т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Я хочу, чтоб ви набіли сєбє морди... А жандарм єщо успєєт...

Жандар посміхнувся. Данило переступив з ноги на ногу й глухо бовкнув:

- Одсилайте нас у тюрму.

- Нєт... Ти дай єму в рило, а тогда в тюрьму. Тогда даже в тюрьму нє пошлю, прямо пущу на всє четире сторони... Слишіш? Обєщаю! Єй-богу! Ну?

- Боже мій, боже мій! - жалібно захитав головою передній, а Данило знов переступив з ноги на ногу й мовчки кам’яно-напружено застиг.

- Ну? - подивився офіцер на Данила. Той не рушився.

І раптом лице офіцерові почервоніло, очі налились кров’ю, вуса якось зашарпались.

- Скріпчук! Да я долго с вамі буду...- скажено рявкнув він.- Стрєляй їх.

Данило швидко глянув на офіцера, на Скрипчука, який злякано витягав револьвера, і зразу якось весь скажено зморщився і прохрипів:

- Не маєте права стрілять!

- Что-о? - заревів офіцер і, підбігши до жандара, вихопив з рук йому револьвера й шарпнув до себе.

Жандар поспішно скинув з шиї шнурок, на якому був причеплений револьвер, і злякано замер знов.

Пані ойкнули. Передній і задній великими очима дивились поперед себе і, видно, мало вже що бачили.

Але тут гарненький офіцер хутко підійшов до Серьожки, твердо схопив його за руку й промовив:

- Сєрьожка!.. Плюнь!.. Нє нужно... Под суд за какую-то сволоч... Оставь... Плюнь!

- Н-нєт!..- хрипів Сєрьожка.- Я єго заставлю... Я єму покажу право...

- Сергєй Сємьонич! - підбігла пані з мрійними очима.- Бог с нім!.. Отправьте в тюрьму і довольно.

Офіцер з пишними вусами пустив револьвера і, важко дихаючи, повернувся до панії.

- Ларіса Івановна!.. Я іх заставлю!.. Оні должни ето сдєлать для вас...

- Нє нужно... Я нє хочу...

- Нєт! Я іх заставлю! Слишітє ви! На свободу пущу, дам по рублю на водку... Слишітє? Бєй!

- Ваше благородіє! Пустіть нас! - схлипнув передній.

- Нєт! Дам по рублю на водку, дай єму в рило. Слишь!

- Єй-богу, дам... Нє вєріш? На!

Офіцер п’яними руками рішуче поліз у кишеню, вийняв гаманець і висипав гроші на долоню. Деякі монети покотились з рук на землю й лягли коло Данилових ніг. Жандар хотів кинутись піднімати, але офіцер закричав:

- Остав!.. Пусті... Ето ім... Бєй!.. Вот всьо дам, бєй! - Рука з грішми йому дрижала, вуси розкудовчились, а очі вперто вп’ялись у переднього.

- Всьо дам!.. Дай в рило!

Передній глянув на Данила. Данило якось прудко зиркав то на гроші, то в землю, то на гроші, то знов у землю.

- Да бєйтє, дуракі! - нетерпляче скрикнув гарненький офіцер.- Да ідіте сєбє ко всєм чертям! Бєрі дєньгі і бєй! - звернувся він до переднього.

- Ну, кто ударіт, тому всьо даю! - крикнув офіцер з пишними вусами.

- Ну?

Всі замерли. Передній якось криво посміхався, щось шепотів, Данило сопів носом, панії і старенький панок з жадним напруженим інтересом ждали.

- Ну? - хитнув офіцер рукою. Монети брязнули на руці.

Три сірі постаті, як за магнітом, повернули на брязкіт голови і на сірих, висмоктаних голодом обличчях виступило ще більш щось непокійне, щось несміливо-жадне. Данило переступив з ноги на ногу й важко сопнув носом. Задній присунувся ближче.

- Ану, інтєрєсно!..- сладострасно прошепотіла пані з мрійними очима і присунулась ще ближче, жадно водячи очима по спійманих.

Офіцер знову брязнув грішми, мовчки посміхаючись.

- Ваше благородіє!..- з мукою схлипнув передній: - здєлайте милость, пожертвуйте так. Голодні ж ми... Дітки у нас... Ваше благородіє!

Данило ворухнувся. Передній насторожено глянув на нього й замовк, прудко, непокійно бігаючи по всіх очима.

- Нє-єт, дай в рило...- посміхнувся офіцер і знову брязнув грішми. І п’яні, ситі очі його задоволено ходили по голодних, напружених постатях трьох сірих спійманих людей. А сірі спіймані люди знову заворушились, знову насторожено, боячись зустрітись поглядами, забігали очима й мовчки стояли проти панів з масляними очима, повними жадности.

Раптом Данило повернувся до переднього і, не дивлячись на нього, глухо бовкнув:

- Бий, Семене...

Передній одступив навіть назад...

- Нічого, бий!.. Давайте гроші...- повернувся Данило до офіцера.

- Нєт, сначала в рило,- п’яно хитнувся офіцер.

- Ну!..- сопнув якось Данило і, розмахнувшись, вдарив Семена по лиці. Потім зразу ж поспішно одвернувся і глухо бовкнув до офіцера:

- Давайте! Вдарив...

- Нєт, подожді! Тєпєр он тєбя!

- Конєчно! - з захопленням підхопила пані з мрійними очима.

Данило круто повернувся до Семена, який якось криво посміхався, і дивлячись убік, жорстоко промовив.

- Бий і ти!..

Семен зам’явся.

- Та бий! - злісно рявкнув Данило.- Чого там ще! На!

Пани жадно дивились. Передній розвів руками, потім підняв одну руку й несміло вдарив Данила по лиці. Данило знов зараз же повернувся до офіцера і, понуро глянувши на нього, бовкнув:

- Вже!

- Ну, вот! - задоволено посміхнувся офіцер і, піднявши руку, струснув гроші на землю.

- Собірайтє!

Семен, Данило й задній дядько поспішно нахилились і, жадно хапаючи монети, стали повзати по землі під ногами жандарів, панка та паній, одпихаючи один одного, сварячись і, навіть, видираючи один у одного.

А пани стояли над ними, навмисне одпихали в другий бік монети і, хльоскаючи з захопленням в долоні, кричали:

- Браво!.. Брраво... Так! Нє поддайсь!

Зорі сумно дивилися з темного неба і крізь листя здавались заплаканими; цікавий вітер боязко шелестів у віттях, а метелики, не звертаючи уваги ні на крик та сладострасне хльоскання ситих, п’яних людей, ні на повзаючих, голодних, сірих людей, літали й бились об скло, вперто лізли на вогонь і падали, і повзали, і знов летіли на вогонь.

Що Гуня був справжній божевільний, тому вірило все «8-є отдєлєніє», починаючи з професора, що приїздив до госпиталю «на резинках» і якого вважали за знаменитого, і кінчаючи «дневальним» Мискою, що завжди куняв на Гуниній койці й сердито з’їдав його «порції».