Південний комфорт - Загребельний Павло

Коли я згадав про нього? Коли зміг побачити те, чого не міг побачити тоді через свою дурість, своє хлоп'яцтво, незрілість і душевну черствість? Не знаю. Тепер я часто думаю: може, ліпше б убити мене, аніж убивати інших? Я ніколи не зможу звикнути до чужих смертей і часто думаю, що легше було б умерти самому...

І дивно: я забув і про той суд, і про ту нещасну матір, якось воно не зачепилося ні в пам'яті, ні в серці, щезло безслідно, а тоді зненацька народилося знову, постало перед очима, але вже просвітлене розумінням, досвідом, ще чимось, для чого не можу підібрати й назви.

— А ти не пробував знайти ту матір? Уже коли став сам юристом.

— Ні, не пробував. Бо що б я їй сказав? Що ми й далі судимо чиїхось дітей? У мене таке враження, що злочинці — тільки діти. Вже він сивий, поважний, вже в нього самого внуки, а почни слідство — і з'являється його мати. І всі матері клопочуться, просять, плачуть. Жах! Люди навіть у гадці не мають, як тяжко стояти на сторожі закону.

— Буває ще тяжче,— пошморгала носом Наталка. Твердохліб не вловив насмішкуватості в її голосі, стрепенувся:

— Кому ще тяжче?

— Тому, хто сидить під холодним дощем! Ти забув про мене,— нагадала йому Наталка.

— Пробач... Я рідко буваю такий... Якось воно само полилося...

— Як дощ? Ти, мабуть, народився під дощем, і тобі однаково, а я вся тремчу. Знаєш що? Ти міг би мене провести?

Він зрадів, розгубився і злякався.

— Провести? Але ж я... Вже не раз...

— Ну, до метро. Тут же недалеко.

— До метро? — Розчарування його було таке неприкрите, що Наталка пожаліла Твердохліба і дружньо стиснула йому руку.

— До метро, а там буде видно. Згода?

Вони майже бігцем кинулися до входу в метро, довго обтрушувалися в теплому затишку, не підходячи до ескалатора, коли ж Наталка надто виразно поглянула в той бік, Твердохліб несміливо кашлянув:

— Кги-кги, то, може, я хоч у метро з тобою?

— Тоді не обов'язково питати мого дозволу, щоб кататися в метро,— засміялася вона.

— З тобою — це не кататися. Це з тобою.

— А не пізно?

— Для мене такого поняття не існує.

— І ніколи не існувало?

— Мабуть, це не має значення.

Вони вже стояли на східцях ескалатора, який з м'яким погуркуванням віз їх у глибоке тихе підземелля.

У вагоні обоє мовчали. Пасажирів було небагато, всі мокрі з-під дощу, але не такі, як Наталка й Твердохліб. Це робило їх мовби таємними спільниками, і Наталка поглядом показувала Твердохлібові, які вони задощені і як вирізняються цим з-поміж усіх. Невже тільки цим?

Він супроводив її з метро до трамвайної зупинки і там став тертися-м'ятися, виявляючи мовчазний намір їхати з нею ще й трамваєм.

— Ти все ж хочеш побачити мою гостинку?

— Ну, коли ти не проти...

— Я проти, проти, проти! — голосно зашепотіла вона йому в обличчя.— Чуєш, я проти!

— Пробач, я не хотів тебе образити! Пробач...

— Але ж ти такий мокрий,— зненацька промовила вона, повертаючись до трамвая, який наближався до зупинки. Твердохліб підсадив Наталку на приступець, коли вона вже була в трамваї, повільно піднявся туди сам. І знову мовчки їхали вони в напівпорожньому вагоні, і Твердохліб не знав, куди їдуть, ждав потрібної зупинки і боявся Тї, тому здригнувся, коли Наталка доторкнулася до його руки й показала очима на вихід.

— Вже?

— Приїхали.

