Південний комфорт - Загребельний Павло

Щось тяжке, може, й трагічне, і він має запобігти (бо хіба ж не покликання юристів — попереджувати злочини?), але як це зробити — не відав і від того карався ще більше.

Спокійна усталеність, якою ще рік тому відзначалося його життя, вже давно пропала, все полетіло шкереберть, усе тепер видавалося несуттєвим, дріб'язковим, дивно непотрібним: і вперте демонстрування фахової допитливості на роботі, і холодна нещирість у родині Ольжичів-Предславських, і навіть той огром державних клопотів, який щодня обрушували на тебе газети, радіо, телебачення, всі ті технічні, організаційні й моральні засоби впливу, винайдені мовби навмисне для того, щоб тримати людину в крайньому напруженні.

Так, ніби Твердохлібові не досить було його власного нелюдського напруження! Наталка стояла йому перед очима невідступно. її обличчя, руки, волосся, погляд, голос, сміх. Він засинав і прокидався з її образом у думках. Дивився на двері, ждав, коли вони відчиняться, стукнуть, мов удар долі.

Грається вона з ним, навмисне дратує чи випробовує?

Яке безглуздя! Дика порожнеча в душі, якої вже нічим не заповниш. Наталка?

Вона знала, що найбільша свобода і найвище право — це розпоряджатися самій собою. Ніхто на світі не може володіти нею або диктувати поведінку. Вона доводила його до розпачу своєю незалежністю і не хотіла зрозуміти, що Твердохліб не може й дихати без неї.

І, як завжди, коли Твердохліб до краю переповнився відчаєм, Наталка, ніби відчувши це, подзвонила йому зранку на роботу і ласкавим голосом поспитала, чи не хотів би він подивитися нову п'єсу в театрі Франка? Дівчата були, кажуть: цікава.

— Можна б і не питати,— мало не простогнав Твердохліб.— Ти щезла на цілий місяць, а тепер ще питаєш! Я піду не тільки в театр, а й на вантаження картоплі з буртів або розкривати силосні траншеї.

— Ти ще й мене заженеш на які-небудь примусові роботи, звикнувши судити злочинців,— засміялася Наталка.

— Я не суджу, я тільки слідчий.

— Ніяк не можу збагнути. То як з п'єсою? Ти згоден?

— Згоден. Дякую за довір'я. Коли?

— В п'ятницю.

— О сьомій, звичайно?

— Як завжди. Жди мене коло театру.

Холодний весняний дощ лив на чорні голі дерева. Київські помаранчеві коти сторожко світили очима з глибоких під'їздів, прислухаючись до Твердохлібового чалапкання по калюжах. Він прийшов до театру за півгодини до сьомої, не прийшов, а прибіг, щоб не запізнитися, не примусити Наталку ждати його, сховався під широким прозорим козирком театрального під'їзду, обтрусився від холодної води і знову відважно занурився в дощ, хоч і проклинаючи в душі його набридливість.

Сказати правду, йому не хотілося йти на спектакль, хоч театр затишно світився крізь холодний дощ, обіцяючи тепло, м'який оксамит сидінь, святкове збудження сотень людей, таємничі вогні рампи. Але й під дощем завжди почувався нещасним. Мальвіна любила таку погоду, вона могла тинятися під дощем хоч і цілий день, ставала якась особливо свіжа, виразна, блищала, як лакована пожежна машина. А для Твердохліба дощ завжди був жорстоким нагадуванням про смерть батька й матері, про дитячий незабутній жах, і він не любив київських дощів, а тим часом їх ставало мовби дедалі більше, українські степи задихалися ось уже котрий рік од засухи, а тут лило й лило, так ніби прорвалося над містом небо абощо. Одні казали, що клімат змінився од Київського моря, інші шукали причину в автомобілях, що викидають в атмосферу тисячі тонн шкідливих реактивів, ще інші вважали, що клімат псується від страшенної людської тісняви, від скупчення майже трьох мільйонів чоловік на такому тісному просторі, хоч навряд чи можна було б нарікати на тісняву в Києві, який за своєю площею, здається, дорівнював восьмимільйонній Москві.

