Південний комфорт - Загребельний Павло
Завжди тягав з собою цілу валізу книжок, вперто вірячи, що не вбивства, кров, підлота й підступність, а правда й краса завжди були головним у людському житті, були і завжди будуть.
На відміну од Твердохліба Семибратов читав тільки прозу, поезії якось ніби лякався, чи що, а може, надавав перевагу прозі завдяки більшій її предметності, конкретності, сказати б, точнішій наближеності до щоденного життя, в яке він був занурений аж надто.
— Я люблю читати,— казав він Твердохлібові,— як чеховський лікар Рагін з "Палати № 6". Може, це суто фахове. Переслідуєш убивць у сподіванні, що поменшає смертей на світі, а їх стає дедалі більше, але ти не опускаєш рук і вперто борешся далі. Я не боровся за визволення Батьківщини, не став видатною людиною, не відзначався високими талантами, але ще змалку збагнув ту велику істину, що життя вимагає від людини великої мужності й ще більшої доброти. І мовби само собою склалося так, що я став боротися за життя, переслідуючи вбивць. Зла кров убивств. Вона відкидає людство на цілі віки назад, до печер, у нори, до чотириногості й плазування, її треба не боятися — ненавидіти і думати про людське безсмертя. Як той же чеховський лікар Рагін, який любив читати і думав, чому людина не безсмертна. А коли, побитий сторожем у палаті, вмирав, то думав про безсмертя мить одну: "Табун оленів неймовірно красивих і граціозних, про яких він читав учора, пробіг повз нього". Я ловлю цей табун! Це моє покликання і все життя!
Семибратов пережив Ленінградську блокаду. Коли почалася війна, йому було шість років. Батько загинув на фронті, з матір'ю малий Владлен пережив два роки блокади, які навіть на відстані десятиліть зливалися в суцільний жах холоду й голоду, найперше холоду, бо це перевищувало всі людські можливості. Дві зими, що тривали по шість, а може, й по сім або вісім місяців,— цього просто незмога уявити сьогодні.
Він пам'ятав ту страшну ніч, коли мама навіщось замкнула двері їхньої кімнати зсередини, замкнула звечора після настання комендантської години, а десь під ранок у сні або й зовсім без сну, мовчки, тихо й страшно вмерла. А Владлен уже звиклий до смерті, але злякавшись неземного холоду, що віяв від маминого тіла, спробував був розбудити маму, сподівався, що вона все ж не полишить його, прокинеться, зітхне, застогне, тяжко підведеться і знову стане захищати свого хлопчика...
Марно й безнадійно.
Тоді він кинувся до дверей, вхопився за ключ, спробував повернути його в замку,— і не зміг, не вистачило сили, не мав у своєму маленькому тілі нічого, крім розпачу вмирання.
Він не міг навіть битися у двері: тіло було таке невагоме, як повітря.
Солдати витягли його крізь вікно, висадивши раму. Був синій, легкий, нерухомий, але живий. В ешелоні ленінградських дітей його везли на Велику землю. Пам'ятав товарняк, нари, розпечену "буржуйку", від якої вони не могли відійти і всі пообпікали собі руки.
Відтоді нічого на світі не боявся, крім холоду. Майже не їв хліба, бо все здавалося йому, що десь є голодні діти і він з'їдає їхній шматок.
— Яке жахіття в світі! — казав Семибратов.
Силове поле чистоти й правди відокремлювало його від усіх дрібних і нещирих людей. Невидимий бар'єр. Непереборна відстань. Багатьох це дратувало, але що вони могли протиставити цьому чоловікові?
Твердохліб був вдячний Семибратову за те, що той подарував йому свою прихильність, вважав це найдо-рогоціннішим даром, та водночас і карався в душі, що не вміє належно поцінувати й скористатися тим даром.
Так сталося і тої ночі, коли заблукав до Савочки, а тоді не спав цілу ніч, карався і каявся, обіцяв собі, що вранці піде до Семибратова, і все йому розповість, і не злякається його осуду, витримає докірливий погляд і ще докірливіше улюблене його слово: "Жахіття!"
Вранці, прийшовши на роботу, довідався, що Семи-братов уночі вилетів кудись для розслідування вбивства, Савочку знов забрала "швидка допомога" (тільки соціалізм з його безкоштовним лікуванням може терпіти таких працівників!), вирішив зустрітися з Борисогліб-ським.
В своєму кабінеті Борисоглібський зовсім не нагадував того перечавленого, мало не знищеного чоловіка, яким постав колись перед Твердохлібом у присутності генерального директора. Ніякої побитості-перебитості, стрепенувся, випростався, дивиться понад тобою, в голосі сталь.
Кабінет у Борисоглібського завбільшки, як і в генерального директора, але в того суцільна функціональність, відкритість, тут — усе для спантеличення відвідувача, для всілякого його приниження, чи що. Імпортні меблі з цінних порід дерев, бронза, нержавіюча сталь, безліч апаратів і пристроїв невідомого призначення, ціла телефонна станція біля гігантського стола, з десяток миг-тючих телеекранів різного формату, і для створення ще більшої таємничості на широчених вікнах фінські жалюзі попелястого пластику.
Кожен хизується чим може.
Але Твердохліб прийшов до Борисоглібського не для того, щоб вередувати освітленням кабінету. Сидів біля приставного столика, а Борисоглібський давив його авторитетом з-за безмежного стола такої далечі, що видавався недосяжним. Не ждав ні Твердохлібових запитань, ні повідомлень, ні звинувачень. З сірого жалюзевого напівмороку гримів:
— Ви не відкрили нічого нового для нас! Ви хочете знати більше за нас, сподіваюсь, уже пересвідчились, що це нездійсненна мрія.
