т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
За столом сиділа тільки тітка, Катря, безліч дітлохи та якась прилизана, згорблена особа з ополоником у руці; одна з тих скромних, непомітних осіб, яких приймають ніби з філантропії, але які служать в родині й за економку, й за куховарку, й за няньку, покоївку і т. д. Вона сиділа якось кам’яно і навіть не глянула на мене.
Тітка привітала мене здивовано, але ласкаво.
- Де ви щезли так раптово? Ми думали, що ви померли, хотіли вас одшукати, але не знали адреси вашої. Сідайте, будь ласка... Єлена так скучала за вами...
- А вона тепер де? - глухо спитав я.
- Ах! - змішалася вона чогось.- Єлено! - повернулася вона в той бік, де сиділа особа.- Тебе не впізнали...
Сковеркане, худе, довге лице глянуло на мене й важко, болісно скривилось-посміхнулось.
О, боже, що це було за лице! Ця посмішка, цей погляд його з такою страшенною силою штовхнули мене в душу, що там усе в якімсь дикім, безпардоннім, страшнім хаосі зашуміло, забилось, завертілось. І я почув тоді, що від цього штовхання ланцюг мій захитався й затріщав.
А воно - це худе, довге, скалічене віспою лице нібі навмисно, щоб виразніше виявити свою гидоту, почервоніло, задрижало і з тяжкою, винуватою, повною сліз посмішкою дивилось на мене.
Я привітався з нею, але бачив тільки кінчик підборіддя, в віспених ямках котрого огидливо блищали краплі поту.
Здається, ми сіли. Вони мені щось говорили, оповідали, питали. І треба було слухати, одповідати-питати. Треба було рухати язиком, думками, треба було показувати, що нічого особливого не трапилось, що там навкося від мене не було нічого страшного, що якась сила не рвала, не викручувала з душі моєї ланцюга.
Було щось дике, щось безглузде, страшне у всьому цьому. Було схоже на те, ніби ми посадили мертвяка між собою, втиснули йому в руки ложку й балакали про нього ж. Діти ґвалтували, сварились і весь час чіплялись до Єлени, вередливо вимагаючи од неї то хліба, то води, то того, то другого. І вона, та, що колись одним окриком примушувала всіх дітей сидіти тихо в дальніх кімнатах, тепер покірливо й мовчки робила все, що ті хотіли.
Ні, мені треба було зідхнути на всю душу, озирнутись, струсити з себе хоч частину цього величезного гніту. Це ж був абсурд! Вона ж була тут, тут! Ось же вона сидить, ось її голова, руки, плечі, ніс, очі. Де ж той гордий погляд королеви, де сила, де те, що риданням великої, солодкої туги давило мені груди, де воно, куди пішло. Вона ж, Єлена, тут за цим столом! А де ж ті, що грубими голосами співали їй славу? Де взялося те, що з такою жалістю, з таким болем рве кільця такого міцного, гарного ланцюга? Що ж воно таке це і те? Ні, мені треба було хоч трохи зідхнути.
Здається, я прощався з ними, здається, переходив через якісь кімнати, здається, посміхався комусь.
Потім я одягавсь у сінях. Вона стояла біля мене й дивилася кудись на груди мені.
- Єлено Михайлівно!..- з одчаєм глянув я просто їй в лице. (О, яке воно було скалічене, кострубате, жалісне...) - Як, чому ви... Як ви не вбили, як ви могли не вбити себе?!
Кострубаті щоки зробились їй жовтішими: вона, дивлячись мені на груди, глухо відповіла:
- Звикла... Спершу я й хотіла вбити себе, але не хватило сил... А потім звикла...
Ах, так! Я й забув про звичку, про цю пілюлю, яку преподносить природа людині, засолоджуючи свої мерзоти.
- Але ж... Вибачте мені, але я не розумію нічого... Мені так жаль вас.
Вона не спалахнула, як тоді над прірвою, вона тільки насмілилась глянути мені в очі і потупившись, тихо промовила:
- Спасибі... Ви все такий же... добрий...
- Але ж як ви живете тепер? Де всі ті?..
- Поклонники? - глянула вона кудись у куток.- О, вони всі розбіглись зараз же після хвороби... А живу я... Треба якось жити... Я маю обов’язки до тітки й родини її... Потім...- вона несміло глянула на мене - ... Потім я помагаю трохи тому, до чого ви колись кликала мене... Ах, до речі, Петровичу! Чи то пак, Миколо Петровичу... Вибачте, я...
Вона засоромилась од своєї смілости, од того, що перше робила так запевнено й гарно. У грудях мені боляче занило: то рвались останні кільця.
- Так я хотіла вам сказати... Перекажіть, будь ласка, вашим товаришам, що ті зоборонені книжки, які я повинна була взяти до себе, у мене вже... коли треба... я не знаю... Ви перекажете?
- Перекажу, перекажу...
Ланцюг рвався, одпадав з таким гострим, рвучим болем, що хотілось кричати.
Я одягся. Ми з тяжким, ніяковим мовчанням стояли одне проти одного і слухали, як ламались останні кільця.
І було щось страшне в тому, що ми слухали й розуміли, що ми слухали.
Десь щось упало, хтось голосно й сердито заговорив.
- Ну, до побачення! - хрипло сказав я, протягаючи руку.
- До побачення... Ви будете приходити до нас? - безнадійно прошепотіла вона.
Я почув, що цею безнадійністю вона одірвала саме останнє кільце, почув по тому болю, сорому, що запік мені в грудях.
- О, певно...- збрехав я й мені хотілось за цю брехню тут же вкусити себе за серце.
Я, як скажений, вистрибнув на сходи, збіг по них униз і зупинився на вулиці.
Кінець. Ланцюг був порваний, а в серці гострим болем чулась рана».
____________
Книга оцифрована в рамках проекту
«СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ»
Вичитування тексту:
«Дим», «Темна сила», «Хто ворог?», «На пристані», «Уміркований» та «щирий», «Раб краси», «Малорос-европеєць», «Голод» - Оксана Боров’як
«Честь», «Ланцюг» - Маргарита
