Південний комфорт - Загребельний Павло
Бо коли Нечиталюк отак розспівався, то є десь така думка...
Спокійний голос Семибратова ввірвався у Фантюрис-тове шепотіння, перекрив його, зім'яв, відкинув геть.
— Ви маєте на увазі справу, яку веде група Твердохліба? — спитав Семибратов Нечиталюка.
— Спеціально щоб мати щось на увазі, то ні, але...— закрутився Нечиталюк.
— І все ж таки? — не відступав Семибратов.— Навіщо всі ці натяки? Ми люди надто конкретної професії, щоб гаяти час на розмови взагалі. Керівництво невдово-лене тим, як Твердохліб веде розслідування на "Імпульсі"? Так і скажіть. Хочете критикувати Твердохліба? Критикуйте й мене, адже це я запропонував, щоб Твердохліб очолив групу...
Цього Твердохліб не знав! Мабуть, не знав і Нечиталюк, бо закрутився так, ніби під ним зашкварчало. Радо вдавав Савоччину жертву перед усіма, але не перед Семибратовим,— не той чоловік!
— Я нічого не маю проти,— забелькотів він,— я просто... взагалі... на всяк випадок... для користі справи...
— Ще раз повторюю,— твердо сказав Семибратов,— що ми збираємось не для розмов взагалі... У когось є претензії до групи Твердохліба?
— У нас все в нормі і нічого нас штовхати під лікоть,— не стримуючи голосу, гукнув Луноход.
Твердохліб, який досі сидів потуплено, підняв очі, глянув на Семибратова. Таке знайоме йому бліде обличчя, втомлені очі. І тихий голос, але не звідси, а з іншої розмови, тільки їхньої, не для сторонніх: "Я бачу твою душу і тому багато що прощаю тобі. В тобі ховається нервовість справжнього таланту, про яку ти, може, й не здогадуєшся. І талант твій повинен розкритися. Ти залишишся, а ті, хто не бачить твоєї обдарованності, подзижчать і зникнуть".
Подзижчать і зникнуть... Тепер Твердохліб дивився на Семибратова вільно і сміливо, і Семибратов усміхнувся йому так, що всі це побачили, і всі одразу скинули з себе якийсь незримий тягар, щось гнітюче й образливе, заворушилися, загрюкали стільцями, заговорили, хтось засміявся, хтось закурив.
Колись Семибратов казав Твердохлібові: "Треба працювати, втомлюватися, страждати і вірити. Нікому не дано право проґавити своє життя".
То все були розмови між друзями, в чотири ока. Сьогодні Семибратов відстоював Твердохліба вже не перед ним самим, а перед Савочкою й Нечиталюком.
А чим він сам допоміг Семибратову? Демонстрував терпіння? Покладав усі сподівання на діалектику, яка стверджує, що савочки відмирають? Але ж ми живемо не тисячу років, щоб терпляче ждати, поки довколо нас зникне зло. Його треба знищувати щодня й щогодини так, як це робив сам Семибратов, сміливо беручись розмотувати найстрашніші справи про вбивства і звірства" про кров і муки.
Після партбюро Нечиталюк наздогнав Твердохліба в коридорі, вхопив за плечі, округлив свої мертві, як у всіх пліткарів, очі, застогнав.
— Старий, ти не уявляєш, як мені тяжко і гидко на душі!
У нього був вигляд чоловіка, що прийняв на себе гріхи всього світу. Страждання, бридливість, гіркота. О фарисеї!
— Я повинен розділити твою ношу?
— Давай зайдемо до мене. Треба поговорити.
— Ти ще не наговорився? Щось мені вже не хочеться слухати.
— Ну, тоді до тебе! А то ж люди он...
— Ти вже став боятися людей? Так скоро після засідання? До мене теж не підемо. Хочеш — кажи отут.
— Давай хоч до вікна.
