Південний комфорт - Загребельний Павло
Хто поверне втрачену людину? Хто замінить і чим, і чи можна замінити. Он ти бачив його портрет. Юрин портрет. Не казала тобі нічого, бо не хотіла. Але ти побачив. Юри немає. Тільки прізвище в мене — ось і все. А як він не хотів умирати! Вже й руки охололи, а серце билося, билося, і він дивився на мене, наче казав: не здавайся, Наталко, не піддавайся! Тридцять чотири роки — і вмер.
— Від чого він умер? — тихо спитав Твердохліб.
— Білокрів'я. Я обходила всіх професорів, усе не вірила, не хотіла вірити. І всі розводять руками. В людини виходять з ладу якісь регулятори — і тоді це починається. У кожного може початися, але не в кожного псуються оті регулятори. Де вони, скільки їх, як вони там зчеплені між собою, від чого псуються,— наука ще не встановила.
Тому люди вмирають і ще довго вмиратимуть, бо наука зайнята тим, як їх убивати.
— Ти не зовсім справедлива щодо науки.
— А що мені твоя справедливість? Ти подивися на його обличчя, на його очі! Але не почуєш його голосу, не взнаєш, які в нього були руки, який він був увесь... А я? Дурепа, сільське дівчисько, яке провалилося на іспитах до театрального. Опинилася на "Імпульсі", сиділа на підготовчих курсах, а в голові принци, лицарі та ще хіба танці.
Коли Юра прийшов на курси читати якусь лекцію, я ні лекції його не слухала, ні його не помітила. А що він мені? Невисокий, підстрижений, голос тихий, ввічливий — все: "Будь ласка!", "Прошу!", "Я вас слухаю!". Хіба цим зачаруєш вісімнадцятилітню дівчину, у якої в голові самий вітер! А він мене помітив одразу. Побачив, яка я дурна, на якому небі літаю, і став спускати мене на землю, і так уперто, що я зненавиділа його, а він не відступався. На курси — то він випадково. Раз прийшов — і все. Але якось умів знайти можливість, щоб мене побачити. На вісім років старший за мене, а не помічалося. Був одружений, але хіба я тоді могла зрозуміти? Лише через рік, коли я вже закохалася в Юру і коли він сказав, що розлучиться заради мене, я вжахнулася: а що скажуть моя мама? Не я, а мама! На щастя, в нього не було дітей, і щось там розладналося в їхній сім'ї. Дружина відпустила його легко, хоч як можна було відпускати такого чоловіка? Скільки в ньому було сили, енергії, який веселий був завжди, скільки друзів! А як усе встигав! Ходив на секцію вільної боротьби, грав у теніс, волейбол, катався на ковзанах, плавав, їздив на конях. У радіотехніці, може, був геній, та хіба тільки в ній! Не було запитання, на яке б він не відповів, не було книжки, якої не читав, привчив мене слухати не тільки джаз, а й Бетховена, читав мені поетів... Нам тоді дали оцю гостинку, і вночі, коли вже всі спали, ми сиділи отут біля вікна і тихенько співали: "Коли розлучаються двоє..." і "Не пробуждай воспоминаний". Це все він неначе передчував страшний кінець нашої любові. Той рік перший він писав мені листи, і в них — про любов. "Для твоєї любові я надто грішний. Просто я люблю тебе. Люблю... як радісно писати мені це слово, і стає так гарно, гарно від того, що люблю. Воістину найпрекрасніше з усіх слів, а ще прекрасніше воно, коли лунає музикою з коханих уст..." Дівчата казали мені потім. "Не треба було берегти ті листи, і він би не вмер..." Які дурниці!
