Південний комфорт - Загребельний Павло

Сателіт випустив повітря з надутих щік, обм'як, мов проколотий м'яч, умить згубив свій безсоромний рум'янець. Пієтет усю трепетність з-за колони пускав уже не на Корифея, а на Племінника. Метрик і Сантиметрик вузькооко стригли тільки ту ділянку простору, в якій богував Племінник. Хвостик аж лягав, стелячись у бік нової сили. Незмога було повірити, що ці люди колись щось робили, вирішували якісь проблеми і знову вирішуватимуть, поїхавши звідси. А що коли б затримати їх тут назавжди і затримати їм подібних у всіх отаких санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах, кемпінгах, турбазах,— чи зупинилося б життя, чи, навпаки, звільнене від баласту, полетіло вперед нестримно?

Твердохліб не міг приховати відрази до всіх оцих придурювальників. Заячі серця, а крізь них цівкотить ще й заяча кров. Яке самохвальство торжествувало тут ще вчора, і що з нього зосталося тепер? Навіть офіціантка, яка завжди подавала страву найперше Корифеєві, сьогодні поставила тарілочки перед Племінником, а той царським жестом попхнув її до Твердохліба, блиснув зубами:

— Треба погодувати Прокурорчика!

— Я просив би вас не називати мене цим словом,— тихо, але твердо промовив Твердохліб. Але Племінник був суцільна люб'язність.

— Це в мене від любові. Я всіх так зву. Корифей — Корифейчик, Сателіт — Сателітик. Навіть директора теж: "Шулячок, Шулячок, продай мені голочок!" Тут же комфорт, а комфорт треба відповідно оформлювати...

— Це справа ваша, але щодо мене... Я просив би не старатися.

Твердохліб спокійно розколочував цукор у чаї, ще спокійніше відсьорбнув зі склянки, аж Племінник мовби поперхнувся від того спокійного сьорбання і не знайшов чим відповісти. "Один нуль! — прошепотів після сніданку Твердохлібові Сателіт.— Один нуль на вашу користь! Вря! Вря! Вря!"

Обідати сіли мовчки, офіціантка, на мить завагавшись перед їхнім ієрархічним столом, поставила першу тарілку з борщем* перед Твердохлібом, він тактовно підождав, поки поставлять борщ Корифеєві і навіть Племіннику, і саме тоді двері їдальні защебетали, і прозеленіло легесеньке платтячко, і ніжноруко проблиснуло, засліпило й спантеличило.

— Федоре... здрастуй! Ось і я!

Племінник, що рвонувся пружинно назустріч Наталці, осів і обм'як, пробурмотів розгублено:

— Сюрприз! Сонечко-Собачка нас не помічає!

— Ах, цуцик! І ви тут? Ще не зняли вашого дядечка? — Наталка знущалася з Племінника усмішливо-нещадно. Тоді змахнула вітально до Корифея і його зброєносців. Корифей ожив і здобувся на свою чергову сентенцію:

— Кожен по-своєму доходить до істини або складає легенди, зустрівшись з такими явищами, як припливи або сильні вітри.

— На честь нашого Сонечка — вря! вря! вря! — закричав Сателіт.

Пієтет демонстрував трепети. Хвостик крутився і викручувався. Метрик і Сантиметрик перешіптувалися, мерщій закомпоновуючи Наталку в "Полотно перебування" (бо хіба ж то не вона спить у ліжку з вертольотом, помальованим парсунами Корифея).

Наталка була вітром, але втомленим. Втомлено присунула стілець до Твердохліба. Далі від Племінника. Той нахабно поблимкував на неї.

— Я вас не впізнаю, тому що не впізнаю зовсім? Що таке? На вас діє Прокурор-чик-чик?

Навіть "Глявтячок" не було таке образливе, як цей "Прокурорчик". Та ще при Наталці!

— Слухайте,— зціплюючи зуби, сказав Твердохліб.— Я ж вас просив! Попереджав!

