Південний комфорт - Загребельний Павло
Вперто знущалась з його неіснуючого Києва. Яка
несправедливість!
У нього на роботі був досить старомодний стіл з ще старомоднішим товстим склом на ньому. Під скло Твердохліб запихав папірці з адресами, телефонами, прізвищами. Своєрідне довідкове бюро. Ще зберігав там два аркуші з передрукованими думками великих людей.
Перша думка Паскаля: "Всі тіла, небесна твердь, зорі, земля і її царства не варті найнікчемнішого з умів, бо він знає все і самого себе, а тіла не знають нічого. Та всі тіла, взяті разом, і всі уми, зібрані докупи, і все, сотворене ними, не варте єдиного пориву милосердя — це явище незрівнянно вищого порядку".
Друга думка Володимира Ілліча Леніна: "Коли мова йде про розподіл... думати, що треба розподіляти тільки справедливо, не можна, а треба думати, що цей розподіл є метод, знаряддя, засіб для підвищення виробництва".
В хвилини сумнівів, нерішучості, а то й безвиході він знов і знов перечитував ці слова і знаходив у них порятунок, вказівку, засторогу, надію. Але це було тоді, коли йшлося не про нього, а про інших. А тепер прийшов на роботу, згадав учорашнє, стало тяжко і страшно за себе, за свою безпритульність, спробував знайти втішення в улюблених висловах і з жахом пересвідчився, що не може цього зробити. Милосердя він мав виявляти до інших, сам не сподіваючись на нього ні від кого, то на що ж міг сподіватися? Що ж до справедливого розподілу, то йому відміряно повною мірою. І ким же? Представником робітничого класу, гегемоном, керівною силою, так що ні поскаржитися, ні обурюватися, ні сподіватися на злагіднення присуду. Пролетаріат, як каже Савочка, вже давно втратив сором'язливість і бере йому належне "железной рукой".
Але Твердохліб невдовзі мав переконатися, що був несправедливий щодо людської породи. Наталка подзвонила ще до обіду наступного дня після свого вибрику на пристані. Твердохліб не встиг вимовити свого "Твердохліб слухає", як почув її сміх і голос, хоч і без ноток провини, але зате добрий-предобрий.
— Я вже знаю, що це ви,— сміялася Наталка.— А ви мене впізнали?
— Та... впізнав.— Він поводився з нею обережно, щоб не сполохати.
— Пробачте мені за вчорашнє!
— Ну, що ви.
— Пробачте, пробачте! Я вчора була дурна, і зла, і сама не знаю яка... В мене цей тиждень друга зміна, хочете зустрітися на наступному тижні?
— Коли я вам не набридаю...
— Ще не встигли! Ми з вами обоє такі, що не занудьгуєш: то ви втікаєте, то я... Давайте на тому тижні. Який день ви найбільше любите?
— День? Власне, дні всі однакові... Це для зручності їх названо...
— Знаю, знаю! Зараз ви прочитаєте мені лекційку! А все ж: який день? Неділя, середа, субота? Мені, наприклад, подобаються всі дні жіночого роду. А вам?
— Ну, коли вже подумати... Мабуть, вівторок... Це, здається, єдиний день, коли в установах люди щось роблять.
— Один день? Оце здорово! А в нас — усі шість і в дві зміни, а в кінці місяця штурм, в кінці кварталу паніка, в кінці року кінець світу! А у вас лише один вівторок?
— Власне, це не в нас... Хоча й у нас не всі... Субота й неділя — вихідні конституційні, понеділок — розкачка після вихідних, вівторок — щось можна зробити, середа — це вже втома, четвер — готування до п'ятниці, п'ятниця — готування до вихідних, яка вже тут робота?
— По-моєму, ви так ведете в нас слідство. І не видно вас і не чутно, на всю п'ятирічку, мабуть, розтягти хочете?
— Ми не можемо заважати людям працювати. Та й передові методи тут не застосуєш.
