Південний комфорт - Загребельний Павло

Таке відчуття пережив він колись в опері, де співав знаменитий бас. Той ревів нелюдським голосом, бики ассірійські, леви Колізею, ієрихонські труби мали б так ревіти, Твердохліб мимоволі щулився од того рику, а Мальвіна знущалася з нього і підштовхувала свою матір: дивися, мовляв, який у тебе зятьок! Спасибі Маль-віні Вітольдівні, яка захистила Твердохліба, зауваживши, що бас справді не співає, а тільки показує силу свого голосу. В нелегкій своїй роботі Твердохлібові часто доводилося стикатися з дикими виявами брутальної сили, в якій було вже більше не од людського, а од звірячого. Перед силою Твердохліба захищав і оберігав всемогутній закон. А хто захистить його тут перед молодою нестримністю і буйнощами? Йому здавалося, що Наталка затанцювалася безтямно й безглуздо, забула про нього, покинула назавжди, ніколи не згадає, не вернеться, не гляне прихильно або хоч співчутливо.

Вона все ж таки вернулася, коли Твердохліб уже й не сподівався. Він з горя вихилив кілька чарок горілки і трохи сп'янів, та вмить протверезів, побачивши, як біжить до столика Наталка, відмахуючись од трьох чи чотирьох танцюристів. Сміючись, вона сіла навпроти Твердохліба, знесилено опустила плечі, простогнала в знемозі:

— Ой, рута! Ох же, хлопчики!

Радість від того, що він бачить Наталку біля себе, її вичерпаність, знемога в голосі — все штовхало Твердохліба до дівчини; присунься, промов ласкаве слово, доторкнися до оголеної руки, поцілуй руку, як ті піжони, дякуючи за танок. Та якась темна сила заважала це зробити, ні ласкавості, ні розважливості не стало в його душі, а тільки безсила злість, і він сам не впізнав свого голосу, коли по-дурному бовкнув:

— Я бачу, тобі страшенно подобаються ці піжони!

— І подобаються! А що?

Сміх ще жив у її очах, але в голосі вмить народилися настороженість і готовність до захисту. Твердохлібові схаменутися б, але він уже пішов напролом:

— Чим же вони тобі подобаються?

— А всім!

— Отже, я тобі не можу подобатися. Так виходить?

— Ну, так!

— Це сприйняти як образу?

— Як хочеш.

Аж тоді він злякався по-справжньому і посунувся до Наталки — не її пожалів в знесиленні, а шукаючи жалощів для себе.

— Наталю...

— Ну, що "Наталю"? Сто років Наталя! Ти коли-небудь забуваєш про своє прокурорство?

— Ти несправедлива...

— Ти дуже справедливий! Думаєш, я не помітила, як ти дивився, коли я танцювала!

— Як же?

— Як трибунал!

Твердохліб прикрив очі долонею, глухо промовив:

— Я злякався.

— Чого?

— Здалося, що ти мене покинула навіки...

— Мені що — сміятися чи плакати? Кидати не кидати... Для цього треба бути не так, як ми.

— Не так,— згодився він покірливо.

— Може, не треба було в цю "Червону руту", я не знаю. От кого я сьогодні справді покинула, то це своїх дівчат. Утекла від них і не сказала. А бригадир повинен бути зі своєю бригадою скрізь. Взяти б дівчат сюди на танці, а я... Ти ж бачив мою бригаду — гарні дівчата?

— Я помітив тільки ту, що сидить біля тебе. І не її помітив, а тільки напруження, з яким вона жде від тебе кожну нову монтажну плату. Вона весь час боїться, що не встигне проробити свої операції, а ти вже передаси нове... Таке напруження — воно для людини найстрашніше...

— Тобі здалося,— заспокоїла його Наталка.— Ти незвичний до такої роботи, от тобі й здалося. А все просто... Думаєш, у мене якийсь особливий талант, хтось мене навчив замість чотирьох операцій робити сім? А я не можу інакше — воно само робиться. Може, це від мами... Ну, не знаю... Ти чого мовчиш?

