезні маси води, або нагрівають, або охолоджують омивані ними береги...
Куди я попав? — думав Твердохліб. Ох, Наталко, Наталко, як немилосердно ти жартуєш зі мною! А ти чого хотів? — знущався він з себе. Чи, може, хотів би приєднатися до тих двоногих, у яких про жінку таке саме уявлення, як про чеський унітаз? Жінка — це така сама безодня, як і чоловік, а дві безодні, наблизившись одна до одної, неминуче створять безодню ще більшу і протяг пекельний, диявольський, що засмоктує душі, завихрює і закручує,— і тут або здолати, або впасти в безславність. Може, й добре, що Наталка його весь час випробує? А що таке "Південний комфорт", як не випробування?
Твердохліб намагався утікати від детеелівців бодай вечорами, замикався в своїй кімнаті, читав, дивився телевізор. Втішного було мало. Міжнародні оглядачі щодня повідомляли, як загострюється обстановка в Лівані, в Нікарагуа! Підраховували, скільки ще асигновано на бомби й ракети в обох Америках, в НАТО, в Японії. Розповідали, які бомби і супербомби влежуються, як груші, у воєнних арсеналах. Колись бомби кидали в царя, тепер президенти замахуються на весь світ. Ось так домахаються, дограються — і розірветься, грякне, лопне світовий простір од мегатонного жаху — і ні зірок, ні журавлів, ні весняного вітру над набряклими бруньками, і дими замість неба, останні дими в безмірах останнього життя, і навіть ангели посліпнуть, і нічого не буде — тільки гомілка якогось президента, великого любителя крилатих ракет і безкрилих слів. А колись виповзе уламок термоядерного понищення з печер і дебрів, знайде гомілку президента і прокляне!
О, коли б люди прокляли вже сьогодні, а не тонули в дріб'язку й суєті!
Однієї ночі Твердохліба розбудив Хвостик. Було вже далеко за північ, але він, видно, ще не лягав, не скидав свого напівжіночого костюма, випромінював рішучість і бадьорість.
— Я б вас не будив, але Корифей сказав, що тут потрібен юрист,— пояснив він.
— Навіщо вам юрист о третій ночі? Щось сталося?
— Приїхав Племінник і привіз ключ.
— Який ключ?
— Хіба вам ще не казали?
— Нічого не чув.
— А я думав, вам казали.
— По-моєму, ви морочите мені голову! — розсердився Твердохліб.
— Ви все-таки одягайтеся, бо там усі ждуть,— не відступався Хвостик.
— Я ж казав, не морочте голови.
— І Корифей,— занудно вів своєї Хвостик.— Він теж жде вас. Сказав: без вас не починати. Ми це готували вже давно. Не було ключа. Торік Племінник пообіцяв зробити й оце привіз.
— Та до чого ключ? — переконавшись, що Хвостик не відчепиться, спитав Твердохліб. Він поволі одягався, ще не вирішив, треба йому йти чи ні, але вже знав, що заснути до ранку не вдасться. То чи не однаково — де бути, куди йти?
— Тут є одні двері,— хапливо пояснював Хвостик.— Ніколи не відчиняються, ніхто не знає, куди ведуть, що за двері. А де вони? Неподалік від Корифеєвого люкса. Давніше якось ніхто їх не помічав, може, їх і не було, а цей Шулик пофарбував, поставив бронзову ручку, але не відмикає. Здається, він їх і поставив, хоч ми й проочи-ли, коли саме.
— То спитайте директора!
— Так він вам і скаже! Хто його сюди поставив? Президентик. Чию волю він тут творить? Ясно — чию. Побуде два роки — ми його сколупнемо. Це він знає, Президентик теж знає. Тут для них пересадка. То вони нас послухають? З самим Корифеєм як? Будьте ласочка, будьте ласочка, а роблять своє. Ми й надумали: відчинити, побачити і викрити, щоб аж загриміло! Ми й самі могли б, але Корифей звелів, щоб і представника правосуддя...
— Я тут неслужбово. І взагалі ламати двері протизаконно.
— А ми не ламаємо — відмикаємо.
— І відмикати без санкції прокурора — незаконно.
— Це коли до чужого приміщення. А ми в своєму домі! Це власність ДТЛ, а ми всі — члени президії ДТЛ.
— Тоді навіщо вам я?
— Ну, як наш друг. Та й просто: хіба вам нецікаво?
— Як можна цікавитися тим, про що ніколи не чув?
— А тепер почули від мене, і я вас забираю, забираю, забираю!..
Хвостик ухопив Твердохліба під руку, поволік за собою, хоч той і опирався.
Біля таємничих дверей зібралося все Товариство. Не було, щоправда, Корифея, що мав би об'єднувати своїх зброєносців, але його місце зайняв не знайомий Твердохлібові молодик, щось джинсово-розмахане, високе, гнучке, самовпевнене.
— Оце наш Племінник,— прошепотів Хвостик, а до всіх інших голосніше: — Ми тут, можете починати.
— Привели прокурорчика? — недбало зиркнув на Твердохліба Племінник.— Красивенько. Почали й закінчили! Прошу!
Він клацнув ключем, клацнув замком, двері легко відчинилися, всі подалися наперед, а тоді так само сахнулися назад. Бо за дверима не відкрилося ніяких пасток, ніяких таємниць, нічого підступного — просто маленька кімнаточка, в якій змонтований був, судячи з ширких решітчастих дверей, вантажний ліфт для господарчих потреб.
Після першого сторопіння всі ринулися до ліфта. Хтось відчинив двері, стрибнув у кабіну, за ним посунули інші. Твердохліба затягли за собою як представника закону.