— Коли хочете знати, я вчора вам і про це... Тому й зла була як кішка. Ну, та я вам вірю, що у вас такі темпи. Може, справедливість завжди так по-черепашому... Отже, вівторок? Давайте, знаєте, о сьомій біля "Червоної рути".
— А що це таке?
— Не знаєте "Червоної рути"? Молодіжне кафе. Здається, найбільше в Києві. До того ж на моєму боці Дніпра. А то я все на ваш та на ваш! Згода?
— З радістю. Я такий вдячний вам, Наталю...
Цього вже вона не слухала. Жінки харчуються компліментами і почуттями вдячності (до них, до них!), як давні грецькі боги нектаром і амброзією, однак Наталка, здається, не мала великої охоти приєднатися до галасливої більшості своїх сестер. Незрима сила тягнула Твердохліба до цієї, власне, зовсім не знаної йому молодої жінки, штовхала на вчинки нерозумні, неконтрольовані, ніякі запобіжні механізми тут не діяли, не могли його порятувати, його упорядкованим досі і, щиро кажучи, пісним життям заволоділа стихія, проти якої він був цілковито безпорадний, але не переймався цим, не печалився, а несвідомо радів і возносився духом.
"Червону руту" знайшов досить легко, бо про неї нічого не знали хіба що такі диваки, як Твердохліб та йому подібні. У них у відділі це проходило під рубрикою "Заклади громадського харчування". Назва, прямо кажучи, не апетитна. А коли до цього додати гучну справу з рестораном "Столичний", де розкрито було цілу зграю ошуканців і примітивних злодюг, які наживалися буквально на тому, що вихоплювали з шлунків трудящих якісь там належні грами, то можна було зрозуміти Твердо-хлібову нехіть до всіх отих закладів. Коли вони з Нечита-люком чи навіть з Савочкою заскакували після роботи в якусь "забігайлівку" (незалежно від того — в центрі чи на околиці), то все обмежувалося бокалом-двома чогось благородного плюс дві-три цукерки Київської кондитерської фабрики імені Карла Маркса.
"Червона рута" вражала масштабами, розмахом, нещоденністю. Три поверхи, унікальні інтер'єри, вокально-інструментальні ансамблі на кожному поверсі, світлові ефекти, блискуча молодь, якийсь не знаний Твердохлібові світ.
Він приїхав за чверть до сьомої, витанцьовував біля входу до кафе, прилучившись до цілої дюжини типових нероб, як він визначив з їхнього зовнішнього вигляду, занадто веселого настрою це не могло викликати, і коли Наталка, виринувши зі святкового потоку молоді, побачила його, то одразу стривожилася:
— Що з вами?
— Нічого. А що?
— На вас подіяли ці піжони?
— Ну, що ви... Я тут...
— Знаєте що? — сказала вона твердо, беручи його під руку.— Давайте домовимося так: правду і тільки правду. Ви ж юрист, а у вас там, здається, так заведено.
— Звідки ви?..
— Читаю художню літературу. Ви не цікавилися, то я вже сама скажу. Освіта в мене, щоправда, не така, як у вас. Десять класів сільської школи, яку в Москві, Ленінграді й Києві взагалі не визнають за освіту.
— Ну, чому ж?
— Мовчіть! Я все знаю! Більше, ніж ви думаєте. Пробувала на вечірньому. Була вечірницею інституту народного господарства. Не витримала. Та про це нічого... Коротше: ви йдете зі мною до "Червоної рути"?
— Я ж приїхав...
— Ну, то й гаразд. Я тут трохи зловжила, ви не дивуйтеся...
Справді, їх, видно, ждали, якісь люди мало не підхопили Наталку й Твердохліба попід руки, повели на третій поверх, де вже приготовано для них окремий столик, щоправда, крихітний, затиснутий в глухий закуток, зате тільки на двох, без набридливих сусідів, без дурних розмов і безглуздих знайомств.