Він ухопив Твердохліба за рукав, потяг до вікна в кінці коридора. Твердохліб ішов неохоче, зневажливо кривився, роздував ніздрі. Чого ще треба цьому Савоччиному кишеньковому бісику? Мало йому, що він цілу годину катався по Твердохлібові, як по сніговій горі на санчатах?
— Ну,— що ви ще там з Савочкою вихитрували? — не стримався він.
— Старий, ти ж великодушний чоловік! Хто ще так зрозуміє? А що я можу? Тягнеться, тягнеться ця ахінея засідань, і хтось же повинен... Ти розумієш? Жертви потрібні... Ну, не справжні, а так... як каже Савочка: "Що в нас сьогодні голівне? Голівне, аби конкректно і на переспективку". А ти сиди коло нього і спробуй побачити цю "переспективку" і щоб "конкректно"! Ти ж помітив, як я викручувався, щоб не "конкректно"! Бо я твій друг!
— Ага, друг. І, щоб відкупитися від ворогів, доводиться продавати своїх друзів. І ти продаєш. Ну, продавай. Але запам'ятай: номер твій не пройде!
— Та який мій? Який мій?
— Ну, ваш з Савочкою, коли зрікаєшся авторства. З телевізорами я розплутаю все до кінця. І ніяка сила мене... Так і запам'ятай! І Савочці можеш... Крізь заслони правди ще нікому не вдавалося пробрехатись...
— Та який Савочка! Старий!..
— А коли сам з такою ініціативою вистрибнув, то зарубай на своєму носі. І можеш потирати ручечки! Вчені пишуть, що в цьому є щось лікувальне. Може, й Пілат потирав руки з цією метою. А може, гадав, що змиє з себе підлість, вимивши руки. Шекспірів Яго теж вважав, що його підлість — тільки засіб захисту. А що було йому захищати і навіщо? Так чи ні? Чи ти хоч помітив, який ти темний і непросвіщенний серед нас, які тягнуть колісницю правосуддя самовіддано і вперто, але у всеозброєнні знань, у вищій освіченості й тій вірності покликанню, якої від нас жде народ? Я знаю: що тобі народ, що покликання! Аби тільки благосклонність Савочки. Ти ж не раз чув од Савочки: "Коли я сиджу, то схожа на маршала Жукова". А на кого схожий ти? До кого примазуєшся? І як ви смієте примазуватися — ти і Савочка? Ви ж — непросвіщенні. Ви невігласи. Будь моя сила і воля, я б повиганяв усіх таких, як ви, повимітав би поганою мітлою! Усіх недовчених, малописьменних, недбалих, нікчемних. Від неправильно побудованої фрази може залежати людське життя. А ви? Темні уми, темні душі, нікчемність і суєта...
— Старий,— відклеюючись від вікна, промовив Нечиталюк.— Я, звичайно, не стану заперечувати Семибратову, але ти ж розумієш... У Савочки скрізь є вуха, і все таке інше...
— І все таке інше,— повторив за ним Твердохліб.— Саме це ти мав сказати, і ти сказав. А я почув. Хоч міг і не слухати. Знаю й так. Навиліт вас знаю! Так можеш донести Савочці.
— Старий, за кого ти мене?..
— За того, ким ти є.
Потім він подумав: нещасні люди. І Нечитайлюк, і Савочка нещасні й одурілі від власних хитрощів люди. В мене є Наталка, щира душа, чисте серце, а що в них — крутійство? А тоді здригнувся від страшної думки: а чи справді в нього є Наталка і що в нього є взагалі? Може, тільки порожні долоні, як у всіх людей, навіть і в найбільших завойовників, що переходять у вічність так само ні з чим, як і прийшли на цей світ?
Уперше в житті Твердохліб подумав про власну смерть. Не думав про неї ні тоді, як бачив куренівську катастрофу, ні в підземеллі Кум-Короля, бо там ішлося про смерть тіла, а молоде тіло чинить несвідомий спротив цій загрозі, не піддається їй, не хоче вірити. Тепер же він злякався, що вмре його душа, так і не стрепенувшись, не засвітившись ніколи, повільно засне, згасне, вкриється попелом.
