Південний комфорт - Загребельний Павло
Але народ завжди бачить у минулому святощі. Ішли на прощу до лавр, тепер ганяються за історичними романами — думаєте, це випадково. Це як той домовий, що його зневажливо відкидає і наука, і християнська церква, а люди ще з більшою впертістю далі вірять у його існування, бо в домовику є чар таємниці, а без таємниць життя пісне й убоге. Древні мали ларів і пенатів, божеств дому, вогнища, родини, християнство потрощило їх, цивілізація відкидає навіть уламки, бо в малометражці ніякому домовому немає притулку, тут ні закутків, ні сховків, усе голе, відкрите, мов на палубі. Ви кочете, щоб усе життя стало схоже на палубу? Мені відповідають: новий побут, нові потреби, нові вимоги, бо нова людина. Гаразд. Людина нового типу. Ось ви — згода?
— Припустимо.
— Ця людина що? Працює. Сповнена віри в справедливість. Оптимістично настроєна. Товариська. Почуття колективізму. Готова на самопожертви заради інших. Не заглиблена у власні неврози. То що ж — цілковито позбавлена особистого життя, не має внутрішнього світу, знеособлена, знівельована, як малометражна квартира? У вас що — немає в душі таємниці, від якої хочеться застогнати?
Твердохліб справді мало не застогнав од тих слів.
Не поміг йому Лесь Панасович. Та й хто б поміг?
Наталка не дозволяла занадто віддалятися (чи він зміг би?), але й не підпускала занадто близько, на відстань небезпечну. Протистояння планет.
Доводилося ждати, коли вона подзвонить, мучитися цим жданням і своїм безсиллям. Але справжня мука починалася, коли Наталка нарешті дзвонила. "Ага,— казала вона звідкись з далекої далечі,— це я. А це ти? Ну... Ось я й подзвонила... Це я так... Зайнята дуже. І на роботі, і з дівчатами, і з цими... Ну, ти ж знаєш... Урочисті збори, збори і збори... І я в президіях... Мене показують, щоб закохувалися чоловіки!.. Ти б теж, мабуть, закохався, якби бачив... Та тобі ніколи..." Твердохліб, перетерпівши її торохтіння (навмисне дратувала його президіями і чоловіками, все навмисне), глухо питав, коли вони зустрінуться. Вона не знала. Він наполягав — вона не знала. Він просив. Болісно, принизливо, жебраюче. Вона сміялася: "Хіба я знаю!" — "Що ж ти знаєш? — хотілося йому кричати.— Якого ж чорта дзвониш?" Але не кричав, зітхав і обережно клав трубку. За цю сумирність вона дозволяла собі зглянутися на Твердохліба і дзвонила іноді посеред робочого дня, зовсім негадано. "У мене сьогодні вихідний, коли хочеш, можеш за годину побачити мене біля Золотих воріт..." Твердохліба охоплювала паніка. "Але ж я... На жаль..." — "Ти, звичайно, зайнятий. У тебе державні справи. Я так і знала... Ну, тоді колись..." І клац, і все, кінець, на багато днів.