Він працював над першим у нашій країні переносним стереоприймачем. Разом з ленінградцями. Отой, що на вікні. Нуль десять стерео. Може, тоді саме й розладналося щось у його організмі... Бо людина не може того, що міг він. До пізньої ночі в лабораторії, треба у відрядження — він. Кидає все і летить. За три роки він об'їздив сорок міст, півсотні заводів, і скрізь — до директора, до головного інженера, і треба вмовити, щоб виготовили вони якусь детальку, а деталька нова, без плану, і ніхто не знає, як її робити і чи треба робити взагалі. А тоді в міністерство, пробивати проект, пробивати кошти, пробивати дослідну партію... Навіть при визначенні ціни приймача не могли обійтися без нього, хоч він не вмів собі купити навіть галстука... Як він добував квитки на поїзди й літаки, в яких готелях спав, що їв — хіба я знала? А він про себе — ніколи. "Все йде, як заплановано, мала". "Просуваємося вперед, мала". "Ні кроку назад, мала!" І ще казав: "Бачиш, ясонько, як ми любимо одне одного,— ми навіть набриднути не встигаємо..." Гематологи продовжили житїя йому на п'ять місяців. Це було чудо. Мене вже вітали... Але Юра став здогадуватися про свою хворобу, я це помітила по тому, що він став ще уважніший до мене і ще добрішою стала його усмішка.
На похороні я читала його улюблений двадцять дев'ятий сонет Шекспіра. Читала тільки йому, щоб чув він, а більше ніхто...
Вона вмовкла, і вони сиділи деякий час мовчки, тоді Наталка затурбувалася:
— Чого ж ти не п'єш чаю? Треба зігрітися після того страшного дощу.
— А мені ти тоді, в магазині, видалася такою легкою,— сказав Твердохліб.— Тільки дивитися на тебе — і вже ставало легше на серці. Мабуть, я дурний...
— У травні буде три роки,— сказала вона.— У травні, а тепер березень... Він не любив місяців з літерою "р". Може, передчував?.. Три роки... А ми були разом — сім...
Твердохліб подумав, що Наталку він уперше побачив у червні. Теж з "р". Ще подумав: дев'ятнадцятилітньою одружилася, сім років, тепер три роки... Скільки ж їй? Двадцять дев'ять? А він думав — дівчинка. І лякався своєї несерйозності... Для нього рубіж сорока здавався страшним, як кінець світу, а для неї? Тридцять?
— Ти кажеш: легка,— мовби вгадуючи його думки, заговорила Наталка.— А я те саме подумала про тебе. Не в магазині. Там не пам'ятаю. Не звернула уваги. Тільки обурилася, і все. А вже в цеху. Коли ти стояв і не міг вимовити слова. Прокурор — і онімів! Ти був такий добрий, і така легкість у тобі...
— То від тебе. А я — тяжкий. Вгрузаю в землю. Глибше й глибше. І ніяка сила...
— Не кажи так. Не треба. Гріх. Хіба немає на світі людини, для якої ти б зробив усе, навіть неможливе?
— Ти ж знаєш добре, що вона є.
— А коли так, тоді тобі відплатиться таким самим добром. Добро не зникає на світі. Ніколи. Чи ти не віриш У це?
— Коли б не вірив — не жив би.
Тільки тепер він зрозумів Наталчину поведінку за весь час їхнього дивного знайомства, зрозумів і виправдав, її — не себе.
— Прости мене,— промовив тихо й болісно.— Я не знав нічого... І набридав тобі... чіплявся, як смола... як...
— Не треба....може, така моя доля? У тебе закон, у мене доля. Мабуть, закон є в кожного в житті — хіба я знаю? Я вдячна тобі, бо ти рятував мене від загроз і нападів звідусіль. Молода самотня жінка беззахисна, мов та качка на Дніпрі, на яку полює півмільйона київських мисливців, озброєних до зубів. А ти став ніби моїм добровільним захисником. Жінки завжди ждуть од життя чогось особливого, а все кінчається примітивним рабством. Після Юри я не хотіла вірити нікому. Тобі теж. Була вдячна, але не вірила. Не думала про тебе, а тільки відчувала. Іноді ловила себе на тому, що відчуття це якесь принизливе, лякалася себе і нічого не могла вдіяти. Знову тяглася до тебе і знов забувала, не вміла про тебе подумати. Не думаєш — не...