І нарешті традиційне:
— Ви заважаєте колективові об'єднання, вносите непотрібну нервозність у нашу роботу. Ми не можемо дозволити, щоб наша стурбованість щодо деякої нестачі телевізорів розповсюджувалася на весь колектив. Давайте ставити питання так: що цінніше — телевізор чи людина?
Твердохліб втомлено усміхнувся. Не позаздриш його долі. Спробуй поставити себе на місце всіх чесних трудівників об'єднання. Кілька місяців товчуться в об'єднанні слідчі. І всі про це знають. І, ясна річ, розмови: до чесних керівників слідчих не пошлють. А хто чесний, хто нечесний? Шкала заслуг так чи інакше тримається завдяки існуванню кар. Він майже співчував Борисо-глібському.
— Я можу зрозуміти ваш настрій. Юристи не приносять радості. Вони дають пізнання. Не всяке пізнання — радість. На цьому трагічному протиріччі будується вся наша робота. Ви кажете: людина. Підемо далі: нам доводиться іноді так чи інакше зачіпати людей з добрим іменем. Але що ж? Між фактами і добрим іменем ми змушені надавати перевагу першим, бо вони — істина, а так зване добре ім'я здобувається не зовсім справедливо — привласнюється, купується, узурпується.
— То, може, ви станете стверджувати, шо ми давали вказівки для цих... як ви їх звете?., зловживань?
— Зловживання кояться не за вказівками. Вони виникають спонтанно. Це вияв ініціативи, яка шукає виходу. На жаль, ініціативи злочинної. Ми працюємо тут справді занадто повільно, але що ми можемо? Все таке заплутане і таке невловиме, що доводиться мало не по гвинтику відроджувати кожен з тисяч телевізорів, які пішли по незаконних каналах. Всі ці канали ми теж встановимо, але хотіли сподіватися й на вашу допомогу.
— На мою? І для цього ви прийшли до мене?
"А до кого ж мені йти?" — ладен був закричати Твердохліб, але погамував той крик, промовив спокійно:
— Я не належу до прихильників так званої мовчазної порядності.
— І ви приходите, щоб мене допитувати?
— Назвемо це так.
— Але мене могли б питати в іншому місці. В інстанціях вищих.
— Найвища інстанція — справедливість. Я маю вестися з вами, як з громадянином, а громадяни не мають рангів.
Розмова їхня зайшла в мертвий кут. Борисоглібський взявся за свої апарати, щосили демонстрував заклопотаність, енергійну діяльність, смертельну зайнятість і завантаженість, вів переговори, віддавав розпорядження, приймав повідомлення, записував, нотував, стежив за дисплеями, для Твердохліба йому просто не лишалося ні часу, ні можливостей, ні уваги, він слухав і не слухав його запитання, і відповіді були однотонно-однотипні, так ніби їх видавала електронна машина:
— Цього питання я не стану торкатися.
— Це не тема для розмови.
— Я просто не буду говорити по цьому питанню!
— Навряд чи когось може зацікавити це питання.
— В данному разі ви зачепили небажане питання.
— Мені неприємно заглиблюватися в це питання.
— Було б нетактовно повертатися до цього питання...
— Я знаю цього чоловіка...
— Я вірю цьому чоловікові...
— Я завжди вважав цього чоловіка точним...
У сірому мороку, наповненому містично-безглуздим мигтінням технічних пристроїв, двоє вели змагання на витривалість, на терплячість і затятість, жоден не хотів поступатися, але Твердохліб знав, що сьогодні він виграти змагання не може, бо він прийшов сюди, отже, має так само і піти звідси, господар кабінету був і залишається, а гість, хоч які б мав повноваження, все ж тільки гість.
Пішов не переможений, але без перемоги.
Лише згодом мав пересвідчитися у своїй наївності. Поразки приходять тоді, коли на них щонайменше сподіваєшся. Він даремно злегковажив отими фінськими жалюзі. Власники попелястих кабінетних іграшок готові спопелити твоє життя, коли відчують у тобі якусь загрозу.
Твердохліб жив без страхів, як усі чесні люди. Спопелити його? Не було таких зевсів ні на землі, ні на небі. Але отруїти життя, зробити нестерпним кожен твій день, кожну годину — хіба не мав він од Мальвіни в останні місяці?
Якісь потаємні сили проникли ще й далі, і невдовзі після його неприємної розмови з Борисоглібським виникла ще неприємніша у них на партбюро. Власне, й не розмова, а суцільний монолог Нечиталюка, який, нікого не називаючи, а тільки натякаючи недвозначно, довго й за-нудливо говорив про затяжливі слідства, коли величезні колективи збурюються, порушується їхній трудовий ритм, сотні, а то й тисячі чесних людей вимушені ходити під несправедливою підозрою. У великому виробничому колективі вела слідство тільки група Твердохліба, всі це знали, всі розуміли, що Нечиталкж прозоро натякає саме*на Твердохліба, тільки ніхто не розумів, чим це зумовлено: чи Нечиталюк щось рознюхав, чи йому вказівка, чи, може, заздрить Твердохлібові і хоче знецінити його роботу, чи вони з Савочкою злякалися можливого розголосу історії з телевізорами. На Твердохліба всі позирали з погано прихованою цікавістю, ждали, що він спалахне, обуриться, стане захищати коли не себе, то принципи, нагадає про покликання і роль радянського юриста, але Твердохліб затявся і сидів мовчки, з байдужим обличчям, тільки втомлено пригорблені плечі виказували, як йому тяжко і гірко.
— Як ти думаєш: захистить тебе хто-небудь? — ледь чутно прошепотів Твердохлібові Фантюрист.
— Я не підсудний, щоб мене захищати,— відбуркнув Твердохліб.
— По-моєму, ніхто не виступить на захист,— не вгавав Фантюрист,— побояться.