А потім вони все ж зустрічалися. Два чи три рази в кафе. Кілька кінофільмів. Дві виставки. Сквери, вулиці, трамваї, метро. Осінь і зима їхньої безпритульності. Холодні сльози київських дощів, шерех листя під ногами, теплі обійми освітлених вікон, ласкаве золото соборів, що проникає в душу, золото летюче, плаваюче, вознесене в небо, невловиме і бентежне, тьмаво жевріє в холодному нічному небі, мовби кличе й тебе вознестися, але ти возносишся тільки поглядом і думкою, а сам квапишся в затишок метро, вибурмочуючи слідом за поетом слова вдячності його ескалаторам, мармурам, бездомності: "Спасибі, метро. За те, що в грудневі морози, коли закрутило снігами і крига спинила Дніпро, навпроти книгарні я з нею стрічався на розі, і вздовж Ботанічного саду ми бігли до тебе, метро. Ми бігли туди, на твій ескалатор, і потім, ступивши на сходинку вище, неначе зійшовши на трон, вона мої щоки, пошерхлі на вітрі холоднім, в долонях своїх зігрівала... Ти все пам'ятаєш, метро. Ну, що мені з нею було до тісного пасажу, блискучих кав'ярень і джазу, і навіть сумного П'єро? Ми знову сідали в зелені твої диліжанси, і нас, ніби давніх знайомих, ти вкотре приймало, метро. О, як це не вперше, й коли починалося — хтозна: під'їзди... тераси... вагони... Чи й просто небесне шатро. Любов, мабуть, завжди бездомна... Спасибі за те, що бездомна, бо, значить, не держиться домом. Спасибі за неї, метро"
1 Вірші В. Терена.
Наталка, здавалося, не ходила, а літала. Виникала, як дух, і зникала теж, як дух. Летюча істота, безтілесна, бальзамічна, і тільки вічний страх сорому мовби давав їй дотичність, і перед очима в Твердохліба вимальовувалися лінії її постаті, мов вигини Хрещатика, і повільні лінії оголених її рук, і все те пливло в просторі, губилося в безконечностях, в серпанковій невагомості і грайливості краси. А Твердохліб не знав легкості, вгрузав у життя стопудово, безнадійно. Щастя, хоч не прагнув усіх інших перекалічити на свій взірець і подобу. Не мав диктаторських замашок. Категоричний імператив до самого себе, а до всіх близьких поблажливість, до Наталки ж стогін душі, захват і безнадія. Сповненому милосердя потрібні випробування болями не чужими, а власними. Жінки випробовують терпіння чоловіків, може, ще більше, ніж війни. Твердохліб приймав ці випробування добровільно, лічив дні, місяці, пори року, ждав, сподівався. Русалка, народжена без душі, мучиться бажанням стати земною, пізнати пристрасті й чари життя людського. Але людську гарячу душу вона може здобути тільки тоді, коли її полюбить хтось з людей. Звідки в нього переконання, що Наталка якимсь чином опинилася в русалковому світі, а він, Твердохліб, приходить її рятівником зі світу людей? За яким велінням і яким правом?
Він жив не правом, а надіями. Минула осінь, тоді зима, він не втрачав надій на щось велике, незвичайне — хіба він знав, що то і як зветься?
Тепер усі сподівання покладав на весну. Оспівана, прославлена, вознесена всіма поетами світу пора найбільших надій і уповань.
Що принесе вона чоловікові, який життя своє присвятив, щоб рятувати людей від зла, а сам, замість добра вистражданого і чесного, досі не знав нічого, крім несправедливих ударів долі і цілковитої неуваги світу?
Весна була затяжна й холодна. Та холодна весна — це ще не так страшно, як холодні душі. І ти серед холодних душ, важких і непорушних, як велике мокре каміння. Твердохлібові з особливою гостротою згадалися вірші, які давно колись читав йому професор Лесь Панасович про холод душі, стало соромно, що забув свого учителя і друга, за цілу зиму навіть не поцікавився, як його здоров'я, а той же, мабуть, знов заліг зі своїми хворими ногами. Як же він міг забути Леся Панасовича? Хіба не присягав подумки перед цим дивним чоловіком: не допускай холодності в душу, холодні серця заважають людям і людству!
Твердохліб подзвонив на Червоноармійську. Лесь Панасович мовби тільки й ждав його дзвінка, одразу взяв трубку, не став скаржитись на своє здоров'я, а йшлося йому передовсім про Київ, про збереження його недоторканості.