Ніаталка теж зневажливо глянула на Племінника.

— Ви й далі тут розсвинячуєтесь? Той удавано-злякано підняв руки.

— Перед об'єднаними націями здаюсь і каюсь! Обід був зіпсований, радість од прибуття Наталки

зіпсована, але ж не життя!

— Підемо до річки? — шепнула йому Наталка, коли виходили з їдальні.

Він мовчки кивнув.

— Ти підождеш, поки я перевдягнуся?

— Підожду.

Він тинявся перед розкриленими вікнами "Південного комфорту", відчував, що десь з-за тих вікон хижо стежить за ним Племінник, єхидно підглядають Сателіт і Хвостик (Корифей цього ніколи собі не дозволить, і Твердохліб був йому вдячний), зиркає, мабуть, і сам директор, усі ждуть, що ж буде далі, а він і сам про це не думає і нічого не знає, ніяких планів він не вибудовував, не малював собі нічого виразного, а тільки склубочені надії, тільки неусвідомлені бажання і наміри, тільки нетерпіння в серці і туга за щастям, які штовхають тебе до втечі, і намагання сховатися, може, й від самого себе. Як у поета: "На свете счастья нет, но есть покой и воля. Давно завидная мечтается мне доля. Давно, усталый раб, замыслил я побег в обитель дальнюю трудов и чистых нег". Наталка вибігла до нього в легенькій безрукавній кофтині і... в джинсах. Чи ж до нього? Чорна підозра зашкрябала йому душу.

— Ти оці джинси — для Племінника? Вона спалахнула:

— Ну, для Племінника! А вийшла — до тебе? Ми йдемо чи ні?

— Та, йдемо...

Але не стримався і знов завів:

— Він же тут не вперше?

— Хто?

— Цей, Племінник.

— А-а. Він удруге.

— А ти?

— І я!

— То що ж?

— А нічого. Цікаво, чого ти причепився з цим Племінником?

— Бо він звідкись знав, коли ти приїздиш, а я ні.

— Розумніший — то й знав. Пішов у Товариство і спитав, з якого числа в мене путівка. А ти не здогадався.

— Мені було незручно. Ти ж сказала — будеш, от я...

— Буду-буду! Коли дали путівку, тоді й... наше об'єднання — колективний член цього Товариства. Усіх товариств, скільки їх там є! І всім платимо величезні внески, а вони нам за це по одній або по кілька там безплатних путівочок на рік. І сюди теж. Торік випала мені. Коли хочеш, то отой капелюшок, що я міряла на Хрещатику, я купувала, їдучи сюди.

— Для Племінника?

— О боже, який ти дурний? Та не знала я ні сном, ні духом ніяких Племінників! Приїхала сюди, а він тут і став чіплятись. Корифей мене захищав.

— Корифей?!

— А ти ж думав! Найпорядніший чоловік, якого я знаю. Всі ті — ти на них не зважай, а Корифей — він як батько. Доброту треба бачити. Ти ж он добрий, а зовні похмурий і противний.

Вона погладила йому руку, тепло сяйнула очима, і в Твердохліба відлягло од серця.

Стрибнули в човника, перепливли через тиху проточку (ненавидів воду, а тепер мав полюбити заради Наталки), опинилися на безмежних луках, що вели до схованої за зеленим простором, за столітніми вербами і ще старішими дубами річку, йшли по травах обцілованих і ого-лублених сонцем, теплом землі, ласкою небес, самотність і покинутість у цьому обспіваному птаством світі несла їм заспокоєння, радість і мовби вознесеність.

— У мене тепліє душа,— сказала Наталка задумливо.

— Хіба вона в тебе холодна? Новина для мене.