— Слухаю тебе.

— Ти все слухаєш, слухаєш, а про себе нічого... Твердохліб безрадно розвів руками.

— Пробач... Я не хотів. Це професійна звичка.

— А-а, не я казала: ніяк не можеш забути про своє прокурорство! Ти замучився тут? Я думала, тобі буде весело.

Весело, весело... Він слухав Наталку і не слухав. Щойно вимовлене ним слово, власне, зронене цілком випадково, оглушило його, мов удар грому, засліпило, наповнило страхом і осяянням, як біла стріла блискавиці в темних безмежжях нічних небес. Напруження... Страшне напруження душі — може, то і є життя? І в шахтаря, який щодня, мов міфічний Атлант, тримає на своїх плечах чорну твердь земну і відбирає в неї могуття з такою обережною рішучістю, щоб ні здвщ^нулася, ні зворухнулася; і хлібороб, який від народження до смерті без вихідних і перепочинків боліє серцем за кожну травинку, за кожну грудочку землі, за кожен дощ і кожен проблиск сонця і нікому не може передати це високе боління, приречений на нього своїм нарожденням і призначенням; і вчений, який найвищу радість вбачає у тому, щоб заповідати навіть свій мозок для безсмертя людства; і художник, що намагається зупинити прекрасну мить і перейти з нею у вічність; і мати, яка оберігає своїх дітей і тоді, коли вони вже посивіли, і навіть мертвих. Це напруження непри-мусове, воно, мов радісна обітниця, очищає твою душу і дарує внутрішню свободу, до якої всі ми прагнемо свідомо чи несвідомо.

— Я не вірю в легкість роботи,— несподівано промовив Твердохліб.— Робота не гра. По собі знаю, як це важко.

— А в кого легка? — Наталка подивилася на нього майже строго, і Твердохлібові здалося, що в її очах він уловив ті самі думки, які щойно народилися в ньому.— Ось ми тут стрибали, казилися... дикунствували, думаєш, з якої радості?

— Ну... мабуть, од надміру сили.

— Дурної сили справді багато... А ще більше якоїсь пустоголовості... Танцюють же не вісімнадцятилітні!

Йому —вже й тридцять, і сорок, а він гицає, а він дикунст-вує!

— Але ж ти... з ними?

— І я витанцьовувала... Може, щоб здаватися молодшою?

— Ти ж і так...

— Молода? Для тебе, та не для них... Знаєш що? Давай утікати звідси, бо зовсім розсваримося в цій "Руті". Тут тебе все дратує...

Він мовчки згодився.

Вони спустилися вниз, одяглися. Надворі дощило. Жигулісти, блискаючи фарами, розвозили своїх дівчат, біля зупинки таксі мокло, підтанцьовуючи, чоловік з двадцять нетерплячих, а може, тих, у кого дурні гроші.

— Твоя машина де? — жартівливо смикнула його за рукав Наталка.

— Ще на заводі. Мене задовольняє і громадський транспорт.

— Ти такий чесний чи відсталий?

— Ні те, ні друге.

— А хоч таксі визнаєш?

— Сюди приїхав на таксі, боявся запізнитися. З досвіду знаю, що в Києві на таксі можна швидше, ніж на метро. А ти ж така точна. Знаєш, як я тебе назвав? Семи-годиночка. Я вигадав для дітей таких собі негорюнчиків, тепер міг би їм розповідати про Семигодиночку.

— В тебе багато дітей?

— На жаль, тільки чужі. Випадково заблукав до дитячого садочка і став ніби їхнім дідусем Панасом.

— Може, й мені про отих негорюнчиків?..

— Ти ж не діти.

— А хто знає? То ти як — на метро? Бо мені трамваєм. Вона зробила рух, щоб вивільнити руку, але Твердохліб притримав її лікоть.

— Чому ти не хочеш, щоб я тебе провів до цієї вашої гостинки? Хоч знати, де вона...

— Навіщо? Це не туристичний об'єкт.

— Вже пізно. Можуть бути хулігани.