Наталка під дощем теж, мабуть, почувалася зле, принаймні Твердохлібові так здалося. Ставала ще тоншою (зовсім дівчинка) і якоюсь мовби беззахисною, не такою несподіваною в словах і вчинках, як завжди. Протиріччя майже трагічне: він ненавидів дощ і готовий був ходити під дощем хоч і цілу ніч, аби тільки бачити Наталку отакою.

Він зустрів її на розі вулиць Карла Маркса й Маяков-ського, стояв там уже досить довго, щоб змокріти, змерзнути, і хоч намагався приховати свій стан від Наталки, вона чутливо вловила дрож, що проймав Твердохліба, співчутливо спитала:

— Мабуть, давно тут?

— Та ні.

— Але ж ти такий холодний!

— А ти тепла.

— Це ще з метро. В театрі теж тепло. Побігли? Він неохоче дав перевести себе до скверу перед театром, але там уповільнив ходу.

— Ти що? — здивувалася вона.— Може, хочеш ще гуляти? Під цим дощем?

— Взагалі-то я дощу терпіти не можу.

— Тоді що ж? А-а,— раптом здогадалася Наталка.— Тобі не хочеться на цю п'єсу?

— Звідки ти?..— в його голосі було стільки непевності, що Наталка радісно засмикала Твердохліба за рукав, вдала навіть, ніби грайливо пригортається йому до плеча, засміялася:

— А вгадала, вгадала ж!

Він не міг їй брехати і признався:

— Коли казати правду, то до театру чомусь мені не дуже...

— А хочеш теж правду?

— Яку ж?

— А таку! Я вже бачила цю п'єсу! Зі своїми дівчатами. Там така нудьга. Сидять і лічать копійки. Мов подуріли. А я терпіти не можу, коли в книжках або отак у п'єсі, в кіно — скнари. Хіба не набридають ці копійки? Людині хочеться відпочити душею, хочеться чогось незвичайного, а тут...

Твердохліб нічого не розумів.

— Але ж ти хотіла, щоб ми...

— Хотіла, щоб і ти побачив!

— Навіщо?

— А може, щоб побачити тебе. Хіба я знаю? Ти ж теж тільки й знаєш, що лічиш копійки. Хто скільки вкрав, хто на скільки завдав збитків...

— Там не копійки — мільйони...

— Хіба не однаково?

— З погляду закону, злом є присвоєння і чужої копійки, і мільйонів. Але це не означає, що люди, які стежать за дотриманням законів, підходять до справи формально і не вразливі й глухі до страждань, як це іноді про них можна чути. Власне, й те, що зветься злом сьогодні, в майбутньому може виявитися добром або ж було вже колись добром у минулому. Слова й поняття змінюються так само, як люди. Навіть таке страшне слово, як "вбивство", можна кваліфікувати по-різному.

Здається, вони щасливо уникнули заманливого сяяння театру, не дали святковому натовпу затягти себе до гостинного входу, непомітно пішли довкола скверу, тоді опинилися вже й у самому сквері біля фонтана. Мокрий пісок у них під ногами, плюскотів дощ у широкій чаші фонтана, спливав різнобарвними сльозами по вигнутих спинах розставлених у сквері лавочок. Наталчина рука, за яку вище ліктя тримався обережно Твердохліб, була тепла і якась мовби довірлива.

— Я не люблю згадувати слідств, справ, процесів,— говорив він далі, бо Наталка мовчала, а ходити під дощем і мовчати обом якось не випадало, тоді вони стануть схожі на пенсіонерів або на розсварене подружжя.— Але один суд... Він не зникає з моєї пам'яті ось уже багато років... Може, і юристом я став саме завдяки йому, хоч тоді ще не думав про те, та й ніколи, здається, не думав... Хіба ти думала стати радіомонтажницею, скажімо?