— А що ти знаєш про мене? Те, що і я про тебе? А в мені все ніби покрите кригою. І після того, що пережила, та й взагалі. Може, таке життя, хіба я знаю. Жінки стали рівноправними і самостійними — про це всі говоримо, а що самотніми — ніхто й не писне! Самостійність — це прекрасно! Нікому не підкорятися, нікому не належати, ні від кого не залежати. Але тоді й тобі теж ніхто не належить — ні чоловік, ні діти, ніхто, ніхто... Люди повинні горнутися одне до одного, а біс незалежності штовхає тебе під бік і сіє ворожнечу. Ти помітив, що жінки не люблять "везучих" чоловіків?

— Щось нове,— розгублено пробурмотів Твердохліб.

— Ну, спершу це їм подобається, а далі? Вона — ніщо, чоловік — величина. Це дратує, викликає напади гніву, ревнощів. Бо виразно бачить, що вже не має впливу на чоловіка, що його успіхи не залежать од неї, од її любові, од жіночої ласки... Ось ти невезучий, і мені здалося, що біля тебе зігрівається моя душа.

— Звідки ти взяла, що я невезучий?

— Хіба не видно? Ти такий звичайний, що коли я вперше тебе побачила (не в магазині, а в своєму цеху!), то так і кортіло спитати, чи ти не запізнюєшся на збори.

— Мені як — ображатися? Але перед тобою я не вмію й цього. Не вмію нічого. Як мала дитина перед дідом і бабою. Я не знав, на жаль, своїх дідусів і бабусь, десь вони загубилися в просторах, життя все перекалічило... Тобі, мабуть, пощастило більше.

— У мене всі живі, і всі так і ждуть, поки приїду, щоб кинутися з радами й порадами. Дитино, ти ж дивись. Шануйся там, дитино наша. І все розпитують-розпи-тують, а про себе таке просте все: чим топити хату, чим годувати корову... А в тій простоті стільки доброти, що я плачу, як дурна... Чоловіки ж не плачуть, правда? Ти ж ніколи не плачеш?

— Та як тобі сказати. Поки затуляюся законом, то не маю права, бо закон не плаче ніколи, як і бог або вища сила. А самому — то вже тут хто як...

Вони дійшли до річки, до білих перемитих ПІСКІВ і м'якої прозорої води. Тиша лугових просторів тут уже пропала, покалічена гримінням ракет і торохтінням моторок, вивергалася вода з-під сірих сталевих сигар, ревло й несамовитіло, рвало повітря, і лишалася якась недоладна порожнеча.

Наталка мовчки потягла Твердохліба назад, далі від цього ревіння.

їм потрібна була тиша для згадувань, для розповідей про дитинство і все таке далеке, що не могло впливати ні на що. Вперто обминали середину минулого. Тільки про те, коли ще були самі, а довкола рідні люди.

Вже підходили до протоки, і Твердохліб з жалем озирнувся на зелений простір, що подарував йому щойно бодай крихту щастя.

— Переправимося на той берег, і я знову втрачу тебе,— сумно промовив він.

— "Не надо печалиться: вся жизнь впереди",— словами пісеньки відповіла Наталка.

— Я ловлю тебе свідомістю, пам'яттю, думкою, почуттям, а ти щоразу вислизаєш, зникаєш, і я відступаю, безсилий.

— А ти не звик відступати?

— Іноді мені здається, що життя — це суцільний відступ. Або тупцювання на місці. Може, це індивідуальне? Одну справу закінчив, негайно з'являється наступна, і так без кінця, і все однакове і безнадійне.

— А любов? Коли на все життя. Що може бути безнадійніше?

— Може, саме це відшкодування і нагорода за монотонність життя, за всі його здобутки і невдачі? Серце рветься до любові несвідомо і самозабутньо, а серцю треба вірити.

Вона знов, як і на початку їхньої прогулянки, мовчки погладила йому руку.

— Поклич мене, як ітимеш на вечерю. Я на другому поверсі через кімнату від тебе. На другий мені ще торік порадив Корифей. Він такий добрий! Усі рвуться на третій, до нього, а він мовчки спостерігає, дає їм виказати себе до кінця, хоче побачити глибину їхнього приниження і падіння. І цього Племінника він зневажає так само, як і ти... Як і я...