— Хулігани? Одержать по мордасах! Скільки їздимо з другої зміни останнім трамваєм — і нічого! Сідай на метро, а я на трамвай!

— І це все, Наталю?

— А що тобі? Я подзвоню.

— Коли ж?

— Як зможу...

Що ж це я роблю? Що зі мною діється? Вийшовши з метро на Хрещатику, Твердохліб побрався пішки вгору по вулиці Свердлова, минув Золоті ворота, занурився в глибину вулиці Ярославів вал. Самотній чоловік у нічному задощеному Києві. Дощем ридає місто... Безмежна безіменність людини на цих кам'яних вулицях серед височезних кам'яних будинків. Отак можна блукати цілу ніч (може, й усе життя?), перемірювати кілометри тисяч київських вулиць, сліпучо освітлених і зовсім темних, загримлених машинами і тихих, і враження таке, ніби ти вмер або вмираєш, довкола несамовитий рух, ще несамовитіші звуки, а ти німий, покинутий, безнадійно безсилий, і ніхто не зупиниться, не спитає, не поможе, не порятує. Лікарю, вилікуй себе сам! Що ж це я роблю? Як можу дозволити собі? Наше життя мов піщаний кар'єр, який може грабувати будь-хто, а ти хочеш грабувати себе сам. А де той грабунок? Він не знав, до якого берега пристати. Старий, хоч і непривітний, власне, чужий і холодний для нього, все ж заспокоює надійністю, усталеністю, безтривожністю, а новий — все непевне, хистке, дратівливе, загрозливе. І все ж... і все ж... Відмова од любові, холодна зверхність, з якою він, нехтуючи покликом життя, хоче йти безконечним шляхом зречень і якоїсь холодної справедливості,— чим усе це закінчиться? Ще більшою самотністю, ніж він отримав її в гнізді Ольжичів-Предславських, або ж ганебним падінням, дрижанням і скімленням душі та каяттям, каяттям, бо не можна без людського тепла, без любові.

Кому він міг довіритись? З ким поговорити відверто?

Проходив повз дитячий садок Валери. Прості дитячі душі зрозуміли б дядю Твердюню. Нема нікого. Зачинено. Темно.

Він ішов далі. Почався консульський квартал, машини пропливали тут кволо й нечасто, тиша, респектабельність, і в цій тиші Твердохлібом зненацька заволоділо божевільне бажання з'явитися ось так, з дощу й ночі, зі своєї самотності і розпуки, на квартиру до Савочки і покаятися, або заплямувати себе, або... Як у промові князя Урусова на захист міщанки Дмитрієвої проти воїнського начальника Кострубо-Карицького, що примусив її до витруєння плоду: "Нагніть йому горду голову під залізне ярмо рівності й закону!"

Може, така безглузда думка ніколи не виникла б у Твердохліба, але він саме наближався до будинку, в якому була квартира Савочки. Теж на Львівській площі, як і в Ольжича-Предславського, тільки з другого боку, на Яроблавовім валу, а Ольжичі жили за ровом.

Савочки тоді тут ще не було. В реєстр Савоччиних пристанищ цю квартиру записано зовсім недавно. В ній багато десятиліть (ще з довоєнних часів) жило якесь медичне світило, і воно славилося не так своїми знаннями й гідностями, як тим, що мало в своєму помешканні справжнього Брейгеля (завбільшки зо дві долоні, зате справжній!) і кушетку-рекам'є, на якій лежав Наполеон під час свого походу в Росію. Не встановлено, щоправда, коли саме лежав: чи тоді, як ішов на Москву, чи коли втікав звідти,— але кушетка була славетна, і під час окупації на ній буцімто навіть любив сидіти фашистський комендант Києва і, сидячи, милуватися Брейгелем. Комендант був так само легендарний, як і кушетка, бо не конфіскував ні кушетки, ні Брейгеля і не відпровадив світила з його родиною до Бабиного Яру, світило жило ще довго по війні, тоді вмерло, його нащадки виїхали до Ізраїлю, а міськрада не могла дати ради такій величезній квартирі, поки не відбулося вселення в неї Савочки.