Зачинили двері, натиснули на кнопку, кабіна поїхала вниз. Повзла повільно, з грюкотом і сичанням, їхала так довго, що всіх охопила паніка. Регулювати рух не було чим, лише дві кнопки — вгору, вниз,— не зупинилися ні на другому, ні на першому поверсі, провалилися в незнані глибини, коли ж ліфт став і вони відчинили двері, то побачили, що це склад білизни.
Хтось плюнув спересердя, хтось вилаявся, хтось багатозначно відкашлявся, тільки Пієтет не піддався загальному розчаруванню, походив, помацав накрохмалені простирадла й наковдреники, тоді гостреньким, як печенізька шабля, шепітком запропонував:
— Ану, ще раз нагору, та подумаємо там як слід! Незграбний ковчег погуркотів їх на третій поверх, там
збилися в тіснім покійчику перед ліфтом, і Пієтет виклав те, що визріло в ньому, мабуть, ще внизу:
— Ви думаєте, це для білизни? Отаке одоробло? Вони ждуть, щоб умер наш великий Корифей і щоб його тіло везти вниз оцим брудним ліфтом, який для цього вони й збудували! Ви тепер розумієте, яка ганьба й отой Президентах, і оцей ставленик Шулик? Я пропоную скласти протест і звернутися до громадськості й до найвищих... Ми не можемо цього так...
— Вря! Вря! Вря! — пограв безсоромними рум'янцями Сателіт.
— В цьому щось є,— сказав Метрик.— Я навіть починаю тут... Якийсь живописний ефект...
— Грандіозно! — тихо закричав Сантиметрик.— Це лягає в "полотно перебування". Що ми робимо? Поясню. Ми зображуємо цей ліфт. Реалістично-натуралістично. Такий, як він є,— роззявлений і ненажерливий. Хто ліфтер? Ви вже вгадали — наш Корифей. Неминучий, як Харон, мудрий, як Хірон. Що в ліфті? Те, що ВОНИ запроектували: труна, а в труні — директор Шулик!
— Президентик! — вистрибнув наперед Хвостик.— Президентика в труну, а Шулик хай її підтримує або підпихає!
— Вря! Вря! Вря! — надув щоки Сателіт. Твердохліб вирішив, що з нього досить. Тепер тут
до ранку триватиме змагання у вигадливості плазування, і ніхто не помітить його зникнення.
Що ж виходить: поки він боровся за справедливість, поки мільйони людей вирощували хліб, добували руду і вугілля, будували і творили, десь на околицях життя гралася комедія марноти і нікчемності.
Як же так? І чому це можливе? Чи, може, це розплата за те менструальне добровільно-примусове породження, що зветься державою і об'єднує в собі й те, що захищає людину, і те, що її пожирає?
Він не вмів відповісти на ці запитання, сумніви роздирали йому душу, але треба було жити далі.
За сніданком на його місці сидів Племінник.
— А, Прокурорчик-чик-чик-чик! — хмикнув він.— Приветствую і поздравляю! Довелося вас пересадити! Ви зайняли моє місце! Вам ясно: моє місце!
Ще не снідаючи, вже пахкав ароматним димом імпортної сигаретки, недбало спирався на стіл ліктем, джинсова нога за ногу, чвирк-чвирк словами крізь імпортний дим, просто в обличчя Твердохлібові.
— А, Прокурорчик-чик-чик-чик! Здається, ви сіли не на своє місце! Пересадимо! Нема проблем! Що? Є запитання? Які можуть бути запитання? Суди, як у всіх конституційних країнах, діють справно і регулярно, про-курорчики потрібні скрізь, ми теж не відмовляємось. Ось стілець — будь ласка! Але не мій і не біля мене, бо тут Сонечко, до якого прокурорчикам зась!
Твердохліб стояв, як у воду опущений. Племінник для нього — як втілений кошмар. В нахабній сорочці трьох чи більше кольорів, якісь погончики, клинчики, кишеньки на грудях, на рукавах, непристойно висока гола шия, як ритуальний стовп, як фалос у древніх культах,— і знахабніння, знахабніння без кінця й без краю. Сини, племінники, онуки — ціле плем'я нероб, нахабне, крикливе, ротате, ненажерливе, як зозулині діти. Все вони знають, все вміють, всього досягли, все бачили-перебачили, а самі — ніщо. Дармоїди, пустота, нікчемність. У столиці вже не вміщаються, відвалюються, мов тісто з діжі, розповзаються навсібіч, шмигають, соваються, нудять світом, псують життя.
Твердохліб міг би багато чого сказати цьому Племін-ничку, але звик стримуватися, заганяти пристрасті в найглибші надра душі, тому нічого не відповів на Племінникові задирання, мовчки кивнув і сів так, щоб нікому не заважати. Саме тоді з'явилися детеелівці на чолі з Корифеєм, Корифей чи й помітив Твердохліба, зате до Племінника кинувся мов до спасителя, забув про свій урочисто-патетичний тон, опустився на грішну землю, розпитував Племінника по-батьківськи уважливо, навіть з якоюсь ніби сердечністю, а той почвиркував йому крізь зуби про те, про се, зневажливо й зверхньо, як і належалося на таке раболіпство. Так привабливо було Корифею просторікувати про море, акул і хвилі, перебуваючи за півтисячі кілометрів од моря, на мільйоннолітній гранітній платформі, яка не знала ні землетрусів, ні катастроф, ні катаклізмів,— та ось виникла неждано нова нахабна сила і заткнула тобі рота, тебе спростовано, твої слова зітерто й затерто.