— Вас тут шанують! — зауважив Твердохліб.
— А як ви думали? Вважайте, що я це заробила.
— Не маю нічого проти.
— Ще б ви мали! Залюбки можу помінятися роботою. Звісно, я не зумію на якійсь іншій, але хай хтось спробує на моїй. Я й сама не знаю, звідки воно в мене... Ніхто з дівчат не може так швидко й легко, як я... Ну, та хіба ми прийшли сюди, щоб ділитися передовим досвідом? Ось у нас столик, можемо посидіти, щось з'їсти, випити. Ви щось п'єте?
— Як усі справжні чоловіки.
— А коли не "як усі"?
— Згода.
— Так буде краще. Тепер сідаємо і...
Але столик чи й був потрібний. Не встигли вони сісти й замовити щось з'їсти й випити, як до них підбіг здоровенний хлоп'яга і став вихилятися перед Наталкою, ніби представник якихось первісних племен.
— Бачите, він запрошує мене до танцю,— сказала Наталка.— Як ви на це подивитесь?
— Я? Але ж ще ніяких танців,— разгубився Твердохліб.
— Зараз будуть. Він знає. Тут такі хлопці, що й крізь землю вміють бачити. То ви дозволяєте чи танцюватимете зі мною самі?
— Я не вмію танцювати.
— Не біда! Ждіть мене!
Вона легко випурхнула з-за столика, мовби благаючи захисту, віддала свої тонкі оголені (знов була в улюбленому безрукавному платтячку) руки в клешні до того хлоп'яги, і саме тої миті світло згасло, а натомість почалося якесь різнобарвне миготіння, супроводжуване спазматичними звуками невидимого ансамблю і здавленими викриками, що мали, судячи з усього, символізувати спів.
Офіціант крутився біля столика, тріпотів накрохмаленою серветкою, роздував поли білого смокінга, затуляв Твердохлібові танці й Наталку, прогнати його було незручно, доводилось терпіти, тільки й щастя від його запобігливості, що на столику нарешті з'явилася біла карафка, з якої можна було хлюпнути в келих теплої гидкої рідини і, заплющивши очі, вихилити її як своєрідне відшкодування за свою непристосованість до таких місць, як "Червона рута".
Наталка з'явилася в диявольських переблисках світломузики, хлоп'яга був спітнілий і захеканий, а вона легко стрибнула за столик до Твердохліба, недбало махнула партнерові, відпускаючи того назавжди, пробігла пальцями по своєму волоссі.
— Ну, як ви тут? Не заснули?
— Заснув? Тут і мертвий прокинеться!
— А хіба я не казала? Ви ще повинні подивитися і другий, і перший поверхи!
— Ви так вважаєте?
— Для вашої ж користі! Тільки знаєте що? Давайте простіше. Хочете?
— Ну... Я не зовсім...
— Ми з вами "викаємо", а тут це якось не модно. Та й у нас на роботі простіше. Я вже звикла. Давайте на "ти"? Згода?
— Я б з радістю, коли це не...
— Ах, обійдіться без своїх юридичних застережень! Ти хочеш піти зі мною на інші поверхи?
— Хочу.
— Скажи: з тобою.
— З тобою.
— Скажи: хочу з тобою.
— Хочу з тобою.
Він вимовляв ці слова, ніби якусь ритуальну формулу. Все в ньому здригалося, він думав, що те здригання передасться і Наталці, але вона, здається, не перейнялася його настроєм, безжурно вилетіла з-за столика, вела за собою Твердохліба вже й не як спільника, а як жертву.
Вона танцювала і на другому, і на першому поверхах, вибирала собі партнерів молодих і вродливих, її теж вибирали, Твердохліб терся попід стінами, дивився, як Наталка витанцьовує разом з цілою сотнею так само невтомних і молодих, йому ставало страшно від їхнього жорстокого здоров'я, якогось мовби землетрусно-нищівного.