Вона злякано затулила собі рот долонею. Не хотіла вимовити слово "любов", хоч воно готове було прорватися самочинно, з тою вільною нестримністю, яка неминуче втрачається в розважливих розмірковуваннях, у ваганнях і холодних розрахунках. У Твердохліба щось задрижало в душі, мовби аж заскімлило від отого її зляканого жесту, та водночас він і вдячний був Наталці за її цнотливу стриманість. Бо слово "любов" для них було суворе, позбавлене легкості, молодості, ніжності, вони мали сором'язливо обходити його, берегти, боятися вимовити, як у давніх релігіях боялися вимовляти ім'я бога.
М'яке сяяння розливалося в Наталчиних словах і навіть між словами, тихий захват заволодівав Твердохлібом, він почувався м'яким, як плюшева іграшка. Горе спокусникам, але ще більше горе спокушеним! З жахом переконувався, що в ньому маліє, зводиться нанівець стримуючий контроль розуму, етика чистоти відступає перед патетикою скверни, гріх стоголосо розлунюється в крові, бамкає у найгучніші дзвони. Та й що таке гріховність? Може, істинне буття тільки в безпосередньому і несвідомому, а цілий світ — ось так, між двох людей, наближених на доторк слова і серця?
Він знову повертався згадкою до того літнього дня, бачив її небесний усміх, ніжні руки, гаряча смаглявість оповивала його запамороченням, знетямлювала, зловісно ламала всі хисткі перепони, що їх нашвидкоруч возво-дила воля. Поцілувати — яке дике бажання! І яке засліплення розуму! Він дивився тоді на неї так само, як тепер, а сказати цього не міг. І ніколи не скаже. Не наважиться, île посміє.
Але несподівано для себе (прокляття, прокляття!), недоречно і безглуздо після всього, що обоє казали сьогодні одне одному, якимсь не своїм, темним голосом Твердохліб попросив:
— Ти могла б?.. Підніми руки, ніби ти поправляєш капелюшок... Як тоді... в магазині.
Вона глянула на нього з докором і переляком, холодні зіниці, але десь у глибині переблиски прихованого сміху.
— У мене ж ніякого капелюшка... Хіба що поправити волосся?
— Так, так,— зрадів він,— волосся!..
Потепліли очі, руки знялися крильми, він дивився на них майже паніці, міг би прокреслити візерунок свого захоплення на цій ніжній смаглявій шкірі, письмена його пристрасті горіли в ньому нерозшифрованими ієрогліфами туги: мене, текел, фарес...
Він підійшов до неї впритул, насилу поворушив пересохлими губами:
— Я можу доторкнутися ось тут?
Один доторк — і в обох потемніло в очах.
Наталку бив страшний дрож від близькості цього, власне, чужого їй чоловіка, який загрожував одібрати все колишнє. А щось кричало в ній стоголосо про потребу забуття, про те що колишнє минуле поєднає їх так, ніби вони завжди були вкупі й не розлучалися справіку.
Дивно прекрасне і дивно вороже поєднання. Чужий чоловік і не своя постіль — ешафот, плаха, лобне місце, голгофа. Розпинають, як на хресті. Хочеш бути розіп'ятою? Спробуєш відродити те, що вже було колись, повернутися до нього, з'єднатися з ним, але ж яким способом і навіщо, навіщо? І чи не даремно? Темна сила вела її, і ніщо не могло перемогти влади тої сили — який жах і яке щастя! "Боже, яка щаслива твоя дружина! Яка вона щаслива!" Не могла сказати цього про себе, не наважувалася, не сміла — повторювала й повторювала про дружину, хоч і розуміла, яке безглуздя це белькотіння, хоч вмирала від сорому, та сподівалася знайти порятунок бодай у словах, а слів інших не мала.