Гостинка світилася в темряві безліччю вікон. Дев'ять чи усі дванадцять поверхів, набитих молоддю, яка не знає ночі, втоми й отакої безпритульності, як у Твердохліба. Наталка йшла до будинку швидко, він насилу встигав за нею, весь час хотів спитати, чи йти йому за нею, чи відстати, але вона не хотіла розпитувань, майже бігла, втікала від нього, а може, й від самої себе, тільки в під'їзді біля ліфта наважилася глянути на Твердохліба, і він не вловив, чого в тому погляді більше: насмішкуватості, перестороги чи переляку.

— Май на увазі: я живу високо. Дев'ятий поверх.

— Для мене дев'ятка завжди була щасливим числом. А висоти — я міг би хоч і пішки на твій дев'ятий...

— За це тебе "Вечірній Київ" не прославить.

— Без слави я звик.

Ліфт спустився донизу повен молоді. Твердохліба й не зауважили, його відтрутили вбік, хлопці й дівчата обара-нили Наталку.

— Наталка!

— Привіт!

— Та ти вся мокра!

— Хіба дощ?

— Ти що — пішки?

— А трамвай?

Сипали запитання, не давали відповісти, сміялися, перештовхувалися. Наталка непомітно відступила до ліфта, відтіснюючи поперед себе Твердохліба — і не збагнеш: з нею цей чоловік чи сам по собі. Коли опинилися нарешті в кабінці і ліфт, заляскавши сталевими тросами, зі смачним сичанням шугонув угору, Твердохліб несміливо підступив до Наталки, спробував зазирнути їй у обличчя. Воно стривожило його наляканою смаглявістю. Може, від скупого освітлення? Заощаджуймо електроенергію і щадімо наші почуття?

— Ти пробач, що я так нахабно в цей ліфт,— промурмотів Твердохліб.— Але ті, там унизу просто заштовхали мене в кабіну. Вони що — всі твої знайомі?

— А тут усі мої знайомі!

— Тільки я чужий.

— Не прибіднюйся.

Ліфт грюкнув, двері автоматично розсунулися. Наталка вистрибнула перша, подала руку Твердохлібові.

— Тут поріг, не перечепись.

Коридор в обидва боки тягнувся, ніби в готелі. Чимось нагадувало барак з Твердохлібового дитинства.

— Оце така гостинка?

— Оце така.

Вона шукала ключі в торбинці, підходячи до одних з численних дверей. Твердохліб устиг помітити число на дверях: 59. Коли вона вже відмикала двері, Твердохліб ухопив Наталку за руку.

— А тітка Мелашка?

— її немає.

— Ти ж казала?

— Поїхала в село. Але коли мама довідаються, що я впустила до себе чужого чоловіка, вони мене вб'ють!

— Хіба я чужий?

— А який же?

— То, може, мені ліпше піти?

— Вже приїхав. Гостей не проганяють. Хоч трохи обсохни.

Двері з коридора відчинилися просто до кімнати. Навіть натяку на передпокій. Чудеса архітектури! Наталка миттю скинула своє пальтечко, і Твердохліб устиг побачити, що вона знов у платті-безрукавці лискучо-вишневого кольору. Хотів сказати, як їй лйчить це плаття, але Наталка нетерпляче смикнула його за рукав:

— Знімай оце мокряччя, понесу, хай хоч вода стікає.

— Куди ж ти його?

— А до ванної, там у мене вішалка. Більше ніде.

— Давай я сам.

— Там удвох не вмістимося, давай сюди!

Майже стягла з нього мокре пальто, на мить щезла за маленькими дверцятами в стіні ліворуч, одразу й вернулася, пригладила обома руками волосся, небезпечно для Твердохліба підняла руки, і він цнотливо одвернувся.

— Ну,— запросила Наталка,— проходь. Оце мої палати. Там ще двері — то до спальні. Чотири квадратні метри. Тахта і шафа, входити можна тільки боком. А живу на цих двадцяти метрах. Мені досить!