Порятунок був тільки в Наталці, в її присутності, співчутливості. Я просив би в жінки тільки молитви, а не плоті, як біблійний цар Давид. Скований дух без неї, і найбільша скорбота, і жах покинутості. Жахів не треба вигадувати — вони й так сиплються на людину звідусіль з невпинною щедрістю, мовби викликувані отим нестримним вигадуванням з дитинства. Ах, як добре було б бути твердошкірим, товстоногим, як слон, щоб брести через калюжі, через багнюку, топтати, розбризкувати. Колись казали: преклони коліна, і ти увіруєш. Ніколи! Ні кланятися, ні гребтися в бруді! Його гідність і престиж — стояти над брудом і не забруднитися ніколи самому. Як святий. Святість юристів. Благородство і своєрідна вищість. Порятунок од занепаду душі, але й нагадування, щоб не запаморочилася голова. Бути фахівцем. Це найвище звання. Людям, щоб жити, треба трудитися. Так виникає проблема умілих рук, досконалих умів, талантів, геніїв, подвижників, які перетворюють світ. Маркс уперше звернув увагу на те, що людина не просто трудиться, а перетворює світ. Біля таких людей очищаєшся душею. Може, саме це прикувало Твердохліба до Наталки?
Але ж де вона? І хто поможе знаходити Наталку саме тоді, коли без неї незмога жити? Ніхто й ніколи! Навіть його всемогутнє правосуддя тут безсиле, як безсиле воно бувало навіть там, де на нього покладало найвищі надії все людство. Ми не воскресили вбитого на дуелі Пушкіна, не відродили спалених на вогнищах Джордано Бруно, Яна Гуса і протопопа Аввакума, не повернули Шевченкові й Достоєвському злочинно відібраних у них каторгою заслань десятків років життя, не врятували від кривавих фашистських рук ніжної Зої і дитинства молодогвардійців.
А самі живемо далі, прагнемо задоволень і страшенно обурюємося, коли хтось позбавляє нас цієї можливості, іноді шукаємо знання і вельми пишаємося такими бажаннями; і майже не думаємо про велич, хоч легко могли б її побачити коли й не довколо себе, то в минулому, де вона зберігає свою нетлінність навіть у трагедійності.
Твердохліб вибрав вільну годину і навідався до Леся Панасовича, який заліг на свою "осінньо-зимову сплячку" і тепер розметував зі своєї малометражки на Червоно-армійській бронзові стріли Перунового гніву на всіх тих, хто замахується рукою недбалою і байдужою на древні камені Києва. Обидва зраділи зустрічі, але вже незабаром Твердохліб пересвідчився, що Лесь Панасович у своїй самотині кожного ладен зробити жертвою, не переймаючись тим, винний ти чи ні.
— Знаєте, Федоре,— перебираючи папери, якими був обкладений мало не до плечей, говорив Лесь Панасович,— за час, що ми з вами не спілкувалися...
— Я був страшенно зайнятий, власне, я й зараз ще...
— Знаю, знаю. Поки людина бігає, їй ніколи вгору глянути, а вже щоб озирнутися довкола і побачити — де там! Так от за цей час, що ми з вами... у Києві сталося чимало подій... Зверніть увагу: я не кажу, що побудовано" це видно й так. А от те, що я хочу вам розповісти,— про це мало хто... Ви, звичайно, скажете, що не знаєте вашої провини ніякої, ви не учасник, а тільки глядач, спостерігач, свідок... Так, а що таке брати участь і спостерігати? Час не минає людини, він не проникає крізь неї безслідно — він затягує її за собою, робить спровиненою за все, що відбувається... Ось зараз я вам перелічу все... У мене записано... Чомусь ми вважаємо, ніби минуле нас не обходить. Ми або не хочемо його знати, або лякаємось, або зневажаємо, відкидаємо, топчемо.