— Ви чули, Федоре? "Яблуньку" біля університету на бульварі Шевченка знищили, там Метробуд пробиває якусь вентиляційну шахту, чи що. А "Яблунька" — це не просто яблуневий сад і не просто студентське кафе, це наша історія. Під час війни там була явка київських підпільників. Буквально за триста метрів од того місця баскетбольний майданчик інституту математики. Невже не могли пожертвувати баскетбольним майданчиком заради станції метро, а треба було конче руйнувати те, що є нашою історією?
Твердохліб промурмотів щось про свою солідарність з Лесем Панасовичем і про те, що він давно збирається до нього, але тепер уже обов'язково прийде, і тоді вони...
— Знаєте, Федоре,— перепинив його нікчемні виправдання Лесь Панасович,— я все прекрасно розумію. Ви людина забігана до краю, над вами цілі гірські хребти обов'язків — тому не маю до вас ніяких претензій. Якось ви обіцяли познайомити мене з депутатом міськради.
— Я хотів, але...
— Це тепер не має значення. Знаєте, коли отак лежиш у чотирьох стінах, то якось починаєш розуміти людей і можеш виправдати їх. Більшість людей одмахується від історії, щоб жити легше, простіше. Тягар історії не кожному під силу. Все можна виправдати, окрім освіченого варварства. От з ним і воюю.
Твердохліб знову став обіцяти, що прийде і що, може, все ж таки вдасться йому того депутата... Несподівано для себе він зронив, що той депутат, власне, жінка, хоч тут нічого такого... Лесь Панасович вловив його стривоженість і невпевненість, але не прийшов на допомогу, а загнав Твердохліба ще в глухіший кут, насмішкувато спитавши:
— То це жінка чи депутат? Я щось не розібрав.
— Ну...— Твердохліб знітився до краю.— Вона, звичайно, жінка... Але...
— Не впізнаю вас, Федоре. Через жінок діють тільки полохливі ошуканці або віроломні вбивці. Хіба ми з вами такі?
— Ви не зрозуміли мене, Лесю Панасовичу. Тут справа не в тім...
Але професор не слухав. Для нього Твердохліб був теж якоюсь часткою Києва, то як же можна допустити бодай найнезначніше руйнування цієї частки?
— Федоре,— повчально промовив Лесь Панасович.— Ви не маєте права відступати од своїх принципів! Я вас знаю давно і вірю у вас, мов у власного сина. Восторжест-вувати або загинути — ось! Тільки так треба жити! Ви повинні до мене прийти неодмінно...
— Я прийду,— квапливо пообіцяв Твердохліб.— Я обов'язково прийду, Лесю Панасовичу.
— І пам'ятайте, що я стривожений. Я відчув, що в вас пробуджується якийсь хаос. Наслідки передбачити трудно. Ви мене розумієте?
Твердохліб уявив себе у Леся Панасовича з Наталкою. Як він міг не помітити у професора пристрасті до повчань, що неминуче мала розвинутися від тяжкої самотності і фізичної обмеженості? Засліплений твердістю й силою духу Леся Панасовича, Твердохліб чомусь вважав, що побувати з Наталкою в чарівливій тісняві набитої книжками професорової малометражки — це мовби здійснити прощу до якоїсь святині. Як добре, що Наталка тоді не захотіла й слухати про такі відвідини. Мовби передчувала професорське бурчання про загрози шаленств, падінь, гріховності, безпідставні звинувачення, недоречні підозри і вже завчасно протестувати й гніватися на Твердохліба, який хотів показувати її комусь, ніби свою власність, піддати її ніжну душу випробуванню суворістю вченого.
Була нічия і такою хотіла зоставатися,— тепер уже Твердохліб мав час і можливість переконатись у цьому. А він сам?
Чи здатен був звергнутися в найглибші безодні падінь, щоб злинути звідти (невже тільки звідти?) до висот, які йому ніколи й не снилися?
Весь час Твердохліба не полишало відчуття грізної небезпеки, він одганяв його від себе, а воно стояло невідступно, і він знав: щось має статися.