-г— Я хотіла актрисою.

— Актрисою?

— А що? В школі грала у всіх п'єсах! І тут би не провалилася. Твір написала найкраще, усні — теж. А на етюдах мене зарізали.

— Може, сядемо? — запропонував Твердохліб.

— Однаково мокнути! — легко згодилася Наталка. Вони сіли, і тепер він відчував не тільки тепло її руки,

а мовби всього тіла, бо Наталка притулилася до нього, стала ще меншою, тоншою і, мабуть, уперше за все їхнє знайомство приступнішою.

— Я тоді вчився у ремісничому,— глухо почав Твердохліб, і від тих його слів Наталка ожила, стрепенулася, її маленьке личко з цікавістю наблизилось до його очей.

— Ти? В ремісничому? Де? В якому?

— Ну, це давно. На трамвайного слюсаря. Власне, я можу бути слюсарем хоч сьогодні... А тоді ще тільки вчився. А ти ж знаєш, як у ремісничому. Тільки й думаєш: куди б рвонути! Ми бігали і в кіно, і на базар, і до Дніпра, і на стадіон, і просто так... А тут хтось із хлопців почув про суд і — гайда до суду! Гайда — то й гайда! Виявилося: вбивство. Людей — страх, ми вже насилу втовпились. Треба б нас туди не впускати, та ніхто не затримав. Так воно й вийшло... Ну, ми до суду вже бігали й перед тим... Так, для розваги. Дурні були, не розуміли страждань. Бо що таке суд? Людський бруд, людська недоля... Злочинці здебільшого — це найнещасніші люди... Хіба я це тоді міг знати?.. Ну, а на цьому суді... Як з біблії. Каїн убив Авеля. Мати — вдова. Чоловік загинув на війні. У неї два сини. Молодший — гарний хлопець, будівельник, прекрасний працівник, уже мало не Герой Соцпрацк А старший не вилазить з ув'язнення, якийсь виродок, п'янюга, бандит. Після останнього строку повертається до матері, п'яний зустрічає молодшого свого брата, сварка, він б'є брата ножем просто в серце — смерть. Суд іде цілий день, але що тут судити? Вбивство за обтяжуючих обставин, з хуліганських мотивів, виклик суспільству і всьому найсвятішому. Вбивця вівся на суді нахабно, так ніби й не брата рідного вбив, а ворога. Ну, що з таким? Суд довго радився, але вирок був уже у всіх на устах: смерть убивці! Всі, хто був у залі, зустріли вирок оплесками. Я теж ляпав у долоні щосили. Всі підвелися зі своїх місць, схвалюючи справедливий вирок. Сиділа тільки одна жінка в першому ряду. Мати отих двох таких неоднакових синів. Ну, я тоді був молодий і дурний і нічого не розумів. Побував на суді, наче в цирку. Був і забув, згадалося вже згодом, коли вчився в юридичному, коли порозумнішав, коли побачив, що таке життя, тоді згадався той суд не знати чому і як, але я вже не міг його забути. Я згадав матір, яка сиділа, коли над нею ляскали долонями чужі люди, побачив з відстані років і свого життєвого досвіду цю жахливо нещасну і самітню жінку, і жах заволодів мною, може, так само, як тією матір'ю. Я подумав, що вона пережила тоді, коли один син перед її очима вбив сина другого. Я подумав про те, якою самітною мала вона бути після загибелі свого чоловіка. Але в неї лишалася надія і радість: сини. Тепер сталося найстрашніше: брат убив брата. Суд, закон, кара. Суспільство не прощає. А вона, мати? Чи її спитав хто-небудь? Чи вислухали її думку в процесі судового засідання? Чи подумали про неї, про її долю, про її нелюдську самотність, на яку приречена вона тепер після цього вироку? Бо навіть син-убивця все ж лишається для неї сином, єдиною близькою істотою на світі, її кров'ю — найпроклятішою, але й найдорожчою.

Я пам'ятатиму той суд, поки й житиму.