т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Що, Гуня, на слободу хочеш?
- Нє...
- Назад, у тюрму хочеш?
- У тюрму...
- А ти ж на слободі був коданебудь?
- Нє... Дві недєлі всього...
Слухачи задоволено сміялись.
- Ну й Гуня! В тюрмі виріс, в тюрмі помре й на слободу не хоче. А матка була в тебе?
- А чорт єйо знає,- здвигав плечима Гуня. Слухачі падали від сміху.
- Що ж тебе ариштанти родили, чи що?
- Нє... Дай папироску!
Йому давали. Він уважно обдивлявся її, обережно закурював і, задоволено посміхнувшись, ніжно говорив:
- Спассі-і-ба...
Потім знов на нього «находило». І знов «дневальні» сердились, в’язали його, били каблуками під боки й кидали на койку. І знов на другий день Миска читав йому нотацію, а він лагідно посміхався й винувато говорив:
- Тьомно було... Не видно, що ти стояв там. А разі дуже забив?
- Конешно, що дуже... Как ти думаєш, чашкою по лобі дать? Дурак... Нада совість мать. Чуствуєш, що находить, как порадошний, прийді й скажи: «так і так мов, господін дневальний, нада мінє пожалуста сумашедшую рубашку»... От... А то чашками шпурлять у голову: добре що не розбилась, а то плати за тібє... Даси мінє свою порцію сьогодня...
- Харашо-о...- покірливо зідхав Гуня.
Так минали дні.
Але раз у третю палату прийшов старший «дневальний» і крикнув:
- Гуня!.. Де Гуня? Подать сюда Гуню?
Гуню знайшли десь коло милосердної сестри, яка завжди годувала його білим хлібом.
- До професора... Гайда!
Гуня перестав посміхатись і дивився на старшого напруженими, великими очима.
- Ну, чого? Ідьом!
- Я не хочу на слободу,- скривився Гуня. Підборіддя йому вмент затрусилось, губи затіпались і він заплакав жалібно, безсило, по-дитячому.
- Та чого ти? - обступили його «дневальні».- От дурачок... До професора ж! На виписку. Пойдьош у роту. Дурак!
- Я хочу на службу,- схлипнув Гуня.
- Та нуда ж на службу, а то ж куда! Конешно, що на службу... Професор напишеть своє наставленіє, тібє признають здоровим і пойдьош сібє в роту... Прямо на службу... А плакать нема чого, дурачок...
Але Гуня не міг заспокоїтись і так з слізьми на очах і пішов за старшим. Проходячи через канцелярію в кабінет, де був професор з лікарем, він знов захлипав.
- Ну й дурак,- ляснув себе з досади по боках старший, зупиняючись.
- Ах, та й дурак же ти, бенеря на твою голову! Ну, чого ти?
- Не хочу на слободу....
З кабінету визирнула голова старшого лікаря з жовтою бородою, з жовто-сивими кучерями круг лисини і з окулярами на товстенькому носику.
- Что такоє? - здивовано спитав він.
- Плачить, ваше високоблагородіє...
- Чего плачет?
- Не могу знать. Чисто наказаніє господнє з ним, ваше високоблагородіє.. На слободу, говорить, не хочет ітіть...
- На какую свободу? Вєді єго сюда!
Гуню ввели в кабінет, заставлений шафами з якимись пляшками, трубочками, ножами, щипцями. Стояли якісь чудні крісла, стільці, койки, оббиті блискучою шкірою, блищали своїми коліщатками якісь машини.
Професор, одягнений у «вольну» одежу, з жовтим зморщеним лицем, наче зробленим із пом’ятого пожовклого паперу, і гострими оченятками, колупав у зубах якоюсь палічкою й сердито чогось балакав з лікарем, який завжди давав Гуні пити щось гірке та тягуче.
Почали Гуню питать, як він спить, що й де йому болить. Професор дихав на нього чимсь пахучим і сердито колупав палічкою в зубах. Гуня то трохи заспокоювався й уже посміхався знов добродушно й лагідно, то знову починав хлипати й проситись не пускати його «на слободу».
Професор поклав палічку в кишеню жилетки й сердито сказав:
- Ну, раздєнься.
Гуня злякано глянув на нього.
- Раздєнься, тєбє говорю. Скажітє єму, чтоб он раздєлся...
- Раздєвайсь! - крикнув старший лікар од столу, де він сів щось писати.
- Я не хочу на слободу...- скривився Гуня.
- Да какая там свобода? Раздєнься, тєбя нужно осмотрєть.
Гуня недовірливо глянув на професора, потім на свого лікаря й помалу став скидати халат. Сіре лице йому було якесь жалібне, забите.
- Рубаху... рубаху сбрасивай!
Гуня скинув і сорочку. Худе, смугляве-сіре тіло його було одного кольору з лицем і, здавалось, у жилах йому текла не кров, а юшка того сірого кандьору, який їм давали щовечора їсти.
Гуню поставили лицем до світла й почали дивитись в очі, торкать йому вії, поводити нігтем по шкурі, довго потім слідкуючи за смужкою, яка червоніла на тому місці. Гуня й собі дивився на свої груди часом схлипуючи і збираючись заплакати. Професор після кожного разу щось казав до старшого лікаря, а той записував. Потім професор узяв якусь довгу голку і, кольнувши нею в груди Гуню, спитав:
- Больно?
Гуня смирно посміхнувся й добродушно сказав:
- Нє...
- Гм!.. Странно...- сердито пробурмотів професор і кольнув з другого боку.
- А тєпєрь больно?
- Нє...
- А тєпєрь?
- Нє...
- Что за єрунда! Неужелі нє больно? Ти говорі правду... Совсєм нє больно?
- Нє...- покірно зідхнув Гуня.
- Странно... Очень странно... Нну, повернісь спіной ко мнє.
Гуня став не спиною, а боком до нього.
- Да спіной стань, болван! - роздратовано крикнув професор і з серцем тикнув його голкою в бік.
Тоді сталось щось несподіване.
Гуня раптом повернувся, страшно почервонів і мовчки подивився професорові в лице.
Губи йому злісно дрижали, очі напружено й гостро блищали, все лице враз стало якесь інше, розумне, тверде, немов стальне.
- Ти, гад, за що ето вколов? Га? - просичав він з ненавистю.- За що?
І вмить розмахнувшись, ударив професора кулаком у лице. Професор кинувся, одстрибнув убік і, приглушений несподіванкою, розтеряно бурмотів:
- Уберітє єго... Уберітє єго!..
Старший лікар з широко-розкритими здивованими очима схопився з-за столу, а Гунин лікар умент опинився коло дверей і побіг за «дневальними».
А Гуня