Він дивився на кімнату. Нічого особливого. Диван і два крісла вишневого кольору. Журнальний столик, під вікном стіл зі стільцями. На підлозі — домоткані барвисті доріжки, стіни білі, ніяких прикрас, нічого, тільки над диваном у темній рамці велика фотокартка, власне, портрет молодого чорнявого чоловіка з вусами підківкою, в костюмі й сорочці, чимось схожого на Твер-дохліба: таке саме недбальство і, сказати б, несмак. Але погляд очей вражав глибиною і якимсь непередаваним смутком.

— Хто це? — мимоволі спитав Твердохліб, хоч одразу й пошкодував за свою нетактовність.

Вона глянула на портрет, так ніби хотіла пересвідчитись, чи справді про цього чоловіка питає Твердохліб, трохи помовчала, пройшла до столу, змахнула з нього невидимий пил, тільки тоді озвалася:

— Юра. Юра Швачко.

— Швачко? Але ж і ти — Швачко?

— І я Швачко.

Вона глянула на Твердохліба так, що в нього відпала будь-яка охота розпитувати. Однаково ж вона більше не скаже нічого. Коли хочеш щось відкинути, треба забути, не згадувати, не говорити. Його професія — розпитування. Прокляття професії! Наталка ждала розпитувань, вся напружившись, він відчував напруженість кожної клітини її тіла, проклинав себе за дурну цікавість, мовчав, і в неї настала розслабленість.

— Ти сідай,— сказала вона.— Сідай посидь, а я поставлю чай. У мене тут кухня є. Все маленьке, як міні-спідниці, але все є.

Тільки тепер Твердохліб звернув увагу ще на одну особливість цієї кімнатки. Скрізь: на столику, на підвіконні, на підставках попід стінами було безліч радіоприймачів, магнітофонів, програвачів, радіокомбайнів, і все якісь не знані Твердохлібові системи, прекрасне оформлення, мабуть, висока досконалість і ще вища ціна. Він знов не стримався і спитав, хоч знов мав каратися після Наталчиної відповіді.

— Це що — все твої премії? — спитав він.

— Еге ж, все премії,— відповіла вона, але не сказала "мої", тільки слово "премії" вимовила з притиском і метнула на Твердохліба такий погляд — хоч провалюйся крізь підлогу. Перекриття тепер бетонні — не провалишся. Твердохліб боязко пройшов побіля радіокомбайнів, схилився над приймачем на журнальному столику. Ленінградський. Перший радянський, переносний, стереофонічний, вищого класу. Твердохліб простяг руку, щоб доторкнутися до тумблерів, але злякано відсмикнув її. Слабував технічним кретинізмом — далі молотка, ключа й зубила в техніці не пішов. Коли Ольжич-Предславський надумав купувати для Мальвіни машину і постало питання, хто її водитиме, Твердохліб відмовився категорично. Міг водити тільки трамвай. Бо йде повільно і по рейках. Щоправда, потім виявилося, що машину купують не їздити, а для перепродажі втроє дорожче, але то вже було згодом, коли Мальвіна досхочу познущалася з його технічного кретинізму.

Нечутно вслизнула до кімнати Наталка, стала порядкувати з чаєм.

— На маленькому столику, не заперечуєш? — спитала вона.

— Дякую. Може, не треба? Зайвий клопіт для тебе.

— Який там клопіт? Ти з цукром чи як?

— Взагалі без цукру. Вранці з медом.

— В мене мед з села! У мене все з села, хоч сама, бач, киянка,— вона засміялася, мабуть, згадавши, як пробувала обдурити його, вигадуючи байки про своє київське походження.— Сідай уже. Ти ж, мабуть, у тих приймачах не дуже, хоч скільки роздивлятимешся?

— Не дуже,— сказав він, сідаючи в крісло, і тільки тепер помітив, що в Наталки заплакані очі.

— Ти плакала?

— То з дощу.

— Ні, плакала.

— Ну, плакала! А тобі що?

— Може, я... Поміг би...

— Поміг? — вона засміялася гірко й болісно.— Чим же ти поможеш? І хто поможе? Може, оті? Ввімкни приймач — то тільки й чуєш: ракети, мегатонни, першін-ги, емекси...